Бікфордів світ
Шрифт:
Але справа раптом зупинилася, коли гудодзвін уперся в один із довгих сучків, що був недалеко від крони. І поліз тоді вгору Микола, щоб допомогти дзвону вище забратись. І ще важче стало втрьох утримувати дерев'яного равлика дзвону Івану Тимофійовичу і двом його синам. Але сили в них вистачало, й дочекалися вони, поки Микола очистив шлях дзвону до неба й повернувся до них, аби могли вони знову вчотирьох потягнути на себе чорний товстий мотузок.
– Стій! Досить! Дійшов наче, – скомандував хрипким од напруги голосом Іван Тимофійович, вдивляючись пильно в крону дерева. – Тепер треба закрутити мотузок навколо стовбура навіки…
Так Іван Тимофійович і Володимир тримали натягнутий
Незабаром відпустили мотузок батько та старший син, і тятивою лука кинувся він до дерева, через що посипалася на землю зідрана кора. Завмерли батько й сини, вдивляючись угору й чекаючи почути звук. Але було тихо, вітер не шепотівся з кронами, і світ хилився до вечора.
В усіх боліли руки, та сильнішою за біль була гордість за зроблене, гордість за піднесений їхніми руками до неба дзвін, який хоч і мовчить поки що, але обов'язково загуде і прикличе Господа вказати їм шлях, вказати їм вихід до людей, які не чекають їх, але можуть допомогти, прийняти і зрозуміти їх. А якщо навіть не зрозуміють їх люди, але хоч би приймуть, якщо навіть приймуть тільки для того, щоб віддати за братів своїх дочок, – однаково не буде пізно відвести свої майбутні сім'ї знову в тайгу й побудувати новий скит, аби жити в єдиній вірі, в єдиній радості й, коли приходить час, у єдиній скорботі. Адже поділена скорбота легше проходить, як і поділена радість голосніше звучить і триває довше.
Довго стояли вони під кедром в очікуванні вітру, але час услід за сонцем ішов у західну сторону, і навіть тайгове життя затихало, наближаючись до ночі. Непорушна тиша затамувала подих людей, і стояли вони в кам'яному заціпенінні, підвівши очі до неба і розглядаючи на його темно-синьому тлі справу рук своїх.
Сонце сховалось, але по його слідах на небо забирався неквапливий круглий місяць, і було зрозуміло, що настає ніч. Десь недалеко завив пронизливим виттям вовк. Криком відповіли йому нічні птахи. Андрій, опустивши голову, помітив їжачка, що біг у відчинені ворота скиту.
– Не потрібно так чекати… – видихнув Іван Тимофійович. – Зазвучить – одразу почуємо. А вітру, мабуть, не буде вночі – бач, який яскравий місяць там…
І повернулися вони до своїх будинків. Іван Тимофійович сів на лаву біля вікна, за звичкою глянув у небо – і тут голова його пішла обертом. Гіркота підкотила до горла. Руками він схопився за живіт, звідки рвався назовні різкий незнайомий біль.
– Невже надірвався! – прошепотів Іван Тимофійович, осівши на лаву й підібгавши під себе ноги. – Невже…
І почувся йому звук, протяжний і манливий, але не було сил ні встати, ні очі розплющити.
Так само стрепенулися від звуку брати, але, прислухавшись, заспокоїлися – знову вив вовк, видно, не давав спокою його душі такий яскравий і низький місяць.
Уранці Іван Тимофійович прокинувся й відчув, що за ніч років десять прожив. Руки тряслися, настирливо болів живіт. Страшно йому стало від того, що побачать сини батька свого таким розбитим, наче він у лапах у ведмедя побував. Підвівся він із лави й вийшов на поріг будинку. Сів на сходинку дерев'яну і завмер. І нічого не почув він, окрім тиші, подібної до тієї, що звучала минулого вечора, поки не прогнало її вовче виття.
