Атлантида
Шрифт:
— Ти знаєш Сегеїр-бен-Шейха? — запитав я. — Він їй дуже відданий?
— Тут ніхто достоту не знає Сегеїр-бен-Шейха, бо він постійно в мандрах. Він справді дуже відданий Антінеї. Сегеїр-бен-Шейх належить до племені сенуситів, а Антінея — родичка вождя сенуситів. До того ж він зобов’язаний їй життям. Він один з тих, хто вбив великого кебіра [51] Флаттерса. З цієї причини Ікхену-кхен, аменокал туарегів-аджерів, боячись помсти з боку французів, зажадав видати їм Сегеїр-бен-Шейха. Коли од нього відсахнулася вся Сахара, він знайшов притулок у Антінеї. Сегеїр-бен-Шейх ніколи не забуде цього, бо він — чесна людина й сповідує закон Пророка. Щоб вГддячити їй за добро, він привів до неї трьох двадцятирічних французьких офіцерів, ще незайманих, які належали до Першого окупаційного корпусу в Тунісі. Це ті, що під номерами 1, 2 і 3 в залі з червоного мармуру.
51
Великий (араб.). (В даному контексті в розумінні «начальник»).
— І Сегеїр-бен-Шейх завжди розплачується перемогами своєї місії?
— Сегеїр-бен-Шейх — дуже досвідчений і знає величезну Сахару, як я свою маленьку кімнату на вершині гори. Спочатку він ще припускався помилок. Якось під час своїх перших подорожей він привів старого Ле Межа й папугу Спардека.
— Що сказала Антінея, побачивши їх?
— Антінея? Вона так сміялася, що подарувала їм життя. Сегеїр-бен-Шейх, побачивши, як вона регоче, образився. Відтоді він вже ніколи не помиляється.
— Ніколи не помиляється?
— Ні. Тим, хто приходив сюди, я доглядала руки й ноги. Всі були молоді й гарні. Але мушу сказати, що твій товариш, якого привели до мене наступного після тебе дня, мабуть, найвродливіший.
— Антінея помилувала пастора й Ле Межа. Чому ж вона, — спитав я, повертаючи розмову в попереднє русло, — не повернула їм свободу?
— Очевидно, вирішила використати їх, — відказала стара. — Ну і якщо хтось прийшов сюди, йому немає вороття. Якби тут з’явилися французи й побачили залу а червоного мармуру, то знищили б геть усе. Втім, усі ті, кого привів сюди Сегеїр-бен-Шейх, побачивши Антінею, навіть не спробували втекти, крім одного.
— Антінея довго тримає їх при собі?
— Це залежить від них самих і від втіхи, яку вона дістає. Загалом, два-три місяці. Один бельгійський офіцер височенного зросту, наче велетень, не пробув і тижня. А от іншого, він усім добре запам’ятався, маленького Дугласа Кена, англійського офіцера, вона протримала близько року.
— А потім?
— Потім він помер, — відповіла стара, ніби здивована моїм запитанням.
— Як?
Вона повторила слова Ле Межа.
— Так, як і всі інші: від кохання. Авжеж, від кохання, — сказала вона. — Вони всі вмирають від кохання, зрозумівши, що їхній час минув, і Сегеїр-бен-Шейх вирушав на пошуки когось іншого. Багато їх померли спокійно, з очима, повними сліз. Вони більше не спали й не їли. Один французький морський офіцер збожеволів. Він співав уночі тужливі пісні свого рідного краю так, що відлунювало аж у горах. Інший, іспанець, ошалівши, почав кусатися. Довелося вбити його. Чимало померли від кіфу, який діє сильніше за опіум. Втративши Антінею, вони курять і курять… Більшість від цього й померли… найщасливіші. Малий Кен загинув інакше.
— Як загинув малий Кен?
— Так, що всім нам було дуже прикро… Я вже казала тобі, що він найдовше перебував серед нас. Ми звикли до нього. В кімнаті Антінеї на невеликому каїрському столику з золотим орнаментом на голубому тлі стоїть дзвінок з довгим срібним молотком, а держак його з важкого чорного дерева. Агіда описала мені цю сцену, Коли Антінея, як завжди, з усміхом дала Кену відставку, той дуже зблід і мовчки стояв перед нею. Вона вдарила в дзвінок, щоб його вивели. Увійшов білий таргієць. Але малий Кен схопив молоток, і таргієць упав додолу з розкраяним черепом. Антінея далі всміхалася. Малого Кена затягли до його кімнати. Тієї ж ночі, приспавши пильність своїх наглядачів, він вистрибнув у вікно, що було на висоті двохсот футів над землею. Бальзамувальники розповідали, що мали багато клопоту з його тілом. Але вони добре впоралися з завданням. Сам можеш піти до зали з червоного мармуру й подивитися. Він стоїть у ніші під номером 26.
