Аукціон
Шрифт:
— Беру. Скільки хочете за матеріал? Дейвід (репортер «Кронікл», з ним підтримували постійний контакт люди місцевої резидентури, він же й рекомендував Фола, його рекомендації цінили, одержував процент з угоди) сказав, що ви не дертимете три шкури.
— Назвіть свою ціну, — стомлено відповів Фол.
— Це ваша робота. Ви її оціните краще.
(Дейвід, переглянувши матеріали, назвав ціну, приблизно п’ятсот фунтів; Фол виходив саме з цієї суми у своїй грі. Коли просиш дешево, до матеріалу ставляться з недовірою.)
— Сімсот фунтів, — сказав Фол. — По-моєму, цілком нормальна ціна.
— Це несерйозно.
— Називайте свою ціну, я ж просив вас.
— Двісті.
Фол згріб
— Триста мені пропонував О’Лірі.
(Літературний агент О’Лірі був згоден заплатити двісті п’ятдесят, з ним годину тому розмовляв Джільберт; психологічна атака; називай ціну, шотландець, швидше називай ціну, я готовий тобі заплатити, аби тільки завтра це з’явилося у вечірніх випусках, напередодні шоу Степанова в театрі, давай, шотландець, все одно я тобі всучу матеріали, ти в облозі, бери.)
Уступив за двісті п’ятдесят — при умові, що матеріал буде надруковано завтра ввечері; підписали угоду, випили, потиснули один одному руки; «тільки спускайтеся обережніше, містер Вакс, сходи підступні, можна поламати ноги. До завтра. Близько дванадцятої я скажу вам, у якій газеті це буде надруковано. До речі, ви не запропонували свій заголовок?» — «Ага! Забув. Морозить. Почуваю себе дуже кепсько. Заголовок простий: «Хто ви, доктор Степанов?» — «Натяк на Зорге? Годиться, непогано»).
— Послухай, Дмитре, — сказав Распопов, — а ти знаєш, що Зія став повним академіком?
— Знаю. Я гостював у нього в Баку.
Зія був найстарший в інституті; в сорок дев’ятому, коли вони поступили, йому виповнилося двадцять шість; здавався старим; на скронях рання сивина; на лацкані пошарпаного піджака Золота Зірка Героя Радянського Союзу. Його батько в тридцять сьомому потрапив у велику біду; коли почалася війна, Зія пішов добровольцем; першу медаль одержав ще зовсім хлопчиком; став лейтенантом; попросився командиром штрафбату; перед тим, як вести штрафників на прорив глибокої оборони німців, написав листа в Москву, просив за батька; був поранений; батька помилували, став працювати в шахті вільним; у сорок четвертому році відбили у німців хутір на Західній Україні; прийшла бабуся в сльозах: твої солдати вкрали порося, так його берегла, так ховала, як жити тепер?!
Зія вишикував штрафбат, вивів на плац стареньку, та показала на двох рецидивістів, до війни скубли в автобусах.
— За мародерство у нас одна кара, — сказав Зія, — розстріл.
Бабуся заголосила: «Пощади їх, молоді ж вони, бог з ним, з тим поросям!» — «З поросям нехай, — відповів Зія, — але вони носять форму Червоної Армії, ганьблять ідею, немає їм прощення». Бабуся повисла в нього на шиї, і він зразу згадав свою худеньку азербайджанську маму; такі ж гострі лопатки були у цієї старенької, і так само волосся її пахло димом від печі; «добре, гади, — сказав Зія, — зараз побіжите по дорозі навколо хутора й кричатимете кожному стрічному, що червоноармійці, навіть штрафники, ніколи не були й не будуть мародерами!»
Ті побігли; Зія запряг свого коня в маленьку фасонисту одноколочку, поїхав слідом, не простежиш — ляжуть у кущах дохнути, знаю я цю публіку.