І замислився Іван Тимофійович. Замислився про те, що не потрібна тиша у цьому світі. Адже напевно вона була й до того, як світ було створено Господом. І якщо світ прийшов на зміну тиші, то не має бути їй місця у природі. Недаремно ж є різні птахи для дня і ночі, й різні звірі є для кожного часу доби, й усі вони видають звуки, всі вони наповнюють землю відчуттям життя. Кричать, шиплять, виють, співають, гавкають… До чого ж ці мовчання природи? Адже не спить вона. Адже все навкруги, як і земля сама, перебуває в постійному русі, в постійному диханні. Та все ж приходять вони, ці мовчання природи, і моторошно стає на душі, і не хочеться, але все одно про смерть замислюєшся, хоча й там, на тому краю, перший крок від життя до смерті не проходить у тиші. Який в ній сенс?! А й те може бути, що з'являється вона всупереч волі Господа і створена супротивниками життя…
А сонце піднімалося над цією тишею так само беззвучно, і було воно ще слабким, не яскравим, а ніби воском укритим. І навіть не зіщулився Іван Тимофійович, дивлячись на нього, але не думаючи про нього. Знову піднялося світило, знову ранок, усе буде знову і знову, і хоч що б відбувалося внизу, на тверді земній, завжди надійде година світанку, і підніметься воно й освітить те, що відбувається, ніяк не впливаючи на нього, а тільки розбиваючи поверхню на світло й тінь. І те, що в тіні залишиться, ніхто не помітить. І повз нього пройде. Адже тінь – це немовби хрест, який сонце поставило на чомусь. А спробуй позбавити паросток земний сонячного світла, наведи на нього тінь – і все. Назад повернеться він у землю. Як усе живе повертається, перегорівши життям і втомившись од нього. Але повернення – це теж рух, і не може воно бути нечутним, беззвучним, як тиша. Не має бути.
А сонце піднімалося над цією тишею, над тайгою, над земним життям. І звук цього життя несподівано ввірвався у вуха Івана Тимофійовича співом птахів, тріском і шерехами лісу. І знову поглянув він на світило – і тут же зіщулився. Немов розтопився віск і полилося вниз сонячне сяйво, ошпарюючи своїми киплячими променями очі тих, хто дивиться вгору, і трави, верхівки дерев і мох на мертвих стовбурах. Може, не було цього мовчання природи, може, і не було тиші? Просто не слухав він життя, прислухаючись тільки до своїх думок і сумнівів, до своїх тремтячих рук, до своїх болів. І заглушили ці внутрішні звуки весь живий світ, і здалося йому все живе навкруги мертвим, а ввесь рух, що відбувається поза ним, – тишею. Так буває, коли чекаєш почути себе більше, ніж життя. Коли життя здається чимось окремим від тебе, що не має до тебе ніякого відношення. Так буває, коли, не примружившись, дивишся на сонце і думаєш про силу свого погляду.
А сонце тим часом сходить, поділяючи світ на світло і тінь.
Коли сонце піднялося на небо, вниз на землю опустився вітер. Опустився і почав куйовдити трави та кущі, розгойдувати кедри та модрини. Він підхоплював стрибаючих білок і допомагав їм долітати до гілок сусіднього дерева. Він грався, міняючи напрям, змішуючи повітря, що прогрілося, з прохолодним, виштовхуючи його з тіні просто на сонячні промені, у світлі яких він утрачав свою міфічну прозорість і ставав наповненим мільярдами метушливих порошинок. Граючись, вітер проходився гребенем по кронах, які від його дотиків роняли на землю ослаблені й висохлі гілки.
І зазвучав дзвін. Немов заволав вітер, що потрапив у нього, як у пастку. Здригнулося від цього звучання все живе, здатне чути. Принишкли птахи і звірі, й на мить застигло на місці сонце, що не дісталося ще зеніту.
А гудодзвін не замовкав, і в гудінні своєму зібрав він усі звуки живого відчаю та самотності, з'єднавши виття вовка з виттям собаки, зимову завірюху з плачем дитини. І розлився над навколишньою тайгою цей звук самотності, що прорвалася, болю, вітру, спійманого в пастку. І все-таки болю, що піднявся високо вгору, високо в небо над усією тайгою, над усією країною, над усім світом.