Атлантида
Шрифт:
— Гей, капітане Моранж! — загорлав Ле Меж, звертаючись до мого супутника, який спокійно їв свою рибу. — Що ви скажете про цю колючоперу рибу? Її сьогодні виловили в озері оазису. Чи не починаєте ви погоджуватися з гіпотезою про Сахарське море?
— Ця риба — аргумент, — сказав мій супутник.
І раптом замовк. Відчинилися двері, й увійшов білий таргієць. Запала тиша.
Чоловік з затуленим обличчям повільно підійшов да Моранжа й торкнувся його правиці.
— Гаразд, — сказав Моранж.
Він підвівся й рушив за посланцем.
Глечик з Хоггаром 1879 стояв між мною і графом Біловським. Я налив собі келих, котрий містив майже півлітра, і нервово перехилив його.
Гетьман глянув на мене з симпатією.
— Хе, хе, — вимовив Ле Меж, підштовхнувши мене ліктем, — Антінея поважає ієрархічний порядок.
Преподобний Спардек соромливо всміхнувся.
— Хе, хе, — повторив Ле Меж.
Мій келих був порожній. І враз мене охопило бажання жбурнути його в голову доцентові історії. Але стримався! Я наповнив його знову й випив до дна.
— Мосьє Моранж не скуштує цієї чудової баранячої смаженини, — сказав професор, стаючи все грайливішим і накладаючи собі чималий шмат м’яса.
— Йому нічого шкодувати, — роздратовано мовив гетьман. — Це не смаженина, а баранячі роги. Слово честі, Куку починає знущатися з нас.
— Звинувачуйте преподобного, — різко кинув Ле Меж. — Я досить часто нагадував йому, щоб кого іншого навертав у свою віру.
— Пане професоре! — спинив його з гідністю Спардек.
— Можу повторити сказане, — закричав Ле Меж. І мені здалося, що він напідпитку.
— Будете свідком, мосьє, — провадив він, обернувшись до мене. — Мосьє новоприбулий. Мосьє безсторонній. Тому й звертаюся до нього. Чи має хтось право псувати бамбарського кухаря, щодня задурюючи йому голо* ву теологічними дискусіями, до яких він аж ніяк не схильний?
— На жаль, — сумно відповів пастор, — ви помиляєтеся. Навпаки, в нього природний потяг.
— Куку — ледар, який ладен бути гугенотом, аби тільки нічого не робити, і нехай горять наші ескалопи, — подав голос гетьман. — Хай живе папа римський, — проревів він, по вінця наповнюючи келихи.
— Запевняю вас, що цей бамбарець непокоїть мене, — вів далі з підкресленою гідністю Спардек.
— Знаєте, де він зараз? Заперечує реальність існування. Він за два кроки від помилок Цвінгля і Еколампада. Куку заперечує реальність існування.
— Мосьє, — збуджено сказав Ле Меж, — людей, зайнятих приготуванням їжі, не треба чіпати. Так вчив Ісус, який, гадаю, був таким само добрим теологом, як і ви, і котрому ніколи не спадало на думку відволікати Марфу від її плити, щоб верзти дурниці.
— Чудово! — погодився гетьман. Він тримав між колінами глек, намагаючись відкоркувати його. — Підсмажений баранячий бік, підсмажений бік, — сказав засапано, впоравшися з цим. — Наповнимо келихи!
— Куку заперечує реальність існування, — вів далі пастор, зажурено випивши свою чарку.
— Е! — прошепотів мені на вухо гетьман Житомирський. — Нехай говорить. Хіба не бачите, що всі вони геть сп’яніли.
У нього самого заплітався язик, і він насилу спромігся наповнити мій келих майже по вінця.
Мене охопило бажання відштовхнути чарку. Та раптом майнула думка: «Цієї миті Моранж… Що б він не казав… Вона така гарна!»
Схопивши келих, я знову спорожнив його.
Ле Меж і пастор заблукали в дивовижній релігійній дискусії, приголомшуючи один одного цитатами з Book of commun Prayer [40] , Декларації прав людини, Bulla Unigenitus [41] . Поволі гетьман почав брати над ними гору, як світська людина, котра, навіть п’яна як дим, має переваги, забезпечені не стільки освітою, скільки вихованням.
40
Молитовник (англ.).
41
Булла Унігенітус — булла римського папи Климента X, видана 1713 року, яка засуджувала книгу священика-янсеніста Кенеля.
Граф Біловський випив уп’ятеро більше за професора і пастора. Але він удесятеро менше п’янів від вина.
— Залишмо тут оцих п’яничок, — сказав він гидливо. — Ходімо, любий друже. Партнери чекають нас у залі для гри.
— Дами й панове, — мовив гетьман, входячи до зали, — дозвольте мені представити вам нового партнера, мого друга, лейтенанта де Сент-Аві.
— Не зважайте на них, — прошепотів він мені на вухо. — Це слуги оселі… Але, розумієш, я створюю собі ілюзію.
Він справді дуже сп’янів.
Зала для гри була вузькою і довгою. Головне умеблювання — широкий стіл врівень з підлогою, оточений подушками, на яких лежало з десять тубільців. На стіні висіли дві гравюри, що свідчили про очевидний еклектизм: святий Йоанн-Батіст Вінчі й «Могила» Альфонса де Невілля.
На столі стояли червоні глиняні келихи й важкий глиняний глек з пальмовим вином.
Серед присутніх я пізнав знайомих: мого масажиста, манікюрницю, перукаря, двох або трьох білих туарегів, які, відтуливши свої обличчя, поважно курили довгі люльки з мідними накривками. Вони з задоволенням грали в карти. Ця гра нагадала мені рамс. Поміж гостей були дві красуні з почту Антінеї — Агіда і Сідія. Їхня гладка, темного кольору шкіра мінилася під прозорою тканиною, гаптованою сріблом. Мені було шкода, що не побачив червоної шовкової туніки маленької Таніт-Зерги. Я знову згадав про Моранжа, але тільки на мить.
— Куку, дай жетони, — наказав гетьман. — Ми тут зібралися не розважатися.
Куку, послідовник Цвінгля, поставив перед ним скриньку з різноколірними жетонами. Граф Біловський зосередився й почав їх рахувати, розподіляючи на маленькі купки.
— Білі коштують по луїдору, — пояснив він мені. — Червоні — сто франків, жовті — п’ятсот, зелені — тисячу. А! Знаєте, тут грають з азартом. Зрештою, побачите.
— Беру банк вартістю десять тисяч, — сказав кухар-цвінгліст.
— Дванадцять тисяч, — мовив гетьман.