Атлантида
Шрифт:
Рішення прийшло негайно.
«Якщо я відчиню двері, Гірам-Руа кинеться в коридор, і я загублю його слід. Треба діяти інакше».
Віконна штора трималася на шнурку. Я зірвав його й, зробивши повідець, прикріпив до металевого нашийника гепарда. Тоді трохи прочинив двері.
— Ну, тепер можеш іти. Гей, поволі, поволі!
Я насилу приборкував порив Прам-Руа, котрий тягнув мене темними лабіринтами коридорів.
Рожеві світильники згасали у своїх нішах. Час від часу ми проминали котрийсь із них, що, потріскуючи, кидав свої останні промені світла. Який лабіринт! Я зрозумів, що сам ніколи не знайду зворотного шляху до моєї кімнати, і мені не лишалося нічого іншого, як іти за гепардом.
Спочатку він лютував, але поступово звик тягти мене за собою. Біг майже врівень з підлогою і сопів від задоволення.
Ніщо так не схоже на чорний коридор, як чорний коридор. На мить я завагався: а що коли раптом опинюся в залі для баккара [57] . Але це було б несправедливо щодо Прам-Руа. Ця славна тварина, давно вже позбавлена присутності любої серцю особи, чесно вела мене саме туди, куди я хотів потрапити.
Несподівано на одному з поворотів темрява, яка нас оточувала, почала розсіюватися. Крізь розетку замріло бліде зелене й червоне світло.
57
Картярська гра.
Тієї ж миті гепард, глухо рикнувши, зупинився біля дверей, на яких вимальовувалася ця світляна розетка.
Я впізнав ті двері, якими провів мене білий таргієць наступного дня після мого прибуття, коли на мене напав Прам-Руа і я опинився перед Антінеєю.
— Сьогодні ми з тобою на дружній нозі, — прошепотів я, погладжуючи його, щоб він голосно не гарчав.
Водночас я спробував відчинити двері. Вітраж віддзеркалювався зеленим і червоним світлом на підлозі.
Натискуючи на клямку, я вкоротив поводок, щоб стримати Прам-Руа, який почав нервувати.
Велика зала, де я вперше побачив Антінею, була зовсім темною. Але сад, що межував з нею, був освітлений тьмяним світлом місяця, який висів у небі, набухлому грозою, що так і не знялася. Ані подуву вітерця. Озеро виблискувало, немов олив’яна маса.
Я сів на подушку, міцно стиснувши між колінами гепарда, котрий муркотів від нетерпіння. Я замислився. Не над своєю метою. Вона давно вже була визначена. А над тим, у який спосіб її досягти.
Тоді й здалося мені, що я чую якийсь віддалений гомін, приглушений звук голосів.
Прам-Руа загарчав дужче й почав вириватися. Я трохи послабив повід. Тоді він пішов уздовж темних стін туди, звідки долинав гомін. Я рушив за ним, спотикаючись об розкидані скрізь подушки.
Тепер, коли мої очі звикли до темряви, я вгледів купу килимів, де вперше побачив Антінею.
Раптом я спіткнувся. Гепард зупинився. Я відчув, що наступив йому на хвіст. Славна тварина, він навіть не заскавчав. Мацаючи стіну, я натрапив на другі двері. Відчинив їх дуже обережно, як 1 перші. Гепард неголосно загарчав.
— Прам-Руа, — прошепотів я, — замовкни! — І обійняв його могутню шию.
Він лизнув мою руку вогким гарячим язиком. Боки гепарда здригалися. Його переповнювала безмежна радість.
Перед нами постала друга зала, центральна частина якої була освітлена. Посередині на килимі сиділи шестеро чоловіків, що грали у кості, попиваючи каву з маленьких мідних чашок з довгими ручками.
Це були білі туареги.
Ліхтар, підвішений до стелі, освітлював колом усю компанію.
Чорні обличчя, бронзові чашки, білі бурнуси, темрява й хистке світло — все це являла дивовижну картину. Вони грали з поважною зосередженістю, оголошуючи ставки хрипкими голосами.
Тоді я обережно, дуже обережно відв’язав шнурок від нашийника нетерплячого гепарда.
— Вперед, синку!
Він кинувся з пронизливим дзявканням.
Сталося те, що я передбачав».
Одним стрибком Гірам-Руа опинився серед білих туарегів, викликавши паніку серед гурту вартових. Ще стрибок — і він зник у темряві. Навпроти того місця, де я зупинився, ледь виднів темний вхід до другого коридора, що починався в протилежному боці кімнати.
«Це там», — подумав я.
Розгубленість у кімнаті була страшною, проте панувала тиша. Очевидно, лише близькість знатної особи стримувала наче блискавкою вражену варту. Жетони й мішечки з гральними костями покотилися в один бік, чашки в інший.
Два туареги, що зазнали травм, терли собі боки, тихо лаючись.
Зрозуміла річ, я скористався цим сум’яттям, щоб прослизнути до кімнати. Причаївся біля стіни коридора, в якому зник Гірам-Руа.
Тієї ж миті серед тиші пролунав дзвін.
З того, як здригнулися туареги, я зрозумів, що обрав правильний напрямок.
Один з шістьох чоловіків підвівся. Коли він пройшов повз мене, я рушив за ним цілком спокійно. Кожен свій крок я розрахував заздалегідь.
«Зрештою, чим я ризикую? — повторював собі. — Лише тим, що мене ввічливо відпровадять назад».
Таргієць підняв портьєру. Йдучи за ним, я опинився в кімнаті Антінеї.
Ця величезна кімната була водночас і світлою і дуже темною. Тоді як праву частину, де була Антінея, затоплювало світло лампи, сконцентроване абажуром, ліва частина залишалася у темряві.
Ті, хто бував у мусульманських оселях, знають, що таке «гіньйоль» — це завішена килимом квадратна ніша в стіні на висоті чотирьох футів від долівки. До неї ведуть дерев’яні сходинки. Я здогадався, що така ніша зліва від мене, й увійшов туди. Кров гупала в скронях. Але я був цілком спокійний. Звідти я все бачив і чув.
Я опинився в кімнаті Антінеї. Нічого особливого, крім великого розкішного килима, в ній не було. Стеля поринала в темряві, але численні різноколірні ліхтарі кидали на блискучі тканини та хутра м’яке, розсіяне світло.
Антінея курила, розкинувшись на лев’ячій шкурі. Коло неї стояли срібна таця й глечик. Гірам-Руа, припавши до її ніг, нестямно лизав їх.
Білий таргієць мов укопаний стояв перед нею, приклавши одну руку до серця, другу до чола — у позі, що означала вітання.
Не дивлячись на нього, Антінея суворо запитала: