Атлантида
Шрифт:
Коли я читав ці слова емансипованої дівчини, сердитий вигук старшого сержанта змусив мене підвести голову.
— Лейтенанте!
— Що сталося?
— От і маєш! Що діється в міністерстві! Читайте самі.
Він простяг мені «Офісієль». Я прочитав: «Рішенням від 1 травня 1903 року капітан де Сент-Аві (Андре), нестройовий, відряджається до 3-го полку спагі з призначенням його комендантом форту Гассі-Ініфель».
Обурення Шатлена досягло апогея.
— Капітан де Сент-Аві — комендант форту! Форту, якому ніколи не було чого закинути! Чи нас, отже, вважають за смітник?!
Моє здивування дорівнювало обуренню старшого сержанта. Водночас
— Сержанте, капітан де Сент-Аві — мій товариш, ми одного випуску, — сказав я сухо.
Шатлен уклонився й рушив до дверей. Я пішов за ним.
— Постривайте, старий, — сказав я, поплескуючи його по плечу, — не гнівайтеся. Згадайте-но, що через годину вирушаємо до оазису. Приготуйте патрони. Треба значно поліпшити щоденний раціон.
Повернувшись до бюро, я жестом випровадив Гурю і, залишившись на самоті, швидко дочитав листа м-ль де С. Потім, знову взявши «Офісієль», пробіг очима наказ міністерства про призначення у наш форт нового шефа.
Ось уже п’ять місяців я виконував обов’язки шефа, їй-право, відповідальність не обтяжувала мене, навпаки, я втішався своєю незалежністю. Можу навіть стверджувати без хвастощів, що під моїм проводом служба виконувалася краще, ніж за попередника де Сент-Аві, капітана Дієліволя. Він був сміливою людиною, цей капітан Дієліволь — вихованець старої колоніальної школи. Щоправда, мав потяг до міцних лікерів і, коли випивав, плутав усі говори й міг допитувати тубільця з племені гауса сакалавським діалектом. Ніхто так не заощаджував запасів питної води у форті, як він. Якось уранці Дієліволь готував собі абсент у товаристві старшого сержанта Шатлена, який, стежачи за рідиною в келишку капітана, з подивом завважив, що зелений лікер блідне більше, ніж завжди, від надмірної дози води. Шатлен підвів голову, відчувши, що діється щось незвичайне. Капітан Дієліволь сидів дивно випростаний і лив воду з нахиленої карафки на цукор. Він був мертвий.
Упродовж п’яти місяців після смерті цього симпатичного п’яниці, здавалося, високі інстанції не дуже турбуються про заміщення його посади. Був час, коли я навіть сподівався, що вже є рішення залишити за мною ті лрава й обов’язки, котрі я фактично успадкував. І ось це несподіване призначення…
Капітан де Сент-Аві… У Сен-Сірі він був одним з моїх товаришів, потім кудись зник. Я згадав про нього згодом у зв’язку з його швидкою кар’єрою, нагородженням орденом. Це була заслужена нагорода за три вкрай небезпечні наукові експедиції до Тібесті та Аїру, і раптом — ця таємнича драма, пов’язана з четвертою експедицією, ця дивовижна подорож з капітаном Моранжем, з якої повернувся лише один з її учасників. У Франції все швидко забувається. Відтоді минуло шість років. Більше я нічого не чув про Сент-Аві, навіть думав, що він залишив армію. І ось тепер він — мій начальник!
«Хіба не все одно, цей або інший? — думав я. — У Сен-Сірі він був дуже люб’язний, і ми завжди підтримували дружні стосунки. Зрештою, я — людина не того достатку, щоб прагнути звання капітана».
І я вийшов з канцелярії посвистуючи.
Ми з Шатленом сіли серед заростей альфи [6] біля невеличкого озера, власне калюжі, посеред убогого оазису, поклавши рушниці на землю, що була вже не такою гарячою, як удень. Призахідне сонце забарвлювало в рожевий колір вузькі канали з застояною водою, якою
6
Злакова рослина до метра заввишки (тут і далі примітки перекладача).
Дорогою ми не промовили жодного слова. Не зронили жодного слова й сидячи в засаді. Шатлен відверто гнівався.
Мовчки підстрелили кількох нещасливих горлиць, які прилетіли на обважнілих від денної спеки крильцях, аби вгамувати спрагу зеленою водою. Коли з півдюжини цих скривавлених тіл уже лежало біля наших ніг, я поклав руку на плече сержанта.
— Шатлене! Він здригнувся.
— Шатлене, я вас сьогодні образив. Не гнівайтеся на мене. Це через жахливу полудневу спеку!
— Ви, лейтенанте, мій командир, — відповів він тоном, якому намагався надати суворості, але в якому бриніла схвильованість.
— Шатлене, не гнівайтесь… Ви маєте щось мені сказати. Знаєте, про що йдеться…
— Ні, не знаю. Справді не знаю.
— Шатлене, Шатлене, будьмо розважливі. Розкажіть мені про капітана де Сент-Аві.
— Я нічого не знаю, — мовив він різко.
— Нічого? А те, що ви щойно згадали?
— Капітан де Сент-Аві — хоробра людина, — промурмотів він, уперто схиливши голову. — Він сам поїхав до Більми, до Аїру, сам вирушив туди, де ніхто ніколи не бував. Він сміливець.
— Звичайно, він хоробра людина, — сказав я якомога лагідніше. — Але він убив свого супутника, капітана Моранжа. Хіба не так?
Старий сержант здригнувся.
— Він сміливець, — повторив Шатлен.
— Шатлене, ви наче дитина. Чи, може, боїтеся, що я передам ваші слова новому начальникові?
Я влучив у ціль. Він аж підскочив.
— Старший сержант Шатлен нічого не боїться, лейтенанте. Він був у Абомеї, бився з амазонками у країні, де з-поза кожного корча могла несподівано висунутися чорна рука і схопити вас за ногу, а друга ударом ножа відтяти її.
— Отже, те. про що базікають, про що ви самі казали, — пусті 6алачки?..
— Отже, це пусті балачки.
— Балачки, Шатлене? Їх повторює вся Франція. Він замовк, ще нижче схиливши голову.
— Осляча довбешко! — вигукнув я. — Ану, розповідай!
— Пане лейтенанте, пане лейтенанте, — заблагав він. — Присягаюся, те, що я знаю…
— Усе, що знаєш, скажеш мені негайно. Інакше, слово честі, цілий місяць не прохоплюся до тебе жодним словом і звертатимуся лише у службових справах.
Гассі-Ініфель: тридцять солдатів-тубільців. Чотири європейці — я, старший сержант, єфрейтор і Гурю. Погроза була страшною, і вона вплинула.
— Що ж, пане лейтенанте, — промовив він, глибоко зітхнувши. — Але потім хоча б не закидайте мені, що я розповів про начальника речі, про які не розпатякують, особливо коли вони спираються лише на чутки.
— Кажи.
— Це було 1899 року. Я служив тоді єфрейтором, каптенармусом-рахівником у Сфаксі, в четвертому полку спагі. Мав добру репутацію, до того ж зовсім не пив, і тому капітан, заступник командира полку, довірив мені клуб для офіцерів. Справді, тепленьке місце. Базар, рахунки, видача книжок з бібліотеки (їх було небагато) і ще ключ від шафи з напоями, бо в цій справі не можна покладатися на ординарців. Полковник був неодружений і харчувався разом з усіма. Одного вечора, спізнившись і сівши до столу — він був відверто стурбований, — проголосив у цілковитій тиші: