Біла фортеця
Шрифт:
Приходячи до палацу, я розповідав падишахові про наш винахід; так ніби намагався пригадати сон, який вранці розвіювався з пам'яті; описував колеса, механізми, блоки, порох, про які мені наполегливо розповідав Ходжа. Відтворені слова не були моїми, були вони й позбавлені гарячковості Ходжі, та султан все одно сприймав це серйозно, і мене дивувало, як він, людина, на мій погляд, серйозна, сповнювався надією, коли слухав Ходжеві дифірамби зброї у моєму нечіткому виконанні. Падишах казав, що Ходжа, який залишався вдома, — насправді є мною. Треба сказати, я вже почав звикати до таких ігор розуму, хоча раніше вони неймовірно заплутували мою свідомість. Коли він заявляв, що я — Ходжа, мені здавалося, що краще було навіть не намагатися зрозуміти це, бо далі він стверджував, що всього Ходжу навчив саме я. І сьогоднішній пасивний я — то не я, бо Ходжу замінив я, якого сьогодні вже не відшукати! Краще б ми зараз говорили про розваги, тварин, планування робочих завдань, —
Це, зізнаюся, лякало мене найбільше. Вже тривалий час Ходжа не з'являвся на людях, його майже забули, поруч з падишахом у володіннях, палацах, на вулицях бачили лише мене, відповідно заздрість до моїх успіхів зростала з кожним днем. Плітки поширювалися все більше, і не тому, що на створення зброї було виділено прибуток від сіл, сільськогосподарських угідь та будинків, і не тому, що я опинився у близькому оточені падишаха, а тому, що я — гяур, і з цією зброєю устромив носа не в свої справи. Звісно, я не міг цьому протистояти й зносити наклепи, тому й поділився своїми переживаннями з падишахом та Ходжею.
Однак вони не сприйняли мої слова серйозно. Ходжа цілком занурився у свій проект. Я заздрив йому, як старий заздрить жазі молодості. Ходжа й слухати не хотів мене, і я добре розумів його, адже останнім часом він займався безпосередньо виготовленням цього страхітливого монстра, на якого вже витратив шалені гроші, роблячи його з найтовщої сталі. Звісно, цікавило його лише те, що говорять про таку махину в будинках послів: хто вони є, ці посли, чи працюють у них голови і що кажуть про небачену зброю? І найголовніше — чому падишах не відсилає постійних послів у інші держави? Я відчув, що Ходжа жадає отримати посаду посла, йому кортить жити в іншому світі, а не серед, як він каже, дурнів. Звісно, про це він не міг говорити відкрито, навіть будучи у скруті, коли ламалися відлиті деталі, чи він впадав у відчай, вважаючи, що грошей не вистачить, — мовчав, дуже рідко заводив розмову. Якось Ходжа виказав своє бажання співпрацювати з «їхніми» вченими. Можливо, вони б зрозуміли правильність наших ідей. Казав, що мріяв би листуватися, обмінюючися досвідом з ученими Венеції, Флоренції, згадував й інші країни, більш віддалені. Ходжа запитував про кращих світових учених, просив мене дізнатися у послів їхні адреси та про можливість співпраці. Але розваги поглинули мене, і я забув про слова свого двійника, хоча це можна було використати у своїх цілях, адже таке прохання свідчило б про визнання нашої слабкості і недолугості у виготовленні зброї, і тим самим збурило б осоружних заздрісників.
Не слухав пліток наших ворогів і падишах. Не прислухався він і до моїх слів, коли я казав, що вороги зле пліткують у той час, коли Ходжа шукає відважних воїнів, яким стане духу ввійти в цю залізну махину, щоб крутити колеса, попри сморід заліза та іржі, який опікає ніс. Падишах цінував Ходжу, віддавав належне його успіхам і був вдячний мені: адже це я навчив його всього. Він, як і Ходжа, запевняв, що все залежить від вмісту голів людей, а ще він запитував, як і Ходжа свого часу, про мою батьківщину й людей, які мешкають там.