А тим часом назустріч двом скубачам, які бігли по курній дорозі, вигукуючи, що мародерів у батальйоні славного капітана Зії немає й не буде, їхав генерал в «опель-адміралі»; покликав захеканих штрафників, вислухав їх, почекав Зію, поки той під’їхав на своєму фасонистому возику, й сказав, що існує трибунал, зобов’язаний розглянути факт крадіжки поросяти й покарати винних якнайжорстокіше, але ображати гідність людини нікому не дозволено; теж мені, Сіндбад-Морехід, пускає поперед себе герольдів;
Триматися довелося три доби. З батальйону зосталося лише дев’ять чоловік; генерал приїхав, обійшов шеренгу — всі поранені, ледве на ногах стоять; спитав кожного: «За що потрапив у штрафбат?» — «Сказали, що «ворог народу». — «Орден Червоної Зірки, вільний». — «Спізнився на роботу». — «Чому?» — «Поїзди не ходили, дали три роки». — «Медаль «За відвагу», вільний». — «Злодієм був». — «Більше не кради, вільний». Комісару Зії, двадцятирічному Віті Файну, такому зраненому, що стояти не міг, лежав, попелястий, під деревом, дав Червоного Прапора й пішов до машини; Зія мовчки супроводжував його; і вже коли генерал зачинив дверцята, сказав ображено: «А я що, хрін собачий?» Генерал посміхнувся: «Про тебе буде особлива розмова». Через місяць Михайло Іванович Калінін вручив йому Зірку Героя; батько повернувся в Баку; отаке життя.
Распопов відійшов до телефону, Лєночка (все ще гарненька, тільки розтовстіла, а була як тростинка) запропонувала тост за альма-матір; жаль, що закрили наш інститут сходознавства, саме того року, коли американці відкрили сотий сходознавчий центр; таємничо думало Міністерство вищої освіти, нічого не вдієш; пригадала, заливаючись сміхом, як мучилися дівчата з вимовою китайського дієслова «могти»; згадала добрим словом викладачів, директора Болдирєва, генерала Попова, Симочку Городникову, Пекарського, Арабаджана, Поляка, Максюту, Соловйова, Разуваєва, Вітю Солнцева, Кабиркштіс, Кіма, які ж хороші люди, як чудово оберігали дух дружби в ставленні до студентів, ніякого протегування, відвертість; дуже тепло говорила про професора Яковлева, роботи якого надто критикували після виходу в світ книжки «Марксизм і питання мовознавства», звинувачували в наслідуванні вчення Мappa; він читав свої лекції блискуче, посміювався у прокурені вуса, нікому не ставив оцінки нижче «четвірки», стипендія для студента, особливо в ті роки, була неабияка справа.
Степанов пригадав, як Зія, — він жив у гуртожитку з Гаруш’яном, «маленьким професором», який усі вечори просиджував у бібліотеці, — зразу ж після одержання стипендії (йому платили підвищену, але не «сталінську»), відправлявся в магазин, купував макарони, цукор, сіль і чай на місяць уперед, відкладав сотню (нинішню десятку) на молоко та яйця, цілком вистачить; одну сотню ховав на обіди в студентській їдальні (останнього року, правда, коли дозволили продавати пиво, відкладав сто п’ятдесят) і йшов з хлопцями в «Аврору», найулюбленіший ресторан сходознавців; чудова музика; танцювали до третьої ночі;) потім йшли пішки в гуртожиток, співали пісні; коли поряд Зія — нічого не страшно, у міліцію не заберуть…
— Послухай, — сказав Савватєєв, — а тебе наші домашні проблеми не цікавлять?
— Це — як? — не зрозумів Степанов.
— Ну, ти все більше вдаєшся в історію чи політику…
— По-твоєму, ці іпостасі буття до домашніх проблем не причетні?
— Ти образився?
— Ні, чому ж? На запитання не варто ображатися, це не демократично.
— Трохи віддає Еренбургом…
Степанов навіть головою затряс:
— Стривай, щось я тебе зовсім не розумію… Ти про що?
— У тебе немає книжок ні про втрачені традиції, ні про труднощі, які переживає село, ні про тривожні симптоми серед сучасної молоді… Велика література завжди народжувалася на ниві внутрішніх проблем.