Айвенго
Шрифт:
– Майже всі чистокровні сакси! – захоплено закричав Седрик. – А хто був шостим?
– Шостим… – пілігрим відповів не відразу, – був зовсім юний лицар… його ім’я стерлося в моїй пам’яті.
– Сер пілігриме, – зневажливо сказав храмовник, – я можу освіжити вашу пам’ять. Цього юнака звали Айвенго, і тільки випадково йому вдалося вибити мене з сідла. Він сміливий лицар, я знову бився б із ним, і, впевнений, мені вдалося б повернути собі ім’я найкращого воїна.
– Ваш виклик був би прийнятий одразу, – спокійно відповів пілігрим. – Коли Айвенго
Здавалося, господар дому втратив дар мови. Слуги, на яких ім’я Айвенго справило враження удару грому, затамувавши подих, чекали, що буде далі. Радість, гордість, гнів і сумнів відбивалися по черзі на обличчі Седрика Сакса, немов тіні хмар. Його мовчання перервав голос абата:
– Сер Седрик, міцні напої вже бамкають у всі дзвони в наших вухах. Дозвольте запропонувати останній тост за здоров’я леді Ровени і з миром піти спати.
Прощальний кубок обійшов коло. Гості, вклонившися хазяїну та леді Ровені, рушили до приготованих спалень у супроводі слуг.
– Нечестивий пес, – прошипів храмовник, проходячи повз зіщуленого Ісаака. – Ти теж ідеш до Ашбі?
– Так, ваша милосте.
– І твій гаманець туго набитий?
– Жодного золотого, присягаюся Мойсеєм! – Старий злякано вклонився. – Я йду просити допомоги у братів, тому що геть розорений…
– Хто цьому повірить? – осміхнувся Буагільбер і пішов собі, щось прошепотівши своїм мусульманським невільникам.
Розділ 6
Шукаючи комірку, відведену йому для ночівлі, пілігрим крокував заплутаними переходами величезного житла, коли раптом його зупинила служниця леді Ровени й дала знак іти за нею. Дівчина прошепотіла, що її пані хоче негайно бачити гостя. Пілігрим був здивований цим запрошенням, однак, не сперечаючись, пішов за служницею.
Короткий коридор та драбина з масивних дубових брусів привели обох до кімнати, освітленої запаленими смолоскипами у срібних шандалах. Леді Ровена сиділа в кріслі, прикрашеному вигадливим різьбленням і схожому радше на трон, а троє служниць тим часом укладали її пишне волосся на ніч. Пілігрим опустився на одне коліно на знак пошани.
– Підведіться! – мовила дівчина. – Той, хто може сказати добре слово про відсутніх, має право бути прийнятим як близький друг. – Вона обернулася до служниць. – Залиште нас, я хочу побесідувати з благочесним пілігримом.
Дівчата вийшли, і тільки Ельгіта залишилася з пані.
– Мандрівнику, – помовчавши, сказала леді Ровена, – сьогодні під час трапези ви згадали чоловіка, ім’я якого по-особливому звучить у цій оселі. Я зрозуміла вас так, що після від’їзду англійського війська на батьківщину лицар Айвенго залишився в Палестині. Він хворий чи, може, поранений?
– Я не так багато знаю про лицаря Айвенго, – збентежившись, мовив пілігрим. – Ні, він, здається, здоровий та збирається повернутися на батьківщину.
– Дай Боже, щоб він прибув до Англії швидше і зміг узяти участь у майбутньому турнірі… – Дівчина говорила з натиском, ніби переконуючи саму себе в чомусь. – Якщо приз дістане Ательстан із Конінгсбурга, це буде несправедливо… Дякую вам, добрий пілігриме, за звістку про друга мого дитинства… І прийміть цей даток на знак моєї поваги до вашої важкої праці та поневірянь у дорозі. – Леді Ровена простягла пілігримові золоту монету.
Той увічливо вклонився й услід за служницею залишив кімнату. Діставшися відведеного йому приміщення, пілігрим причинив двері, загасив смолоскип, краще загорнувся у свій плащ і, розтягнувшися на скрині, що заміняла ліжко, миттєво поринув у сон.
Із першими променями сонця пілігрим вийшов зі свого закапелку, повернув ліворуч коридором і, не постукавши, зайшов до сусідньої комірки, де неголосно похропував єврей Ісаак. Не чекаючи, коли старий розплющить очі, пілігрим торкнувся його кінцем посоха, і той миттю підскочив, дико озираючись навсібіч.
– Не бійся, – тихо промовив пілігрим. – Я не маю злих намірів… Уважно вислухай мене, Ісааку! На тебе чекає велике лихо, якщо ти негайно не залишиш цей дім.
– Боже милосердний! – заголосив був старий. – Кому може знадобитися життя й убогі статки такого бідняка?
– Уночі храмовник звелів своїм головорізам схопити тебе й відвезти до замку барона Фрон де Бефа… Седрик Сакс не зможе цьому зарадити. Гості ще сплять. Збирайся мерщій, я проведу тебе таємною лісовою стежкою!
Потім разом із переляканим на смерть старим пілігрим пройшов до комірки, де на соломі сном праведника спав свинопас.
– Прокинься, Гурте! – владно наказав пілігрим. – Підводься швидше та допоможи нам. Ти маєш без усякого шуму відчинити хвіртку в задній брамі маєтку, яка виходить до лісу.
Невдоволений нетерплячим тоном мандрівника, свинопас трохи підняв голову і пильно глянув на людей, котрі його потурбували.
– А чи не будете ви ласкаві зачекати, – пробурчав він, знову опускаючи скуйовджену голову на колоду, що правила йому за подушку, – поки відімкнуть головну браму? У нашому домі не заведено, щоб гості йшли так рано, та ще й потайки.
Пілігрим нахилився й щось прошепотів по– саксонськи на вухо свинопасові, відтак Гурт скочив на рівні, немов обпечений, і кинувся виконувати прохання. Мандрівник промовив йому вслід:
– Обережніше, приятелю… невдовзі ти дізнаєшся набагато більше. І, зроби таку ласку, приведи старому його мула, а мені здобудь десь іншого. Я поверну його в Ашбі цілим і неушкодженим комусь із слуг Седрика…
Незабаром мандрівник і старий єврей щезли в лісових хащах.
Пілігрим, якому, вочевидь, усі тутешні лісові стежки були добре відомі, мовчки їхав найвідлюднішими місцями. Минуло близько двох годин, і нарешті вершники зупинилися.
– Бачиш попереду засохлий дуб? – звернувся пілігрим до Ісаака. – Неподалік нього наші шляхи мають розійтися. Тут уже можна не боятися погоні. Шеффілд зовсім близько; там ти легко знайдеш сховище.