Атлантида
Шрифт:
Тієї радісної миті, коли я відчував, що мене зв’язує з цивілізованим світом лише тоненька ниточка, до Уаргли надійшла міністерська депеша.
«Наказується, — коротко зазначалося там, — лейтенантові де Сен-Аві відкласти свій від’їзд до прибуття капітана Моранжа, який має супроводжувати його в науковій експедиції».
Я був дуже розчарований. Адже ідея цієї подорожі належала тільки мені одному. Я подолав усі перешкоди, аби дістати у вищій інстанції дозвіл. І ось, коли я радів з можливості провести на самоті ці довгі години в пустелі, мені нав’язували когось невідомого, до того ж вищого за рангом!
Співчуття
У «Щорічнику», до якого вони негайно звернулися, була така довідка:
«Моранж (Жан-Марі-Франсуа). Звання присвоєно 1881 року. Кадровий. Капітан запасу. (Військова географічна служба)».
— Ось вам пояснення, — сказав хтось. — Це чийсь протеже. Його надсилають, аби твоїми руками виймати каштани з вогню; в такому разі матимеш самі неприємності. Кадровий! От тобі й маєш!
— Я не зовсім поділяю вашу думку, — озвався наш командир. — У парламенті знали (авжеж, балакуни всюди зустрічаються) про справжню мету подорожі де Сент-Аві: схилити уряд до окупації Туата. І саме Моранж має бути людиною, яка здійснить цей намір Військової комісії. Бачите, всі ці люди — міністри, члени парламенту, губернатори — стежать один за одним. Настане день, коли можна буде написати цікаве парадоксальне оповідання про французьку колоніальну експансію, яка здійснювалася без відома властей і навіть усупереч їхній волі.
— Що б там не було, а становище не зміниться, — відповів я гірко. — Намг двом французам, доведеться вдень і вночі шпигувати один за одним на південних шляхах. Приємна перспектива, особливо коли всю увагу треба буде зосередити на тому, щоб запобігти підступам тубільців. Коли прибуде сюди цей добродій?
— Напевно, післязавтра. Мені повідомили, що з Гардайї іде валка. Очевидно, він з неї скористається. Все свідчить про те, що цей чоловік не дуже звик подорожувати.
Справді, капітан Моранж прибув третього дня разом з валкою з Гардайї. Я був першим, з ким він побажав зустрітися.
Коли він увійшов до моєї кімнати, де я, зберігаючи власну гідність, залишився, побачивши наближення валки, то я з прикрістю зрозумів, що мені важко буде довго гніватися на нього.
Він був високий, мав кругле, рум’яне обличчя, веселі блакитні очі, маленькі чорні вуса і посивіле, майже біле волосся.
— Даруйте, любий товаришу, — сказав він із щирістю, властивою лише йому. — Ви, мабуть, дуже гніваєтеся на нав’язливу людину, котра розладнала ваші плани й затримала ваш від’їзд.
— Аж ніяк, капітане, — відповів я холодно.
— Ви до певної міри самі винні в цьому. Ваша слава, як знавця південних шляхів, поширилася в Парижі, і я хочу, щоб ви були керівником експедиції, яку мені доручили здійснити міністерства народної освіти, торгівлі й Географічне товариство. Тому я й прибув сюди. Ці три поважні установи довірили мені віднайти стародавній шлях караванів, які, починаючи з IX сторіччя, вели торгівлю між Тунісом і Суданом через Тозер, Уарглу, Ес-Сук, вигин Буррума, і з’ясувати, чи можна було б поновити його колишню славу. У Географічному товаристві я довідався про вашу подорож. Від Уаргли до Шіх-Салаха наші шляхи збігаються. Зізнаюся вам, що це моя перша подорож такого роду. Мені було б не важко протягом години дискутувати в аудиторії Школи східних мов про арабську літературу, але я добре розумію, що розгубився б у пустелі, не знаючи, куди повертати — вправо
У міру того, як він говорив з такою привабливою щирістю, я відчував, що мої найгірші побоювання розвіюються.
Однак мною оволоділо недобре бажання виявити до нього певну стриманість, аби показати своє невдоволення тим, що він не поцікавився, чи хочу я мати його за свого супутника.
— Дуже вдячний вам, капітане, за теплі слова. Коли бажаєте виїхати з Уаргли?
Він байдуже махнув рукою:
— Коли завгодно. Завтра, сьогодні ввечері. Я вас затримав. Ви, мабуть, уже давно готові.
Мої маленькі хитрощі обернулися проти мене, бо я мав намір вирушити лише наступного дня.
— Завтра, капітане! Але… ваш багаж? Він приязно усміхнувся.
— Я гадав, що треба брати якомога менше речей. Лише найпотрібніше і папір — це легка ноша для мого витривалого верблюда. В усьому іншому я покладаюся на ваші поради й запаси Уаргли.
Я зазнав поразки й не мав жодного аргументу проти. Зрештою, його свобода духу й поведінки надзвичайно приваблювали.
— Ну як? — запитали мене товариші, коли ми зібралися разом за бокалом аперитиву. — Твій капітан виглядає розкішно.
— Авжеж.
— Матимеш з ним клопіт. Ти повинен добре пильнувати, щоб він не потяг на себе всю ковдру.
— Ми працюємо в різних галузях, — відповів я ухильно, не бажаючи вести розмову далі.
Я був замислений, лише замислений, присягаюся в цьому. Відтоді не злостився на Моранжа. Та все одно мою мовчазність сприймали як намір помститися. І всі, чуєш, усі, пізніше, коли почали поширюватися чутки про цю справу, казали собі:
«Безперечно, він винний. Ми бачили, як вони від’їжджали вдвох, можемо це підтвердити».
Так, я винний! Але не через підлі ревнощі… Як це огидно!
Після цього мені лишається тільки тікати, тікати туди, де не зустрінеш людей, які думають і мудрують.
Підійшов Моранж під руку з командиром, який виглядав дуже задоволеним цим знайомством.
Він голосно представив:
— Це капітан Моранж, панове. За його веселою вдачею не важко розпізнати офіцера старої школи, даю вам слово! Хоче вирушити завтра. Але мусимо влаштувати йому такий прийом, аби за дві години ця думка вилетіла з його голови. Слухайте, капітане, маєте подарувати нам вісім днів!
— Я цілком до послуг лейтенанта де Сент-Аві, — відповів Моранж, лагідно всміхаючись.
Точилася спільна розмова. Дзвеніли чарки, лунав сміх. Мої товариші реготали, слухаючи історії, що їх з невичерпним гумором оповідав новоприбулий. А я? Ніколи ще не було мені так сумно.
Настав час переходити до обідньої зали.
— Сідайте праворуч від мене, капітане! — вигукнув командир, вибухаючи веселістю. — Сподіваюся, ви продовжите свою розповідь про паризькі новини. Адже ми тут не в курсі, розумієте?