Атлантида
Шрифт:
Таємниче кохання. Ганьба тому, хто виставляє напоказ своє кохання! Сахара створила навколо Антінеї непереборний бар’єр, тому висока вимогливість цієї жінки по суті є цнотливішою і доброчеснішою, ніж твій шлюб, влаштований з його непристойною пишністю і рекламою, які розголошують глузливому й підлому натовпові, що такого-то числа, о такій-то годині ти матимеш право зґвалтувати копійчану незайману дівчину.
Здається, це все, що я хотів тобі сказати. Ні, не все. Щойно я згадував залу з червоного мармуру. На південь від Шершелю, у колишній Цезареї, і на заході від річки Мазафран, на пагорбі, що вранці виринає з рожевої імли рівнини Мітджа, стоїть таємнича кам’яна піраміда. Місцеві жителі називають її «Могилою християнки». Саме тут поховане тіло праматері Антінеї, Клеопатри Селене, дочки Марка Антонія і Клеопатри. Хоч шляхом, на якому стоїть гробниця, йшли завойовники, вона зберегла свій скарб. Ніхто так і не спромігся відкрити підземелля, де спочиває у скляній труні це божественне тіло. Онука перевершить похмурою пишнотою те, що зробила її праматір. У центрі зали з червоного мармуру, де на скелі скорботно дзюркоче темний водограй, споруджено поміст. Там на орішалковий трон сяде чудова жінка, про яку я розповів тобі, з пшентом і золотим юреюсом на голові й тризубом Нептуна в руці у день, коли усі сто двадцять ніш, видовбаних у стінах навколо трона, отримають свою покірну здобич.
Пам’ятаєш, коли я залишав Хоггар, ніша під номером 55 мала стати моєю. Відтоді я займаюся підрахунками і дійшов висновку, що мені судилося спочити у ніші номер 80 або 85. Але ці припущення можуть виявитися хибними, бо спираються на такий хисткий грунт, як фантазія жінки. Тому моє хвилювання зростає. Треба поспішати, кажу тобі, треба поспішати.
— Треба поспішати! — повторив я, немов уві сні.
Він підвів голову, на обличчі була невимовна радість.
Його руки, що стискали мої, тремтіли від щастя.
— Ти побачиш її, — повторював він, наче сп’янілий.
У нестямі обійняв мене й довго стискав в обіймах. Ми розкошували, сміючись і плачучи, мов діти, й повторювали:
— Поспішаймо! Поспішаймо!
Раптом здійнявся легенький вітерець, і на покрівлі зашелестіла альфа. Блідо-фіалкове небо стало ще блідішим, і враз на сході його розірвало жовте сяйво. У безмежній пустелі народився світанок. З укріплень долинули глухі звуки, ревіння худоби, брязкіт ланцюгів. Форт прокидався.
Кілька секунд ми мовчки дивилися на південний шлях, який вів до Темассініна, Егере й Хоггару.
У двері їдальні постукали. Від несподіванки ми здригнулися.
— Увійдіть! — сказав Андре де Сент-Аві різким голосом.
Перед нами стояв сержант Шатлен.
— Чого вам треба в таку рань? — суворо спитав Андре де Сент-Аві.
Сержант виструнчився.
— Вибачте, пане капітан. Цієї ночі біля форту дозір захопив тубільця. Він, втім, не крився. Коли його привели сюди, він зажадав зустрічі з комендантом. Була північ, і я не хотів турбувати вас.
— Що це за тубілець?
— Таргіець, пане капітан.
— Таргієць? Приведіть його.
Шатлен вийшов. З’явився чоловік, конвойований одним з наших солдатів.
Вони піднялися на терасу.
Новоприбулий, шість футів заввишки, справді був таргійцем. Перші промені сонця освітлювали його синювато-чорне вбрання. Його великі темні очі блищали.
Коли він зупинився перед моїм товаришем, я побачив, як вони обидва затремтіли.
Хвилину мовчки дивилися один на одного.
Потім таргієць вклонився й незворушно промовив:
— Мир з тобою, лейтенанте де Сент-Аві.
Андре так само спокійно відповів:
— Мир з тобою, Сегеїр-бен-Шейх.