Аукціон
Шрифт:
6
Політ до Едінбурга тривав годину чи навіть менше. Ростопчин не помітив, скільки точно, бо весь був націлений на те, з чим він мав незабаром зустрітись. Перегорнув довідник, який лежав на столику: «Що купити в Шотландії»; з’ясував для себе, що шотландське слово «Грасс-маркет» близьке до німецького, дивно; став найбільшим ринком ще в тисяча чотириста сімдесят сьомому році, що гральні карти Соммервіля з Едінбурга — найелегантніший подарунок, а фірма Джофрей пропонує великий вибір національного одягу (чому б не повернутися до Цюріха в картатій спідничці, дуже ефектно); від обіду, запропонованого стюардесою, відмовився; шкодував, що не зможе
У невеличкому, компактному аеропорту Ростопчин зайшов у аптеку, купив пілюлі для серця (запропонували сім різних упаковок, усі для стимуляції серцевого м’яза; вибрав червоно-синю, найдорожчу, дев’ять фунтів), подзвонив серу Мозесу; підійшов дворецький; здавалося, він тільки й чекав дзвінка незнайомого гостя з Цюріха.
— Вам треба взяти таксі, князю. Є дві дороги, якими варто скористатися. І та й та пов’язані з пам’яттю сера Вальтера Скотта. Можете поїхати через Піблс уздовж берегів прекрасної Туїд до Мелроз, або ж мимо замку сера Вальтера, цей шлях коротший, і ви встигнете помилуватися Абботсфордом, не знаю, чи відкритий музей нашого корифея в ці години для огляду. Якщо летітимете ранковим рейсом, номер у готелі для вас замовлено.
Таксист, вислухавши адресу, похмуро сказав:
— Англійці лізуть у Шотландію, як тільки можуть. Мирна окупація. Англієць Грінборо на землі Вальтера Скотта, який жаль, — у сера Мозеса лише прізвище шотландське, все інше — лондонське.
Більше він не зронив жодного слова за всю дорогу. Поля були доглянуті, вівці бундючні в своїй ситості, маленькі озера в променях північного сонця схожі на ртуть з розбитого градусника; Ростопчину здалося, якщо зупинитися, виключити мотор і вийти з машини, то він одразу почує спів цикад, як у Криму, коли його возили з Ялти до Байдарських воріт; цикада — символ тепла, але чому так крижаніють руки, мізинці взагалі потерпли, навіть нігті посиніли.
… Сер Мозес зустрів Ростопчина біля входу в невеликий акуратний будиночок; хол, кабінет, бібліотека і велика веранда; нагорі дві спальні, ванна — от і все.
— Мій батько наполовину шотландець, — мовив сер Мозес, — тільки тому мене тут терплять.
— Як дивно, — озвався Ростопчин. — Здавалося б, одна мова, одна культура…
— Ви помиляєтесь, князю. — Мозес Грінборо запросив Ростопчина сісти в крісло, дуже старе, в якому він потонув. — Я зараз скажу вам по-шотландськи, а ви перекладіть мені англійською. Ось послухайте: «хаггіш ві башд нйпс чаміт татйз ан а ві драм»! Ну, що це?
— Не розумію.
— Повторити ще раз? — не приховуючи радості, спитав сер Мозес; мабуть, він любив цю гру, випробував на гостях не раз.
— Ні, спасибі, не треба, — відповів Роетопчин, стискаючи і розтискаючи пальці, щоб бодай трохи зігріти їх; пілюлі не допомогли.
— По-англійськи це звучить: «хаггіс віз машд турніпз енд потатос, сервд віз віскі» [22] . Де ж тут одна мова?! Це зовсім не діалект, подібний до північних наріч німецького чи баварського сленгу! Це зовсім особливе, материкове, якийсь загадковий міст з Європою. — Сер Мозес узяв зі столика маленький мідний дзвіночок, подзвонив; дворецький з’явився миттю. — Будь ласка, принесіть з моєї спальні румунський препарат, у нашого гостя погано з серцем.
22
Національна шотландська страва (англ.).
— Як ви здогадалися? — спитав Ростопчин.
Сер Мозес знизав плечима:
— З тридцять шостого до шістдесят восьмого року я служив у військово-морській розвідці, а ця служба вчить спостережливості. Правда, участь у героїчній епопеї французьких макі, мабуть, учить цього ж.
