Аукціон
Шрифт:
— Якась феєрія символів, — озвався сер Мозес, доливаючи віскі; пилося добре; Ростопчин шкірою відчував удачу; примушував себе чекати; навмисне не питав про те, з ким бився вузькоспинний брокер Мозеса; нехай сам скаже.
— Таємниця національного зору, — вів далі Ростопчин, — незбагненна мені, але в тому, що вона існує, я не маю сумніву. Причому національне привнесене в цю таємницю ззовні: інакше збіглий афінянин не став би великим іспанським художником Ель Греко, а єврей із смуги осідлості — співцем російської природи Левітаном.
— Ми — виняток, — мовив сер Мозес Грінборо. — Англію прославили англійці.
— Німець, болгарин чи японець переконані в тому, що Роберт Берне і Вальтер Скотт-англійці. Їм невідомі складності англо-шотландських відносин, — Ростопчин усміхнувся. — Щодо вашого живопису, то він виник з експерименту фламандців та іспанців; вплив очевидний, сперечатися про це немає сенсу… Якщо ж ми повернемося до мови, тобто до проблеми Бернса і Скотта в англійській літературі, то я знову змушений удатися до дослідження цього предмета, звернувшись до словника, який визначає язик як м’ясистий снаряд у роті, що служить для того, щоб підкладати зубам їжу і розпізнавати її смак, а також для словесної мови. Але при цьому існує й інше тлумачення: сукупність усіх слів народу
— Вас завжди тягне в Росію? — запитав сер Мозес.
Ростопчин задумався; запитання було цікаве, він сам ніколи не ставив його собі, і не тому, що боявся відповіді, а через той ритм, в якому жив; саме цей спопеляючий, стрімкий ритм і давав йому змогу робити для Росії те, що він намагався робити; яка вигода від безпорадного, слабкого, стражденного плакальника? Батьківщині допомагають сильні.
— І тягне й не тягне, — відповів Ростопчин задумливо. — А взагалі, нелегко бути однозначним. Ви мене спантеличили, загнали в глухий кут своїм запитанням. Я — в ділі, яке крутить мною… Не я — ним… Але я виріс під впливом російського мистецтва. Мати виховала мене росіянином… Я можу плакати, коли читаю Пушкіна… Проте я вже не можу відмовитися від того ритму, в якому живу шістдесят років… В цьому розумінні я — європеєць, щоденна гонитва за самим собою…
— Ви в усьому згодні з Кремлем?
— Ні.
— А в чому згодні?
— В тому, що росіяни не хочуть бійки.
— А хто її хоче? По-моєму, ніхто. Якийсь фатальний обвал в катастрофу. Всесвітній амок. То ви не знаєте, з ким я воював за Врубеля?
— Ні.
— З американцем. Він не стільки колекціонер, скільки… Словом, він скуповує картини, як акції. У нього, очевидно, погані радники, зовсім не думають про престиж клієнта. Якби я не вдарив вас своєю ціною, картину забрали б у Штати.
— Яка різниця? Англія — теж не Росія…
— Шотландія, — лагідно виправив сер Мозес. — Картину привезли сюди, в Шотландію, тим рейсом, який вилетів до Едінборо (він вимовив назву Едінбурга умисно по-шотландськи) за півгодини до вашого приходу… Мабуть, ви хочете, щоб я уступив її вам?
— Не мені. Містеру Степанову.
— Хто це?
— Мій друг з Москви.
— А не хочете дізнатися, чому я воював з тим американцем?
— Хочу.
— Чому ж не питаєте?
— Чекаю, поки розповісте самі.
