Атлантида
Шрифт:
— Ти знаєш Сегеїр-бен-Шейха? — запитав я. — Він їй дуже відданий?
— Тут ніхто достоту не знає Сегеїр-бен-Шейха, бо він постійно в мандрах. Він справді дуже відданий Антінеї. Сегеїр-бен-Шейх належить до племені сенуситів, а Антінея — родичка вождя сенуситів. До того ж він зобов’язаний їй життям. Він один з тих, хто вбив великого кебіра [51] Флаттерса. З цієї причини Ікхену-кхен, аменокал туарегів-аджерів, боячись помсти з боку французів, зажадав видати їм Сегеїр-бен-Шейха. Коли од нього відсахнулася вся Сахара, він знайшов притулок у Антінеї. Сегеїр-бен-Шейх ніколи не забуде цього, бо він — чесна людина й сповідує закон Пророка. Щоб вГддячити їй за добро, він привів до неї трьох двадцятирічних французьких
51
Великий (араб.). (В даному контексті в розумінні «начальник»).
— І Сегеїр-бен-Шейх завжди розплачується перемогами своєї місії?
— Сегеїр-бен-Шейх — дуже досвідчений і знає величезну Сахару, як я свою маленьку кімнату на вершині гори. Спочатку він ще припускався помилок. Якось під час своїх перших подорожей він привів старого Ле Межа й папугу Спардека.
— Що сказала Антінея, побачивши їх?
— Антінея? Вона так сміялася, що подарувала їм життя. Сегеїр-бен-Шейх, побачивши, як вона регоче, образився. Відтоді він вже ніколи не помиляється.
— Ніколи не помиляється?
— Ні. Тим, хто приходив сюди, я доглядала руки й ноги. Всі були молоді й гарні. Але мушу сказати, що твій товариш, якого привели до мене наступного після тебе дня, мабуть, найвродливіший.
— Антінея помилувала пастора й Ле Межа. Чому ж вона, — спитав я, повертаючи розмову в попереднє русло, — не повернула їм свободу?
— Очевидно, вирішила використати їх, — відказала стара. — Ну і якщо хтось прийшов сюди, йому немає вороття. Якби тут з’явилися французи й побачили залу а червоного мармуру, то знищили б геть усе. Втім, усі ті, кого привів сюди Сегеїр-бен-Шейх, побачивши Антінею, навіть не спробували втекти, крім одного.
— Антінея довго тримає їх при собі?
— Це залежить від них самих і від втіхи, яку вона дістає. Загалом, два-три місяці. Один бельгійський офіцер височенного зросту, наче велетень, не пробув і тижня. А от іншого, він усім добре запам’ятався, маленького Дугласа Кена, англійського офіцера, вона протримала близько року.
— А потім?
— Потім він помер, — відповіла стара, ніби здивована моїм запитанням.
— Як?
Вона повторила слова Ле Межа.
— Так, як і всі інші: від кохання. Авжеж, від кохання, — сказала вона. — Вони всі вмирають від кохання, зрозумівши, що їхній час минув, і Сегеїр-бен-Шейх вирушав на пошуки когось іншого. Багато їх померли спокійно, з очима, повними сліз. Вони більше не спали й не їли. Один французький морський офіцер збожеволів. Він співав уночі тужливі пісні свого рідного краю так, що відлунювало аж у горах. Інший, іспанець, ошалівши, почав кусатися. Довелося вбити його. Чимало померли від кіфу, який діє сильніше за опіум. Втративши Антінею, вони курять і курять… Більшість від цього й померли… найщасливіші. Малий Кен загинув інакше.
— Як загинув малий Кен?
— Так, що всім нам було дуже прикро… Я вже казала тобі, що він найдовше перебував серед нас. Ми звикли до нього. В кімнаті Антінеї на невеликому каїрському столику з золотим орнаментом на голубому тлі стоїть дзвінок з довгим срібним молотком, а держак його з важкого чорного дерева. Агіда описала мені цю сцену, Коли Антінея, як завжди, з усміхом дала Кену відставку, той дуже зблід і мовчки стояв перед нею. Вона вдарила в дзвінок, щоб його вивели. Увійшов білий таргієць. Але малий Кен схопив молоток, і таргієць упав додолу з розкраяним черепом. Антінея далі всміхалася. Малого Кена затягли до його кімнати. Тієї ж ночі, приспавши пильність своїх наглядачів, він вистрибнув у вікно, що було на висоті двохсот футів над землею. Бальзамувальники розповідали, що мали багато клопоту з його тілом. Але вони добре впоралися з завданням. Сам можеш піти до зали з червоного мармуру й подивитися. Він стоїть у ніші під номером 26.
