Бікфордів світ
Шрифт:
«Значить, знову плоди будуть… – подумав він, дивлячись на дику грушу, і зрозумів, що не хазяїн він більше в скиту. – Кому ж тепер вони дістануться? Хто їх зриватиме?!»
І побрів Іван Тимофійович назад до будинку, залишивши і сапу, і лопату. Важко було на душі, але ні з ким було поділитись. І залишив він у собі цю гіркоту, як залишав у собі багато важких роздумів і печалей. Не думав він про те, що душа людська не бездонна і не все вона витримати може. Не думав про те, що навіть захована глибоко в душі гіркота залишається гіркотою, а печаль – печаллю, і якщо не поділитися ними, не розчинити їх серед людей, здатних поділити
І став Іван Тимофійович чекати вечора. Квапив він думками сонце, бажаючи йому швидкого заходу. Нетерпляче поглядав на нього. Так увесь день і минув в очікуванні заходу сонця, і коли він стався і сховалося сонце, то не піднявся більше на місці заходу яскравий стовп, не освітилося небо в тій стороні, а найяскравішими виявилися місяць і зірки. Завмер Іван Тимофійович, не вірячи очам своїм. Почекав ще, поки не піднявся місяць. Потім опустився на ґанок будинку.
«Що ж він?! – гарячково думав Іван Тимофійович, дивлячись на небо. – Чи я помилився?! Але не вийдуть же вони з тайги без нього! Хоч би сюди їх повернути! Хоч би дати їм знак…»
Ніби спохватившись, Іван Тимофійович пішов у каплицю, намацав там на віконці коробку сірників, залишену інвалідом, і, затиснувши її в руці, попрямував у будинок.
Узяв сокиру, почав рубати лаву. Тріски летіли в різні боки. Зібравши їх, Іван Тимофійович чиркнув сірником і спробував розпалити маленьке вогнище просто на дерев'яній підлозі, але тріски не взялися вогнем, і сірник погас.
Тоді він зібрав тріски й повернувся в каплицю. Там поклав їх на підлогу.
Дістав свічку, запалив.
Кинув напружений погляд на чорну «сковорідку», прибиту до розіпнутого Господа. І почав акуратно викладати з розщепленої лави куреник-вогнище. Закінчивши, знову чиркнув сірником, але він лише облизав вогником одну тріску і погас. Тоді Іван Тимофійович дістав кілька свічок, запалив їх і уклав у середину куреника. Тріски взялися вогнем і тихенько потріскували.
Іван Тимофійович обвів каплицю шукаючим поглядом, зупинив його на дверях. Підвівся, зняв їх із завіс і заходився розламувати. Сухі дошки, з яких було їх збито, піддались, і навіть сокира не була потрібна. Виклав він їх поверх куреника й завмер, стежачи за полум'ям, яке повільно поїдало тріски.
І подумав він про повільність вогню.
І про те, що вогонь не виживе без дерева.
І про те, що чим довше дерево чинить опір вогню, тим горить довше.
Про те, що природа сама ростить дерева і сама народжує полум'я, що прискорює прихід нових дерев. А значить, будь-яка пожежа на благо. Отже, вогонь несе оновлення, знищуючи минувшину й сьогодення.
І що є знамення, як не полум'я?! Що є тепло, як не відстань між вогнем і простягненими до нього долонями?
Іван Тимофійович опустився навпочіпки біля багаття, що ще не розгорілось. І почув тріск звідкись згори. Підвів голову. Шуміла чорна «сковорідка». Крізь шуми та хрипи прорвався далекий голос: «Передаємо зведення для Воркути, Анадира та районів Крайньої Півночі. За останній час Радянська армія здійснила ряд успішних спроб звільнення народів Західної України, Західної Білорусії, Молдавії і Бессарабії. На жаль, не вдалося звільнити народ Фінляндії, на багатостраждальній землі якої залишилося лежати багато наших героїв, що віддали життя за світле майбутнє… Вшануємо ж їх пам'ять хвилиною мовчання. Просимо всіх устати…»
Іван Тимофійович звівся на ноги, в нерозумінні дивлячись на джерело звуку. Джерело мовчало. А вогнище все ніяк не розгорялося. Чи то не вистачало вогню сили, чи то руху повітря. Розкрив Іван Тимофійович віконце в каплиці – й відразу прохолодніше стало. І побачив він у віконці місяць, що плив жовтим ликом до землі.
І знов озирнувся на вогонь, який ледве горів. Згадав оповідки діда про язичників, які жили й вірували ще до старовірів, до християн. Вірували у вогонь, у сонце і приносили вогню жертву. Так, може, і цей вогонь чекає жертви?! Адже доки віра мінялася, вогонь залишався таким самим, як і тисячі років тому. І так само горів, так само світив уночі, так само зігрівав житла.
«Так, – подумав раптом Іван Тимофійович. – Потрібна жертва…»
Він підійшов до іконостаса, поглянув на обличчя святих. Вийняв із іконостаса ікону Богородиці й притулив її до вогнища ликом догори. Знову повернувся до іконостаса. Вийняв «Спаса в силах», поставив поряд. Одного ряду іконостаса вистачило для того, аби обкласти іконами вогнище, що ніяк не розгорялося.
Біля вогнища, обкладеного образами, опустився Іван Тимофійович на коліна, заплющив очі й зашептав молитву, але в кінці її не вимовив «Амінь», а просто замовк. І очі розплющувати не захотів. Слухав неголосне звучання дзвона й тихе потріскування вогнища, що проступало на його фоні.
І раптом прийшов до нього спокій. Прийшли думки про мудрість, і зрозумів він, що тільки зараз наблизився до справжньої, а не книжкової мудрості. Адже істинна мудрість полягає не в творенні та зміцненні вже створеного, навіть якщо воно вірне. Вища мудрість – знищити те, що будував усе життя і що пращури будували. Знищити, зрозумівши, що неправильно це, як дорога, що відводить од колодязя в пустелю. Знищити, щоб розчистити нащадкам або природі місце для нового творення, для нових паростків або нових храмів.
А потріскування вогнища стало голоснішим, і заглушило воно звучання дзвона.
Іван Тимофійович розплющив очі й побачив, як із отворів між іконами показались язички полум'я, що почали облизувати вогнем краї ликів.
– Святі, а горять… – здивовано сказав старий, втупившись в ікони одержимим поглядом.
«Спас у силах» почав покриватися темними плямами – дошка прогоряла. Святі обкипали фарбою у вогні. Шипіли дошки. Від них ішов солодкуватий запах. Полум'я піднялося в половину людського зросту. Стало жаркішим і яскравішим. Іван Тимофійович відійшов на два кроки й зупинився на порозі каплиці. З вдячністю подивився вгору, на нічне небо.
– Адже можеш, якщо гориш! – прошепотів він.
І, немов почувши його шепіт, полум'я розлилося по всій каплиці, по стінах, по стелі. І тісно стало полум'ю.
Відскочив Іван Тимофійович надвір. Замилувався іскрами, що підіймалися вгору.
– Ну от, – зітхнув він. – І знамення може бути рукотворним.
А полум'я піднімалося, проривалося крізь дах, і впав дах, і стіни, здригнувшись, осіли.
Іван Тимофійович підняв дошку, що горіла й випала з пожежі, й поніс у будинок. Немов факел, вона освітила велику кімнату. І став він при світлі цього факела скидати на підлогу все дерев'яне, здатне зайнятись і стати ще одним рукотворним знаменням.