Атлантида
Шрифт:
Я розкошую, моє збудження зростає. Якою я був дитиною щойно, розгнівавшись на стару негритянку! Ревнував до Моранжа, слово честі! Чому ж не ревнував її до всіх тих, які були тут, і до інших, відсутніх, котрі прийдуть, один за одним, щоб заповнити чорне коло досі порожніх ніш?.. Знаю, Моранж зараз біля Антінеї, і відчуваю гірку й жагучу радість, думаючи про його щастя. Та одного вечора через три, а може, чотири місяці сюди прийдуть бальзамувальники. Ніша номер 54 отримає свою здобич. Тоді білий таргієць наблизиться до мене. Я затремчу від передчуття блаженства. Він доторкнеться до мого плеча. І тоді настане моя черга ступити у вічність крізь криваві двері кохання.
……………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….
Коли, отямившись від роздумів, я опинився в бібліотеці, западали сутінки, змішуючи тіні людей, що там зібралися. Я побачив Ле Межа, пастора, гетьмана, Агіду, двох білих туарегів, інших осіб, захоплених жвавою бесідою. Здивований тим, що побачив разом стільки людей, котрі звичайно не симпатизували один одному, я наблизився.
Подія, нечувана подія розбурхала всіх мешканців гори. На заході, в Адрар-Ахнеті було виявлено двох іспанських дослідників, котрі прибули з Ріо-де-Оро.
Дізнавшись про це, Сегеїр-бен-Щейх негайно почав збиратися в дорогу, щоб зустрітися з ними. Однак дістав наказ залишитися.
Тепер жодних сумнівів не було. Антінея вперше покохала.
РОЗДІЛ XV
СКАРГА ТАНІТ-ЗЕРГИ
— Аррау, аррау!
Я насилу прокинувся від сну, що нарешті здолав мене. Мої очі напіврозплющилися, і я відсахнувся.
— Аррау!
Навпроти мого обличчя була жовта в чорних цяточках морда Прам-Руа. Гепард при моєму пробудженні не виявляв, втім, особливого інтересу до моєї особи, він позіхав. Ліниво роззявляв свою темно-кармінову пащу, де блищали міцні білі ікла.
Тієї ж миті я почув вибух сміху.
Це була маленька Таніт-Зерга. Присівши навпочіпки на подушку біля дивана, на якому я лежав, вона з цікавістю спостерігала за моєю зустріччю з гепардом.
— Гірам-Руа нудьгує, — пояснила вона мені. — Я вирішила привести його сюди.
— Добре, — пробурмотів я. — Але, може, йому б краще понудьгувати десь інде?
— Він тепер самотній, — сказала мала. — Його вигнали. Коли грається, зчиняє великий гамір.
Ці слова нагадали мені про події минулого дня.
— Хочеш, я прожену його? — запитала Таніт-Зерга.
— Ні, хай залишиться.
Я подивився на гепарда з симпатією. Нас зближувало спільне лихо.
Я навіть погладив його опуклий лоб. Прам-Руа виявив своє задоволення, випроставшись всім тілом і висунувши свої величезні жовті ігазурі. Килимок на підлозі від цього, мабуть, неабияк постраждав.
— Тут ще й Гале, — сказала дівчина.
— Гале! Це ще хто?
Тієї ж миті я побачив на колінах у Таніт-Зерги дивовижне звірятко, завбільшки з велику кішку з пласкими вухами й видовженою мордочкою. Світло-сіре хутро було шорстким. Істота дивилася на мене смішними рожевими оченятами.
— Це моя мангуста, — пояснила Таніт-Зерга.
— Скажи, будь ласка, — запитав я невдоволено, — це все?
У мене, мабуть, був такий похмурий і кумедний вигляд, що Таніт-Зерга засміялася. Я також засміявся.
— Гале — мій друг, — сказала вона, знову споважнівши. — Я врятувала їй життя. Тоді вона була ще зовсім малою. Але розповім тобі про це іншим разом. Поглянь, яка Гале симпатична.
Кажучи це, вона поклала мангусту мені на коліна.
— Це дуже люб’язно з твого боку, що відвідала мене, — поволі «вимовив я, погладивши спинку звірятка. — Котра ж зараз година?
— Минула дев’ята. Бачиш, як високо піднялося сонце? Давай, я спущу штору.
У кімнаті запанувала сутінь. Очі Гале стали ще рожевішими. А в Гірам-Руа — зеленими.
— Це дуже люб’язно, — повторив я, думаючи про своє, — Бачу, ти сьогодні вільна. Ще ніколи не приходила так рано.
Обличчя дівчини спохмурніло.
— Справді, я вільна, — з прикрістю відповіла вона.
Я уважніше подивився на неї й уперше побачив, що вона гарна. Її волосся, що спадало на плечі, було не кучерявим, а хвилястим, риси обличчя — бездоганно правильними: рівний ніс, маленький рот з тонкими губами, вольове підборіддя. Колір шкіри — світло-бронзовий, а не чорний. Стрункий, гнучкий стан не мав нічого спільного з тими огидними товстими обрубками, що на них перетворюються розпещені негритянки.
Її чоло й волосся охоплював широкий мідний обруч з коштовним каменем посередині, а зап’ястя й щиколотки прикрашали ще ширші чотири браслети. Вона була вдягнена в декольтовану зелену шовкову туніку, гаптовану золотом. Зелень, бронза, золото.
— Таніт-Зерга, ти сонгаї [53] ? — лагідно запитав я.
Вона відповіла гордо, навіть з викликом:
— Так, я сонгаї.
«Дивне дівча», — подумав я.
Було очевидним, що є тема, якої Таніт-Зерга уникає. Я згадав майже страждальний вираз її обличчя, коли вона сказала мені, що Гірама-Руа вигнано, й тон, яким вимовила це безособове «вигнано».
53
Сонгаї (сонгай, сонгой) — народність, що проживає на берегах р. Нігер.
— Я сонгаї, — повторила вона. — Народилася в місті Гао [54] , на Нігері, колишній столиці сонгаї. Мої предки правили великою імперією Мандінго. І якщо я тут рабиня, це не означає, що мене слід зневажати.
Освітлена сонячним промінням, Гале сиділа на своєму маленькому задку й передніми лапами терла свої й без того блискучі вуса, а Гірам-Руа спав на килимку, вряди-годи жалібно зітхаючи.
— Йому щось сниться, — сказала Таніт-Зерга, приклавши пальця до вуст.
54
Імперія Гао — середньовічна держава в Західному Судані.
— Лишень ягуарам може щось снитися, — зазначив я.
— Гепардам також, — промовила вона поважно, аж ніяк не збагнувши смаку цього грубуватого парнаського жарту.
На мить запала мовчанка. Потім вона сказала:
— Ти, мабуть, зголоднів. І мені здається, що не хочеш снідати разом з іншими.
Я не відповів.
— Треба попоїсти, — додала вона. — Якщо не заперечуєш, я принесу щось для тебе й для себе, а також обід для Гірам-Руа й Гале. Коли на душі сум, не слід лишатися на самоті.