Стара потопила в келиху своє хвилювання.
— Два дні перед тим, — знов заговорила вона, — я тут полірувала його нігті. Це була його кімната. Біля вікна він видовбав на стіні своїм складаним ножиком якісь слова. Поглянь, їх ще видно.
Was is not Fate, that on this Juli midnight?.. [52]
У будь-який інший час цей рядок, вирізьблений на камені біля вікна, з якого вистрибнув маленький англійський офіцер, мене б глибоко пройняв. Але тоді мене бентежила інша думка.
52
Чи не було долею те. що сталося опівночі в липні цього року?.. (англ.).
— Скажи, — мовив я якнайспокійніше, — коли Антінея тримає когось коло себе, вона його замикає? Його більше не можна побачити?
Стара заперечно похитала головою.
— Вона не боїться, що він утече. Гори неприступні. Антінеї варто лише подзвонити, й він відразу ж з’явиться коло неї.
— Проте мій супутник… Ми не бачились, відколи вона покликала його… Негритянка вирозуміло всміхнулася.
— Якщо ти його не бачиш, означає, що він воліє лишатися біля неї. Антінея не приневолює, тим більше не перешкоджає йому.
Я з люттю грюкнув кулаком об стіл.
— Геть звідси, стара дурепо! І якнайшвидше!
Перелякана Розіта втекла, похапцем зібравши свої інструменти.
Was is not Fate, that on this Juli midnight?..
Я послухався негритянки й рушив, блукаючи коридорами, до зали з червоного мармуру. Пастор Спардек, якого зустрів, підказав вірний шлях. Я штовхнув двері й увійшов.
Прохолода склепу, його напоєне пахощами повітря добре вплинули на мене. Немає такого похмурого місця, яке б наче не освітлювалося дзюркотінням джерела. Водограй посеред зали збадьорив мене. Якось перед боєм, залігши з загоном у густій траві, я чекав хвилини, коли пролунає посвист-команда піднятися назустріч кулям. Біля моїх ніг струмив ручай. Я слухав його дзвінке дзюркотіння. Насолоджувався грою світла й тіні у прозорій воді, дивився на маленьких живих істот, невеличких чорних рибок, зелену траву, жовтий пісок, брижі… Таїна води завжди вабила мене.
Тут, у цій зловісній залі, мої думки заполонило темне джерело. Я відчув у ньому друга. Воно допомогло мені не бути легкодухим посеред застиглих свідчень стількох жахливих лиходійств.
Номер 26. Так, це він. «Лейтенант Дуглас Кен. Народився в Едінбурзі 21 вересня 1862 року. Помер у Хоггарі 16 липня 1890 року». Двадцять вісім років. Ні, йому навіть не виповнилося двадцяти восьми! Схудле обличчя під маскою з орішалку. Сумний, пристрасний рот. Це саме він. Бідолаха. Едінбург. Мені відомий Едінбург, хоч я ніколи там не бував. З мурів замку видно пагорби Бентланда. «Погляньте трохи нижче, — сказала Анні де Сент-Ів ніжна міс Флора де Стівенсон, — погляньте трохи нижче, ви побачите в гірській ущелині групу дерев і між ними прямовисну цівку диму. Це котедж Свенстена, де живемо ми з братом і тіткою. Якщо цей краєвид справді подобається вам, я буду щаслива». Коли Дуглас Кен вирушив до Дарфура, він, напевне, залишив у Едінбурзі якусь міс Флору, таку ж біляву, як та. Але чого варті ці щуплі молоді дівчата поряд з Антінеєю! Розважливий Кен, якому сам Бог велів кохати таких дівчат, покохав іншу. Він мертвий. Ось номер 27, той, через кого він розбився об сахарські скелі і котрий також помер.
Померти, кохати. Як природно звучать ці слова в залі з червоного мармуру! Якою величною здається Антінея посеред цих блідих статуй! Невже кохання вимагає смерті, аби набути такої сили! Ти, мабуть, помітив, що я дуже мало говорив про її красу. Чому ж тоді ця жага, цей пал, ця жертовність охопили все моє єство? Чому задля того, щоб хоч на мить стиснути в обіймах цю неземну істоту, я готовий на те, чого не міг собі навіть уявити — відразу ж померти.
Ось номер 53 — останній. Під номером 54 буде Моранж. 55 — мій. Через шість, може, вісім місяців — зрештою, байдуже коли, — мене поставлять до цієї ніші, привида без очей, з мертвою душею, закам’янілим тілом.