— Я дещо чув про вашу активність, князю… Вона здається мені цілком виправданою. Але не думайте, що ваша діяльність не оточена сонмом легенд, абсолютно суперечливих… Мені це нагадує операцію, придуману адміралом Канарісом, — він був блискучим вигадником, і коли його називають нашим агентом, я дивуюся з такої наївності… Приблизно в тридцять восьмому році, ще до того, як прийшов сер Уїнстон, нашому посланникові в Берліні передали «найкомпетентнішу і найдовіренішу інформацію» про те, що найближчим часом німецька авіація може завдати удару флоту метрополії, і це стане сигналом початку війни. Ультиматуму чи джентльменського оголошення про початок битви від Гітлера марно було чекати; підступного удару справді могли завдати кожної хвилини… Вирішили привести в бойову готовність зенітну артилерію на кораблях… Перший лорд адміралтейства Стенхоуп поїхав на авіаносець «Арк Роял» і там — при журналістах — сказав, що зенітну артилерію імперії приведено в бокову готовність для відсічі будь-кому, хто намагатиметься несподівано напасти на нас». Таким чином ми продемонстрували, як панічно боїмося Гітлера; спроба Чемберлена стати на перешкоді публікації цього пасажу в пресі виявилась малорезультативною; якщо «Таймс» і «Дейлі телеграф» прислухалися до прохання уряду й промовчали про промову лорда Стенхоупа, то «Дейлі скетч» — з тиражем погано, потрібна сенсація — вмістила текст повністю, пославшись на те, що все це вже пройшло по Бі-бі-сі… Пропагандистська машина Гітлера залементувала про «війну нервів», котру постійно веде англійський імперіалізм… Ми попали в пастку, як полохливі діти… Канафіса нема, та хтось дуже вдало лякає вами американців… А я не з лякливих… Я прихильник європейської концепції, князю, ми живемо за три години льоту один від одного, нам конче потрібно наводити мости дружби, час кидати каміння минув, замість каміння кидатимуть балістичні ракети… Тому я згоден обговорити питання про долю картини Врубеля… Я не можу уступити її за вашу ціну, але віддам, якщо ви повернете мені мої двадцять тисяч…
Ростопчин витяг чекову книжку, мовчки написав суму, простяг серу Мозесу, той устав, поклав чек на письмовий стіл, узяв тонку папку, обернувся й сказав:
— На жаль, я позбавлений змоги подарувати картину росіянам, це можуть неправильно витлумачити в Лондоні, але я хочу вам передати листи, пов’язані з долею військового художника Верещагіна, — і вручив Ростопчину папку.
Ростопчин розгорнув її, одразу згадав матусю, бо листи були з «ятями», на товстому голубуватому папері і з тією орфографією, якою до кінця днів користувалася старенька, листуючись з друзями, котрі виїхали до Австралії.
XIII
«Любий друже, Якиме Васильовичу!
Ви чули новини про Верещагіна? Б’юсь об заклад, що не чули! А їх треба знати, бо вельми цікаві.
Коли Верещагін повернувся з Шипки і написав багато картин, придворний живописець Боголюбов запевнив його, що Великий Князь очевидно захоче купити для Государя весь Болгарський цикл. І справді, у готель до Верещагіна з’явився ад’ютант Цесаревича, запросив художника до Палацу, представитись. Той поїхав, чекав годину в приймальні, потім вийшов інший ад’ютант і сказав, що його Високість сьогодні не має часу, призначив інший день, а Верещагін зухвало посмів не з’явитися, сказавши привселюдно, що, видно, великої потреби в побаченні немає і що знайдуться охочі придбати його роботи крім таких важних осіб, та й чкурнув з Пітера! Он як?! Але й це не кінець! Боголюбов змусив-таки
«Чому він думає, — сказав Верещагін публічно, — що може давати мені такі поради?! Після останньої кумпанії переді мною стоїть жахлива примара війни, з якою, при всьому моєму бажанні боротися, боюсь, що не справлюсь».
І поїхав у Париж та Лондон, де його виставка прогриміла так, що про це зразу ж дізналися в Санкт-Петербурзі, пани з нашого посольства негайно ж дали знати Верещагіну, що йому дозволено вернісаж у північній столиці. Той, не гаючись, згорнув у Парижі свою виставку і миттю повернувся до Росії. Та, коли картини вже розвішали, конференц-секретар Імператорської Академії Ісєєв повідомив Верещагіна, що за вказівкою Його Імператорської Високості треба зняти пояснювальні написи, бо вони, мовляв, і без того жахливу картину війни роблять зовсім нестерпною, а це заважає патріотичному духу нації. Водночас йому сповістили, що Його Імператорська Величність зволив висловити бажання оглянути картини, для цього їх треба перенести в Зимовий палац. Здавалося б, прохання цілком делікатні, не мають чогось особливого… Що ж, Ви думаєте, відповів Верещагін? Не вгадаєте! Нізащо не вгадаєте! «Я, каже, не вважаю за можливе виконати побажання Його Високості зняти написи і чекатиму його наказу. Щодо показу картин Його Імператорській Величності, то дозвольте подякувати вам за добре бажання; не бачу можливості переносити свої картини в палац і тому змушений зовсім відмовитися від такої честі». Оце так живописець! А далі — ще гірше! Великий Князь наказав зняти пояснювальні написи, а вони ж злющі! Тоді Верещагін з приводу цього заявив: «Знімаю написи, але нехай на душі його Високості буде гріх: невже люди, які протестують проти лихоліть війни, прирівнюються до тих, хто відкидає державу?» Бах! Ну?! Великий Князь Володимир Олександрович усе зразу поставив на свої місця, сказавши в Академії: «Творець — божевільний!» Тепер при Дворі про Верещагіна — з гострого слівця Великого Князя — інакше й не говорять: «божевільний»! А й справді, хто з нормальних отак наважиться поводитись з особами Царствуючого Дому?! Газети видали проти нього залп, особливо роздраконило «Новое время», Суворіну силоньки і язика не позичати, завдав йому чосу… Верещагін писав спростування, белькотав щось, але ім’я його віднині стало опальним, а талант визнано шкідливим і нездоровим…
До скорої, голубчику Якиме Васильовичу!»
