Аукціон
Шрифт:
— Це Райхенбау.
«Будь ти проклятий, — стомлено подумав Золле. — Ростопчин мені не подзвонить. Я поводився, як істерик, а вони, ці вилощені князі, не люблять, коли поводяться щиро, вони звикли хизуватися, для них головне — зовнішня манера поведінки, що їм до того, в якому становищі я опинився?! Стривай, — він знову осадив себе. — Що з тобою? Так, усе жахливо, так, ти не зміг знайти те, що хотів знайти, але навіщо ти звинувачуєш тих, хто до тебе найближчий? Завжди в усьому звинувачують найближчих, кого ж іще? Тих, хто далі, остерігаються, бо вони чужі… Бідолашна
Золле відкашлявся, відчуваючи, що зараз зірветься; це буде непростимо; шакали люблять падло, не можна робити їм приємність; змусив себе говорити трохи ліниво, дуже спокійно:
— Слухаю тебе, дорогий Райхенбау.
— Ні, це я тебе слухаю.
— Завтра я йду в контору, щоб якнайшвидше продати квартиру. Отже, грошей у мене вистачить з лишком, аби розплатитися з тобою й Рівом.
— Ми не дозволимо продавати квартиру Анни. Це її власність… Ти їй ніхто. Квартира належить нам.
— Звертайтеся до суду.
— Невже ти не розумієш, що суд буде на нашому боці?
— Чого ти хочеш? — закричав Золле. — Ну чого ви всі від мене хочете?!
— Продай свої матеріали. Нехай вони стануть загальним надбанням. Тут, у Німеччині. Ти чуєш мене?
— Чую, — після довгої паузи відповів Золле. — Хто тебе просив про це?
— Совість. Моя німецька совість, — і Райхенбау поклав трубку.
9
— Я дві години тому повернувся з Шотландії, — сказав Ростопчин. — От… І привіз Врубеля. Можеш летіти додому… А ще я привіз листи про Верещагіна, — він кивнув на столик; біля срібної вази з фруктами лежала папка. — Це теж тобі. Бачиш, як ми впоралися…
— Нічого не розумію, — Степанов навіть головою затряс. — Як ти зміг?
— Я тобі розповідав, яка в мене була кличка в макі?
— Ейнштейн.
— Отож! Я вичислив, що проти нас працюють, і провів свою операцію. Ні, але ти подивись, яка чудова ця картина! Поглянь в очі хлопчика! Я боюся в них довго дивитися, Митю, починається якась містика…
— Ти вручиш мені цю картину завтра в театрі, — сказав Степанов. — Це буде напрочуд дивовижно, Женю.
— Завтра вранці я відлітаю.
— Це неможливо. Ти повинен вручити цю картину привселюдно. Інакше я не зможу її вивезти, затримає таможня.
— Не затримає. Там усі документи, — Ростопчин знову кивнув на столик. — Я написав, що віднині це твоя власність, документи в повному порядку.
— Ні, буде жахливо, якщо ти не вручиш мені цю картину сам! Це твоя заслуга, це ти переміг тих, хто заважав… Ні, ні, не можна, аж ніяк не можна, щоб ти полетів. Чи ти боїшся Софі?
— Тепер я нікого не боюсь, — усміхнувся Ростопчин. — Я мов жінка: завжди боюся до; те, що сталося після, мене вже не тривожить.
— Ти мусиш лишитися. Зрозумій, це буде сенсація. Про це дізнається багато людей. І серед них знайдеться ще один чоловік чи два, які допомагатимуть нам далі.
Ростопчин
— Подивися в очі хлопчика, — тихо сказав Ростопчин, — Давай помовчимо з тобою й подивимося в його очі…
(Через годину п’ятнадцять Фол спустився вниз, сів у таксі й поїхав до Джільберта; небо на сході ставало попелястим; третя година ранку; ранні світанки; він боявся цих світанків; наче поминки по давно минулій молодості; найкраще почував себе восени; плакав над пушкінськими рядками «в багрец и золото одетые леса»; після смерті мріяв знайти життя в дереві; найбільше любив пальми.
— Джільберт, не сердься, що я розбудив тебе, — сказав Фол, коли, пустивши воду в кранах, вони сіли на кухні. — Становище критичне. Ми з тобою не врахували досвід князя. Він обіграв нас.)
10
У фойє театру ще нікого, не було; Степанов і Годфрі приїхали перші, подивилися стенд з фотографіями музеїв Москви, Ленінграда, Києва й Тбілісі; послухали музику, яка передуватиме початкові шоу.
— В мене немає хороших російських записів, тому я зупинився на нейтральному; зрештою, Гендель — це Гендель, дуже стриманий, все всередині, інша музика розпалює пристрасті, а нам цього не треба.
Степанов кивнув, присів на краєчок стільця.
— Боб, у мене є для вас сюрприз…
— На шоу прийде рота російських солдатів? — розсміявся Годфрі.
— Ну, це вже не сюрприз, а захід, — у тон йому відповів Степанов. — Ні, до нас прийде князь Ростопчин.
— Той самий?
— Так.
— Чудово. Він погодився сказати кілька слів?
— Більше того! Він подарує моїй країні картину Врубеля!
— Це справді сюрприз.
— Послухайте, Боб… Князь розповідав мені про керівника того чоловіка, який уступив йому Врубеля… Його звали сер Годфрі… Він був шефом військово-морської розвідки імперії…
— В якомусь родичанні ми перебуваємо, Дім, але в досить віддаленому. Якби він був моїм батьком, я жив би на Канарських островах, а я животію в туманному Лондоні. Спасибі президентові Рейгану: він не тільки вручив мені орден, а й улаштував політ у Голлівуд, абсолютно казкове місто.
— Так, місто казкове, — погодився Степанов. — Я гостював там у композитора Дмитра Тьомкіна.
— Це той, що написав музику до «Сто мужчин і одна дівчина»?
— Саме так. Він росіянин.
Годфрі штовхнув Степанова в бік; почали приходити гості; чоловіки були в темних костюмах; «іноземці, — шепнув Годфрі, — наші одягнені скромніше, мабуть, французи чи американці із західного узбережжя»; піднялися в зал; там зібралися дівчата з фірми Годфрі — француженка, німкеня, американка, китаянка і дві англійки; одягнені як стюардеси, фігурки, мов виточені, обличчя усміхнені; в шоу має бути все красиво, особливо жінки, які допомагають ведучому.