Атлантида
Шрифт:
Упродовж двох годин я допомагав йому впорядковувати справжню бібліотеку. Та ще яку! Ніколи не було такої у фортах Півдня.
У чотирьох потинькованих стінах цієї кімнати вмістилися книжки античних авторів під усякими назвами, присвячені Сахарі. Звичайно, були Геродот і Пліній, а також Страбон, Птолемей, Помпоній Мела й Аммієн Марселлін. Поряд з цими іменами, які нагадали мені про мою обмеженість, я побачив твори Коріпа, Поля, Орозе, Ератостена, Фотія, Діодора Сіцілійського, Соліна, Діона Кассія, Ізидора з Севільї, Мартіна Тірського, Етіка, Афенея… Були «Scriptore Historioe Augustoe» [9] , «Hinerarium Antonidi Augusti», «Geographi latini minores» Різе, «Geographi groeci minores» Карла Мюллера… Я міг також ознайомитися з Агатархідом Коським і Артемідором Ефеським. Але зізнаюся, що тоді наявність цих трактатів у скринях капітана кавалерії не могла не схвилювати мене.
9
«Історики епохи Августа», «Подорож Антонія Августа», «Малі латинські географи», «Малі грецькі географи» (лат).
Згадаю також «Descrittione dell’Africa» [10] Леона Африканця, арабські нариси Ібн-Калдуна, Аль-Якуба, Ель-Бекрі, Ібн-Батута, Мохаммеда Ель-Тунсі… Серед цього Вавілона, здається, зустрілися лише два томи сучасних французьких учених. Були й латинські дисертації Берліу та Шірмера.
Складаючи ці різноформатні книжки стосами так, щоб вони не порозпадалися, я сказав собі: «А я гадав, що Сент-Аві під час експедиції з Моранжем насамперед дбав про наукові спостереження. Або пам’ять дивно зраджує мене, або відтоді він круто змінив свої уподобання. Незаперечним є лише те, що серед цієї купи непотребу для мене немає нічого цікавого».
10
«Описи Африки» (італ.).
На моєму обличчі, мабуть, відбилося очевидне здивування, бо в його тоні я відчув бажання штрикнути мене.
— Може, тебе дивує вибір моїх книжок?
— Не маю підстав вважати його дивним, — відповів я, — бо мені невідомо, заради якої праці ти зібрав їх. У всякому разі, гадаю, що можу стверджувати, не боячись викликати сумнів у здоровому глузді: ніколи досі жоден офіцер арабських фортів не мав бібліотеки, де гуманітарні науки були б так повно представлені.
Він ухильно всміхнувся, й того дня ми більше не поверталися до цієї теми.
Серед книжок Сент-Аві я завважив досить товстий зошит з міцним замком. Кілька разів бачив, що він туди щось занотовує. Залишаючи з якоїсь причини кімнату, він завжди замикав цей зошит до маленької шафки з білого дерева, котра свідчила про щедрість адміністрації. Коли ж не писав і служба не вимагала його присутності, то наказував сідлати мехарі, якого мав з собою, і за кілька хвилин я бачив з тераси форту, як їх подвійний силует швидко зникав на обрії за брижами червоної землі.
Ці прогулянки ставали щоразу довшими. Із кожної з них він повертався у стані незвичайного збудження, яке під час наших зустрічей віч-на-віч за обіднім столом тривожило мене дедалі більше.
«Кепські справи! — подумав я того дня, коли його мова стала безладнішою, ніж звичайно. — Не дуже приємно залишатися у підводному човні, командир якого вживає опіум. Цікаво, а яким наркотиком збуджує себе він?»
Наступного дня я оглянув усі шухляди мого товариша. Ця перевірка, яку я вважав своїм обов’язком, відразу заспокоїла мене. «Принаймні, — подумав я, — він не тримає тут цих тюбиків і шприца».
Тоді я вважав, що Андре для збудження вживає штучні стимулятори.
Однак скрупульозне обстеження спростувало і це припущення. Я не виявив нічого підозрілого. Більше того, він майже не пив і мало курив.
І все ж неможливо було не помічати загострення цієї нервової лихоманки. З цих довгих прогулянок він повертався з сяючими очима, був блідіший, експансивніший, дратівливіший, ніж завжди.
Одного вечора він залишив форт о шостій годині, коли спала спека. Ми чекали на нього цілу ніч. Моя тривога зростала, бо від якогось часу каравани повідомляли нас про появу банд волоцюг на околицях форту.
На світанку його ще не було. Сент-Аві повернувся лише ополудні. Його верблюд не став, а впав на коліна.
Перший, хто його зустрів, був підрозділ, якому я звелів і ги назустріч капітану. Люди й тварини уже зібралися в дворі між укріпленнями.
Він зрозумів, що мусить вибачитися. Однак почекав, доки ми залишилися вдвох під час сніданку.
— Мені прикро, що я завдав вам турбот. Але дюни в місячному сяйві були такі прекрасні!.. Я незчувся, як від’їхав досить далеко…
— Друже, я не хочу дорікати тобі. Ти вільний, і тут командир ти. Але дозволь нагадати ту твою фразу про грабіжників чамба й ускладнення, що можуть спіткати коменданта форту після тривалої відсутності.
Він усміхнувся.
— Я не проти того, коли хтось має гарну пам’ять, — лише відповів спокійно.
Він був у доброму, навіть чудовому настрої.
— Не гнівайтесь на мене. Я від’їхав недалеко, як завжди. Потім зійшов місяць. І тоді я впізнав місцевість. У листопаді двадцять три роки тому саме звідти Флаттерс вирушив назустріч своїй долі, охоплений жагучою пристрастю, що не відступила перед страхом невороття.
— Дивний напрям думок для начальника експедиції, — пробурмотів я.
— Не кажи погано про Флаттерса. Ніхто не любив пустелю так, як він…
— Палат, Дуле та багато інших також любили її, — відповів я. — Але ризикували лише собою, лише своїм життям, вони були вільні. А Флаттерс ніс відповідальність за життя шістдесятьох осіб. І ти не можеш заперечити, що саме він занапастив їх.
Вимовивши цю фразу, я пошкодував. Згадав розповідь Шатлена про офіцерів у Сфаксі, які уникали, немов чуми, будь-якої теми, що нагадувала б про експедицію Моранжа — Сент-Аві.
На щастя, я спостеріг, що мій товариш не слухав. Його сяючі очі дивились у далечінь.
— Де розпочалася твоя військова служба? — несподівано запитав він.
— В Оксоні.
Він різко засміявся.
— Оксон. Золотий Берег. Округ Діжона: шість тисяч жителів, залізниця Париж — Ліон — Марсель. Військова школа й прискіпливі огляди. Дружина командира ескадрону приймає щочетверга, капітана — щосуботи. Щомісяця всі неділі вільні: першу з них можна провести в Парижі, три інші — в Діжоні. Це пояснює мені, чому ти засуджуєш Флаттерса.