Дворецький приніс ліки й графин з холодною водою.
— У нас
— Якщо вріжу дуба, витрати на перевезення тіла — за ваш рахунок, — сумно пожартував Ростопчин.
— У селі живуть, князю. Вмирають у столицях. Я купив цей будиночок, коли зрозумів, що помилився у виборі кар’єри. Це сталося через три місяці після того як я почав працювати у розвідці, перед Різдвом тридцять шостого року… Ми одержали звіт нашого військово-морського аташе в Берліні, капітана першого рангу Траубріджа. Ви напевне чули це ім’я. Ні? Дивно, він вніс вклад у справу боротьби з нацистами, до того ж не малий. У своєму звіті він написав, — цитую по пам’яті, можливі якість неточності, — що англо-німецький військово-морський договір був у післявоєнний час одним з головних принципів політики, яка характеризувала ставлення Німеччини до своїх колишніх противників. Історія показує, що, коли настане час, Німеччина зробить з цим договором те саме, що вона зробила з іншими. Цей час ще не настав. Так от, ці дві пророчі фрази капітана не включили в щорічний звіт нашому міністрові закордонних справ. Так, саме так, бо начальник управління оперативного планування містер Філліпс написав на полях його повідомлення, — причому це було написано першого січня тридцять сьомого року, — що йому дуже «бажано дізнатися, які саме факти стали підставою для такого категоричного твердження». І все. Цього було досить, щоб відкинути прозріння… Правда, будь-яке прозріння тенденційне. Ми, молоді, не вірили Гітлеру; наша невіра трактувалася апаратом прем’єра Чемберлена як спроба повернути Даунінг-стріт до діалогу з Москвою; це вважалося зрадою присяги. Лише в сороковому році, коли сер Уїнстон очолив кабінет, я відчув себе потрібним Великобританії, бо зрозумів, що ми боротимемося проти коричневого тирана до останнього солдата… Це не фраза, ні… Це моя життєва позиція… Ви приїхали для того щоб говорити зі мною про долю картини Врубеля?
— Так.
— Ви знаєте, з ким мій брокер бився на аукціоні?
— Серце відпустило?
— Так.
— Я бачу — нігті порожевіли. Отже, віскі?
— З задоволенням.
— Я думаю, ми не кликатимемо доброго Джозефа, а обслужимо себе самі?
— Звичайно. У мене зовсім відпустило серце й одразу захотілося випити.
— Чудово. Я радий за вас.
Сер Мозес Грінборо встав, приніс пляшку з віскі, поставив на столик, вісімнадцять років витримки, колір осіннього поля; спитав, чи питиме гість з льодом; погодився, що таке віскі треба пити чистим, без води й льоду, справжнє здоров’я; коли налив у кришталеві склянки, Ростопчину здалося, що тепле віскі пити неймовірно важко; відчуття, що межує з нереальністю, — безперервна тяжкість вологи…
— Ну? — спитав сер Мозес, зробивши легкий, блаженний ковток.
— Чудово.
— Кажуть, росіяни все-таки віддають перевагу горілці.
— Правильно. Але ж основа одна: хліб. У вас ячмінь, у росіян — пшениця.
— Я думав, що ви скажете «у нас», а ви сказали — «у росіян»…
— Я невідмивно росіянин, сер Мозес, і цим високо горджусь. Але п’ю віскі, а не горілку. Люблю французькі костюми. На «Ладі» не їжджу, тільки на «мерседесі»; щів не люблю — це звичайний суп у росіян, я люблю цибульний. Та хіба це визначає національну приналежність?
— А що ж?
— Язик і зір.
Сер Мозес здивувався.
— Дивне поєднання. Чому саме язик і зір? А серце? Кров? Характер?
— Серце — шматок м’яса, добре тренований м’яз, воно в усіх однакове. Як і кров. Характер міняється — після беззастережної капітуляції німці стали інші; хоч би що там говорили. А зір… У нас, у росіян, його визначають як розуміння, запам’ятайте це. Осягання походить від слова зріти… Цікаво, ці сполучення виникли задовго до того як медики встановили, що зоровий нерв — найкоротший і найтовщий, проходить від мозку до обличчя людини. А зіницю в Росії називають «круглою дірочкою в райдужній оболонці»…