Атлантида
Шрифт:
Моя ж служба, друже, розпочалася в Богарі. Саме там одного жовтневого ранку висадився двадцятилітній лейтенант 1-го африканського батальйону, з білою нашивкою на чорному рукаві… «Тельбухи на сонці», як кажуть каторжники про відмітні знаки своїх начальників. Богар!.. Ще два дні перед тим я почав спостерігати з містка пакетбота за африканським узбережжям. Мені жаль тих, хто, вперше побачивши ці бліді скелі й думаючи про те, що ці простори простягаються на тисячі й тисячі льє, не відчув щему в серці… Я був тоді майже дитиною, в мене були гроші. Мав успіх. Міг три-чотири дні порозважатися в Алжірі. Однак того самого вечора я вирушив поїздом до Берруаг’я.
Там, на відстані якихось ста кілометрів від Алжіру, закінчується залізниця. Вона прямою лінією тягнеться від Капи. Поштова карета виїжджає вночі, коли спадає спека. На схилах я йшов поряд з каретою, щоб краще відчути в цій новій атмосфері ще далекий подих пустелі.
Опівночі ми зупинилися, щоб перепрягти коней у таборі зуавів, невеличкому форті над посушливою долиною, звідки долинали п’янкі пахощі лаврів. Там була команда штрафників, солдати дисциплінарної роти, що в супроводі стрільців та обозників пробиралися на кам’янистий Південь. Одні з них — в’язні тюрем Алжіру та Дуери — були в уніформі, але, звичайно, без зброї, інші — в цивільному одязі, та ще в якому! Цьогорічні рекрути, молоді сутенери з Шапель і Гут д’Ор.
Вони вирушили перед нами. Незабаром карета наздогнала їх. Ще віддалік я побачив на жовтому шляху, освітленому місячним сяйвом, чорну масу, оточену конвоєм. Потім почув якусь глуху мелодію. Нещасні співали. Один з них сумним гортанним голосом виводив куплет, слова якого зловісно відлунювали в блакитних улоговинах:
Тепер, коли вона зросла,
Стала повією.
І крутить з тими, хто належить до банди
Рішара-Ленуара.
А решта підхоплювала хором страшний рефрен:
У Бастілії, в Бастілії,
Кохають палко, кохають палко
Шльондру Ніні.
Вона така гарна, така чарівна
У Бастілії!
Я побачив їх усіх зблизька, коли карета проїздила повз них. Вони були страшні. Виглядали огидно. Їхні очі блищали недобрим вогнем на блідих, поголених обличчях. Гаряча пилюка забивала подих, і голоси ставали хрипкими. Мене охопив глибокий смуток.
Я отямився від цього кошмару, лише коли карета обминула натовп.
«Далі, далі на південь! — підганяв я себе. — Туди, куди ще не сягнув огидний бруд цивілізації!»
Коли втомлююся й мене огортає миттєвий страх та бажання спинитися на обраному шляху, я згадую в’язнів з Берруаг’я і відразу ж рушаю далі.
Але якої нагороди чекаю я в тих місцях, де бідолашні тварини не втікають від людини, бо ніколи не бачили її, де пустеля простягається в таку далечінь, що старий світ міг би завалитися, й жодна складка на дюнах, жодна хмаринка в білому небі не попередила б мене про це?
— Авжеж, — пробурмотів я. — Одного разу я також відчув це в пустелі біля Тідікельта.
Досі я слухав його схвильовану розповідь не перебиваючи. Надто пізно збагнув, якої помилки припустився, вимовивши цю нещасну фразу.
Він знов нервово засміявся.
— Ось ти про що! Тідікельт? Друже мій, благаю, зглянься над самим собою, якщо не хочеш бути смішним, уникай цих спогадів! Знаєш, ти нагадуєш мені Фромантена або цього бідолаху Мопассана, який писав про пустелю, дійшовши лише до Джельфи, що в двох днях шляху від вулиці Баб-Азун та Урядової площі і в чотирьох — від Авеню Опера; який, побачивши, як неподалік від Бу-Саада конав нещасний верблюд, подумав, що він у самому серці Сахари, на старовинному караванному шляху… Тідікельт — пустеля!
— Однак мені здається, що Ін-Салах… — сказав я, трохи ображений.
— Ін-Салах! Тідікельт! Мій бідолашний друже, проходячи там останнього разу, я бачив на шляху стільки ж старих газет і бляшанок з-під сардин, як у неділю у Венсенському лісі.
Таке очевидне бажання образити мене змусило забути про стриманість.
— Звичайно, — відповів я роздратовано, — мені не довелося дійти аж до…
Я зупинився. Але вже було пізно. Він дивився мені просто у вічі.
— До чого? — запитав він лагідно. Я не відповів.
— До чого? — повторив він.
Я й далі мовчав, тоді він додав:
— До річки Таргі, так?
На сході від Таргі, сто двадцять кілометрів від Тіміссао, 23°5 північної широти, як свідчило офіційне повідомлення, було поховано капітана Моранжа.
— Андре, присягаюся! — крикнув я ніяково.
— У чому присягаєшся?
— Що не мав жодного наміру…
— Говорити про Таргі? Чому? З якої причини не можна в моїй присутності говорити про Таргі?
Я благально мовчав. Знизавши плечима, він просто сказав:
— Ідіот.
І вийшов, перш ніж я встиг вимовити хоч слово.
Навіть моя покірливість не обеззброїла його. Доказ цього я дістав наступного дня, коли він виявив свій настрій досить неввічливо.
Як тільки я прокинувся, він увійшов до моєї кімнати.
— Можеш пояснити, що все це значить? — запитав він.
У нього в руках був один із службових реєстрів. Нервуючи, він завзято гортав його, аби знайти привід для демонстрації свого начальницького гніву.
Випадок допоміг йому.
Він розгорнув реєстр. Я густо почервонів, побачивши бліду, добре знайому мені фотографію.
— Що це таке? — запитав він зневажливо.
Досить часто я бачив, як недоброзичливо він розглядав у моїй кімнаті портрет м-ль де С., і тому не сумнівався, що тепер навмисно шукає сварки.
Але я стримався і заховав до шухляди це бідне маленьке фото.
Однак мій спокій не влаштовував його.
— Надалі, — сказав він, — прошу не лишати своїх амурних пам’яток між службовими паперами. — І додав з образливою посмішкою: — Не варто постачати Гурю такі дратівливі сюжети.