Атлантида
Шрифт:
— Відтоді, пане лейтенанте, у форті в Сфаксі, наче чуми, уникали тем, які могли викликати розмову про капітана де Сент-Аві.
Шатлен говорив майже пошепки, й ті, хто населяв оазис, не чули його дивної розповіді. Минула година відтоді, як замовк наш останній постріл з рушниці. Заспокоєні горлиці пурхали довкола озера. Великі таємничі птахи літали під пальмами, що поринули у темряву. Вітер, не такий уже гарячий, колихав темні пальмові віти, примушуючи їх тремтіти.
Ми познімали наші каски і підставили обличчя під легкий подув вітерця. — Шатлене, — сказав я, — час повертатися до борджа.
Ми поволі зібрали підстрелених горлиць. Я відчував на собі погляд
Ми повернулися, западала ніч. Ще видно було над фортом обвислий на своєму держаку прапор, але його кольору було не розрізнити. На заході, за нерівними обрисами дюн, на темно-фіолетовому обрії зникло сонце.
Коли ми опинилися за воротами нашого форту, Шатлен залишив мене.
— Піду до стайні, — сказав він.
Залишившись на самоті, я вирушив до тієї частини форту, де мешкали європейці і був склад зброї. Невимовний сум огорнув мене.
Я думав про своїх товаришів у французьких гарнізонах: в цей час вони мали повертатися додому, де на них чекало вечірнє вбрання дольменів з петлицями, блискучі еполети.
«Завтра, — сказав я собі, — звернуся з проханням перевести мене в інше місце».
На втрамбованих земляних сходах було зовсім темно. Але в канцелярії, куди я увійшов, світилося.
Схилившись над паперами, за моїм столом стояв якийсь чоловік. Він був обернений спиною до дверей і не бачив, як я увійшов.
— Це ви, Гурю? Що ж, хлопче, будь ласка, не бентежтеся. Почувайте себе спокійно.
Чоловік підвівся. Він був досить високий на зріст, стрункий і блідий.
— Лейтенант Фер’єр, чи не так? Він наблизився і простяг мені руку.
— Капітан де Сент-Аві! Радий бачити вас, любий друже.
Цієї миті на порозі канцелярії з’явився Шатлен.
— Старший сержанте, — сухо промовив новоприбулий. — Не можу похвалити вас за те, що я встиг оглянути. Немає жодного мехарі [7] , в якого не бракувало б кільця, а стайні мають вигляд, ніби в Гассі-Ініфель триста днів на рік ллє дощ. До речі, де ви були сьогодні пополудні? З чотирьох французів, які обслуговують форт, я застав лише одного п’яничку, що сидів за пляшкою горілки. Віднині все повинно змінитися. Так? Затямте це.
7
Верховий верблюд.
— Капітане, — мовив я глухо, тоді як Шатлен стояв, виструнчившись, — мушу сказати, що це я відповідальний за його відсутність у форті. Він бездоганно виконує свої обов’язки. Якби нас попередили про ваш приїзд…
— Ясна річ, — сказав він з холодним іронічним посміхом. — Тому, лейтенанте, не роблю його відповідальним за те недбальство, якого припустилися ви. Він не мусить знати, що офіцер, котрий залишає, хай лише на дві години, такий форт, як Гассі-Ініфель, ризикує мало що застати після свого повернення. Ці розбійники чамба, мій дорогий товаришу, дуже люблять вогнепальну зброю і, аби привласнити ці шістдесят рушниць із козел, я переконаний, без найменшого докору сумління, навіть ризикуючи потрапити під військовий трибунал, скористаються відсутністю офіцера, котрий, як мені відомо, мав чудову репутацію. Але, будь ласка, ходімте зі мною. Продовжимо невеликий огляд, який я мав змогу зробити лише побіжно.
Він уже був на сходах. Я мовчки вирушив слідом. Шатлен ішов позаду.
— Отже, тепер тут справді буде весело.
РОЗДІЛ II
КАПІТАН ДЕ СЕНТ-АВІ
Кількох днів вистачило, аби переконатися, що побоювання Шатлена щодо службових непорозумінь з нашим новим начальником були марними. Я часто думав про те, що своїм брутальним виступом першого ж дня Сент-Аві хотів узяти над нами гору й довести, що може з високо піднесеною головою нести тягар свого минулого… Наступного дня він став зовсім іншим, навіть похвалив старшого сержанта за порядок у форті й навчання солдатів. До мене він ставився чудово.
— Ми з вами, здається, одного випуску? — сказав він. — Мені немає потреби давати тобі дозвіл на традиційне «ти». Це твоє право.
Ой лелеї Що вияви взаємної довіри та щирості? Чи існує щось доступніше за безмежну Сахару, яка розкриває свої обійми кожному, хто хоче бути поглинутий нею? А проте, чи існує щось недоступніше? Після шести місяців такого спільного життя, можливого хіба що у південних фортах, я запитував себе: чи не найдивовижнішим у цій пригоді є мій намір вирушити завтра в безкраї простори, у глушину з людиною, справжні наміри котрої мені так само невідомі, як і ті безлюдні місця, що до них вона зуміла пробудити в мене непогамовний потяг.
Першим сюрпризом для мене був багаж, що його привіз із собою мій дивний супутник. Коли він раптово прибув з Уаргли на породистому мехарі, при ньому були тільки ті речі, які не виснажували цю досить делікатну тварину: зброя — шабля, револьвер, великий карабін і ще дещо найпотрібніше. Решта надійшла через два тижні з валкою, яка везла харчі для форту.
Три великі скрині було внесено до капітанової кімнати, і гримаси носильників свідчили про їхню чималу вагу.
З почуття скромності я залишив Сент-Аві на самоті розпаковувати вантаж, а сам заходився переглядати пошту, привезену з валкою.
Незабаром він прийшов до канцелярії і кинув погляд на журнали, які я отримав.
— Он як, тобі й це надсилають.
Він пробіг очима останній номер «Zeitschrift der Gessellschaft fr Erdkunde in Berlin» [8] .
— Так, — відповів я. — Ці пани дуже цікавляться моїми працями з геології ріки Міа і верхнього Ігаргару.
— Це може мені знадобитися, — пробурмотів він, продовжуючи гортати журнал.
— Він до твоїх послуг.
— Дякую. Дуже прикро, що не зможу нічого дати на заміну, хіба що Плінія. І ще… Ти, певно, добре знаєш, що пише він про Ігаргар після царювання Юба. Зрештою, допоможи мені дати всьому цьому лад і, може, знайдеш щось цікаве для себе.
8
«Газета Географічного товариства в Берліні» (нім.).
Я охоче погодився.
Ми почали виймати на світ божий усякі метеорологічні й астрономічні інструменти: термометри Бодена, Саллерона, Фастре, анероїд, барометр Фортена, хронометри, секстант, астрономічну підзорну трубу, компас… Усе це Дювейр’є називає найпростішим і найпортативнішим спорядженням, котре можна легко навантажити на верблюда.
У міру того, як Сент-Аві подавав мені ці інструменти, я розставляв їх на єдиному столі, що був у кімнаті.
— Тепер, — сказав він, — залишаються тільки книжки. Я подаватиму, а ти складай їх стосом у кутку, доки мені зроблять полиці.