Стара потопила в келиху своє хвилювання.
— Два
Was is not Fate, that on this Juli midnight?.. [52]
У будь-який інший час цей рядок, вирізьблений на камені біля вікна, з якого вистрибнув маленький англійський офіцер, мене б глибоко пройняв. Але тоді мене бентежила інша думка.
52
Чи не було долею те. що сталося опівночі в липні цього року?.. (англ.).
— Скажи, — мовив я якнайспокійніше, — коли Антінея тримає когось коло себе, вона його замикає? Його більше не можна побачити?
Стара заперечно похитала головою.
— Вона не боїться, що він утече. Гори неприступні. Антінеї варто лише подзвонити, й він відразу ж з’явиться коло неї.
— Проте мій супутник… Ми не бачились, відколи вона покликала його… Негритянка вирозуміло всміхнулася.
— Якщо ти його не бачиш, означає, що він воліє лишатися біля неї. Антінея не приневолює, тим більше не перешкоджає йому.
Я з люттю грюкнув кулаком об стіл.
— Геть звідси, стара дурепо! І якнайшвидше!
Перелякана Розіта втекла, похапцем зібравши свої інструменти.
Was is not Fate, that on this Juli midnight?..
Я послухався негритянки й рушив, блукаючи коридорами, до зали з червоного мармуру. Пастор Спардек, якого зустрів, підказав вірний шлях. Я штовхнув двері й увійшов.
Прохолода склепу, його напоєне пахощами повітря добре вплинули на мене. Немає такого похмурого місця, яке б наче не освітлювалося дзюркотінням джерела. Водограй посеред зали збадьорив мене. Якось перед боєм, залігши з загоном у густій траві, я чекав хвилини, коли пролунає посвист-команда піднятися назустріч кулям. Біля моїх ніг струмив ручай. Я слухав його дзвінке дзюркотіння. Насолоджувався грою світла й тіні у прозорій воді, дивився на маленьких живих істот, невеличких чорних рибок, зелену траву, жовтий пісок, брижі… Таїна води завжди вабила мене.
Тут, у цій зловісній залі, мої думки заполонило темне джерело. Я відчув у ньому друга. Воно допомогло мені не бути легкодухим посеред застиглих свідчень стількох жахливих лиходійств.
Номер 26. Так, це він. «Лейтенант Дуглас Кен. Народився в Едінбурзі 21 вересня 1862 року. Помер у Хоггарі 16 липня 1890 року». Двадцять вісім років. Ні, йому навіть не виповнилося двадцяти восьми! Схудле обличчя під маскою з орішалку. Сумний, пристрасний рот. Це саме він. Бідолаха. Едінбург. Мені відомий Едінбург, хоч я ніколи там не бував. З мурів замку видно пагорби Бентланда. «Погляньте трохи нижче, — сказала Анні де Сент-Ів ніжна міс Флора де Стівенсон, — погляньте трохи нижче, ви побачите в гірській ущелині групу дерев і між ними прямовисну цівку диму. Це котедж Свенстена, де живемо ми з братом і тіткою. Якщо цей краєвид справді подобається вам, я буду щаслива». Коли Дуглас Кен вирушив до Дарфура, він, напевне, залишив у Едінбурзі якусь міс Флору, таку ж біляву, як та. Але чого варті ці щуплі молоді дівчата поряд з Антінеєю! Розважливий Кен, якому сам Бог велів кохати таких дівчат, покохав іншу. Він мертвий. Ось номер 27, той, через кого він розбився об сахарські скелі і котрий також помер.
Померти, кохати. Як природно звучать ці слова в залі з червоного мармуру! Якою величною здається Антінея посеред цих блідих статуй! Невже кохання вимагає смерті, аби набути такої сили! Ти, мабуть, помітив, що я дуже мало говорив про її красу. Чому ж тоді ця жага, цей пал, ця жертовність охопили все моє єство? Чому задля того, щоб хоч на мить стиснути в обіймах цю неземну істоту, я готовий на те, чого не міг собі навіть уявити — відразу ж померти.
Ось номер 53 — останній. Під номером 54 буде Моранж. 55 — мій. Через шість, може, вісім місяців — зрештою, байдуже коли, — мене поставлять до цієї ніші, привида без очей, з мертвою душею, закам’янілим тілом.