Бікфордів світ
Шрифт:
– Чого стали! – крикнув він. – Ідіть сюди, дорогу покажете!
Іван Тимофійович поволі попрямував до прийшлого.
– Куди тобі дорогу? Немає тут ніяких доріг! – сердито відповів Іван Тимофійович.
– У тайзі немає, це мені відомо… Не про це я. Де тут у вас центральне місце?
– А навіщо вам? – запитав Володимир.
– Та штуку одну присобачити… – Інвалід спідлоба оглянув будинки.
– Немає у нас такого місця, – відповів Іван Тимофійович.
– Брешеш! – не повірив інвалід. – Де культова
– Яка?
– Церква! – пояснив іншими словами Кортецький.
– Там, – показав рукою Іван Тимофійович.
– Ходімо, християни! – скомандував прийшлий.
І вони попрямували до каплиці, до якої було кроків тридцять. Інвалід штовхав візок. Поряд із ним ішов Андрій, розглядаючи незнайомі круглі предмети, схожі на чорні миски.
– А що це тут у вас виє? – на ходу запитав інвалід.
– Дзвін, – відповів Андрій.
Інвалід важко зітхнув і незадоволено хитнув головою, мовчки дивуючись.
Підійшли до каплиці. Іван Тимофійович, косячи одним оком на Кортецького, відімкнув двері. Інвалід узяв з візка одну круглу штуковину і заліз усередину. Тут Іван Тимофійович помітив, що за штуковиною цією потягнувся якийсь тонкий мотузок.
Усі зайшли в каплицю. Інвалід пильно оглядався. Інші так само пильно стежили за ним.
– Пощастило вам узагалі-то, – мовив він. – Були б ви де ближче до Батьківщини – підірвали б вам давно все це християнство. У нас на боротьбу з опіумом динаміту не жаліють. Гаразд. Дайте з візка молоток! І свічку запаліть.
– Ми свічки даремно не палимо і сірники марно не витрачаємо. Вони ще прадідівські.
Андрій вискочив за молотком.
– Ось! – Кортецький простягнув коробку Івану Тимофійовичу.
Той запалив свічку й освітив каплицю.
Інвалід підійшов до середини іконостаса, витягнув з кишені гімнастерки цвях і забив його наполовину в дерев'яного розіпнутого Христа. А потім начепив на цвях круглу штуковину.
– Ну от, – задоволено видихнув він. – Тепер і ви почуєте голос Батьківщини… а то сидять у тайзі, а там мільйони помирають на фронтах…
– А як воно називається? – запитав Андрій, показуючи поглядом на круглу штуковину.
– «Сковорідка» – по-простому, а так – радіо, – пояснив інвалід. – Сьогодні запізно вже, а завтра заговорить, їй-богу, заговорить! Слухатимете, секто!
І Кортецький обвів місцевих жителів колючим зневажливим поглядом; тільки на Андрієві його погляд потеплішав:
– Ну все, я тут у вас переночую, а рано-вранці далі піду.
– Розташовуйся, божий чоловіче, – Іван Тимофійович закивав і вийшов із каплиці.
За віконцем у темряві, що настала, гудів дзвін, але було чутне й життя. Кричали птахи.
Інвалід, залишившись сам у каплиці, розстелив під іконостасом шинель і влігся на неї. Вже лежачи, він чиркнув сірником, і той, спалахнувши,
– Хто там?! – перелякано сіпнувся він, побачивши у розкритому дверному отворі жовту половинку місяця.
– Я це, – відповів тихий голос.
– Я – хто? – насторожено перепитав інвалід.
– Андрій.
– Ти чого прийшов? – Кортецький підвівся на ліктях.
– Запитати.
– Ну?
– А правда, що Батьківщина в біді? – тремтячим голосом запитав Андрій.
– Еге-е, – мовив із протягом інвалід. – У дуже великій біді, скрізь війна, фронт, а де немає фронту – там із голоду мруть. Погано.
– А Москва?!
– Ну, в Москві не мруть, звичайно, але й там погано. В оточенні вона. Я ось за Батьківщину ногу віддав. А тепер останні сили віддаю…
– А вранці ви куди?
– Далі. У мене ще три «сковорідки», присобачу їх де-небудь у людей, які нічого не знають, і назад рухатиму.
– А можна з вами піти? – Голос Андрія затремтів.
– А тебе твої сектанти не приб'ють, якщо зловлять?
– А ми до світанку, я знаю, як до річки вийти, а ні батько, ні брати цього шляху не відають.
– До річки – це добре… Але якщо підеш, треба буде тобі мене слухатись…
– Буду, – пообіцяв Андрій.
– Ну от, тоді перший наказ: усю ніч стерегти візок, а перед світанком розбудиш мене й рушимо.
– Добре, – кивнув Андрій.
– Ні-і, – перебив його інвалід. – По-військовому треба відповідати: «Слухаюсь!»
– Слухаюсь, – прошепотів Андрій.
– Добре, йди.
Андрій тихенько замкнув за собою двері й сів біля візка, спершись ліктем об ґанок каплиці. Згори світили зірки й гудів гудодзвін.
Андрій усміхнувся. Поки батько та брати дочекаються знамення, він буде вже далеко.
Спати не хотілося. Всю ніч спостерігав він за небом, і здалося йому, що зірки рухаються вслід за місяцем. А коли перед – промені сонця, що ще не показалося, розігнали морок, Андрій жваво звівся на ноги, зайшов до каплиці й, помолившись, розбудив інваліда.
– Як там нас ранок зустрічає? – Кортецький засовався, приходячи в рух.
– Добре, – відповів Андрій.
Інвалід підвівся, скрутив шинель, і вони вийшли. Зупинилися біля візка, де інвалід запхав шинель у мішок.
– Тепер ти котитимеш його, – сказав він. – Той, хто приходить пізніше, стає молодшим за званням.
Андрій кивнув, узявся за дві розбіжні дерев'яні ручки і спрямував візок до воріт. Інвалід закрокував поруч, оглядаючись на сонце й усміхаючись стриманою радістю. Вийшовши за ворота, вони на хвилинку зупинились. Андрій вклонився скиту, а інвалід обвів будівлі єхидним поглядом.