XIV
«Хранителю й Спасителю Духу Православного Побєдоносцеву
То що ж це таке?! Хто дозволяє Верещагіну так глумитися над нашим бойовим духом?! Виступаючи з лекцією на користь жіночих курсів, він посмів таке про наше доблесне офіцерство сказати, так облив брудом дворянство й генералітет, без яких немає перемог наших, що Його Високопревосходительство військовий міністр Ванновський був змушений звернутися до розшукних органів для розслідування його шкідливої безсоромності! Але генерал Скугаревський узяв Верещагіна під захист — як завжди, на Русі знаходяться довірливі добрячки, які наївно вважають, що Диявола знищено в людських душах. Так і цього разу: справу припинено! Чи, в усякому разі, прикрито!
(Государ зволив заявити: Верещагін робить своїм живописом зло Росії, виставляючи темних солдатів страстотерпцями і героями, а генералів — боягузами й безголовими дурнями з волохатими серцями). Тільки неросіянинові невідомо, що наш темний мужик без поводиря ні на що не здатен! Такий уже народ наш! Поводир — командний чин, його б і уславляти. Та де там! Зводить наклеп Верещагін, чорно й низько зводить наклеп!
На Вас одна надія! Обережіть Русь-матінку!
Не підписуюсь тому, що не один так думаю, а легіон подібних до мене».
XV
«Вельмишановний пане, Якиме Васильовичу!
Як обіцяв, надсилаю з цим листом спосіб заварювання лікувального чаю для нирок для люб’язної Лідії Арсенівни. Повірте слову, завар цей чудовий, знімав будь-який біль після п’яти-семи сеансів.
Тепер про новини.
Триває епопея з Верещагіним. Як Ви, звичайно, знаєте, його нову серію (менше, як дюжинами, не пише) про Наполеона запропонували на продаж Двору. Цар Микола Олександрович висловив бажання придбати лише одну картину. Верещагін відмовився: «або все, або нічого!» Тут проворні американці запропонували йому виставку в Новому Світі, він, звичайно, поїхав туди; успіх, овації, преса, «дикий росіянин потряс західний світ талантом свого нещадного реалізму». Але талант талантом, а тамтешні антрепренери його добряче обдурили, і він вирішив пустити собі кулю в лоб. Кажуть, що дружина його, Лідія Василівна, закладає будинок, аби вислати своєму божевільному чоловікові гроші, — не вистачає на квиток додому. Грошей, на жаль, не дістала, і тоді Верещагін погодився на аукціон у Нью-Йорку всієї його серії; оцінили неймовірно високо (хіба їх зрозумієш, американів отих), майже в півмільйона доларів. Прийшла телеграма міністрові двору генералу Фредеріксу про розпродаж. Тоді в нас усі заворушилися, бо не так уже й далеко річниця великої битви супроти Наполеона. Чим її відзначити, як не його серіалом? Виплатили безумцеві сто тисяч, він заспокоївся, розплатився з боргами, повернувся з картинами в Росію й знову, мов одержимий, кинувся до мольберта, і знову за своє, справді «божевільний». Не пішов йому на користь прочухан «Русского слова». А там грамотно писали про його серіал: «Вівтар, перетворений у кабінет, Успенський собор, у якому зробили конюшню, — та навіщо зображувати де все на полотні, в барвах, виставляти й показувати?! Кому? Нам, росіянам? Якщо в 1812 році в Росії кощунствували вороги, то тепер кощунське враження справляють твори російського художника, якому навіщось заманулося зобразити на картинах наругу над російською святинею».
Влучніше й не скажеш.
Ну, та лібералізм нашого уряду ще й не до того призведе.
Повірте слову й чуттю моєму: Верещагін таке намалює — усіх нас умиє ганьбою, покаже країною варварів і бездушних дикунів.
Нічого, і це переживе Росія!
До скорого побачення, голубчику!»