Я безкінечно розповідав йому свої фантазії. Так часто переповідав ці фантазії, що навіть почав сумніватися, чи й справді я переживав це в роки юності, чи, може, це все надумане, що злітало з мого каляму, коли я сідав за стіл писати книгу; я звеселяв його своїми побрехеньками, інколи переказував відомі казки або вигадував нові. Падишаха цікавили подробиці, і я незмінно повторював, наприклад, що на одязі італійців багато ґудзиків, хоча не розумію, чи це я вигадав, чи, може, виловив зі своїх спогадів. Хоча деякі спогади, попри 25 років іншого життя, міцно в'їлись у мозок — це розмови з матір'ю, братами та батьком у садку за сніданком. Однак падишахові було не до тих сентиментальних балачок. І якось він сказав, що насправді долі людей схожі. Дивно, та ці слова насторожили мене, а на обличчі падишаха я помітив відтінок лукавства, якого не зустрічав раніше; кортіло запитати про значення цих слів. Я дивився йому в обличчя і хотів кричати: я — це я! Здавалося, якби я зважився на це, то зміг би поставити крапку на всіх інтригах заздрісників, спробах Ходжі та падишаха ототожнювати мене з іншими й розпочати нове, спокійне життя. Та я перелякано мовчав, боячись зіпсувати свій спокій необережним словом.
Трапилося це весною, Ходжа якраз закінчив роботу над проектом зброї, однак ще не почав випробувань, бо не назбирав людей. Ми здивувалися, коли через деякий час падишах вирушив з ордою на Польщу. Чому він не взяв у похід зброю, яка б умить винищила всіх ворогів, чому не взяв мене, невже він нам не довіряє? Ми погоджувалися з думками всіх тих, хто залишився у Стамбулі, вирішивши, що падишах подався на чергове полювання, а не в похід. Врешті, Ходжа зрадів, що виграв ще рік, а я, щоб не байдикувати, вирішив допомагати йому у випробуваннях зброї.
Ледве впоралися з тим, щоб знайти добровольців для випробувань. Люди боялися навіть наблизитися до грізного, небаченого об'єкта. Ходжа обіцяв високу винагороду, ми розіслали телялів [46] по всьому місту, шукали охочих на судноверфі, на гарматному заводі, шукали і серед безробітних у кав'ярнях, поміж шахраями та злодіями. Однак навіть ті сміливці, котрі, поборовши страх, наважувалися ввійти у грізну махину, не витримували, бо колесо доводилося крутити в нестерпній задусі, і вони втікали. Наприкінці літа, коли нам врешті вдалося завести наш агрегат, усі збереження, які ми відкладали впродовж років, закінчилися. Під супровід переможного скреготу заліза та зацікавлених, несміливих поглядів наш вогненосний агрегат почав свій рух, забряжчав, звів гармати у бік уявної ворожої фортеці й зупинився.
46
Глашатаїв.
Ми й досі отримували прибуток від селищ та оливкових садів, однак витрати були неймовірні, тому Ходжа прийняв рішення розпустити команду, на вкомплектування якої пішло стільки сил.
Зима збігла в очікуванні. Падишах повернувся з походу, однак зупинився у своєму улюбленому Едірне; здавалося, про нас забули, ми знову залишилися з Ходжею удвох. Вже не було потреби вигадувати дивовижні історії для палацу та пітніти, аби розвеселити двір, від неробства опускалися руки. Я звернувся до художника, який щойно прибув із Венеції, щоб він намалював мій портрет, і почав брати уроки гри на уді. [47] Ходжа час від часу навідувався до Куледебі, [48] щоб пересвідчитися, що зі зброєю все гаразд, і дати настанови вартовим. Були й спроби вдосконалити зброю, та Ходжа швидко збайдужів. В останні дні зими, які ми провели разом, Ходжа майже зовсім не говорив зі мною про зброю, не ділився він і планами на майбутнє. Став байдужим до життя, і, здавалося, не тому, що втратив колишню жагу, а від того, що я не підтримував у ньому інтерес до його винаходу.
47
Рідновид лютні, щипковий струнний музичний інструмент з ладами на грифі й овальним корпусом, прототип європейської лютні.
48
Місцевість у районі Галати, м. Стамбул.
Увесь свій час, довгі зимові ночі ми провели в очікуванні, чекали, поки вщухне вітер та скінчиться дощ, коли востаннє пройде продавець бози, [49] чи коли треба буде підкинути дров до печі. Чатували, поки згасне останній вогник по інший бік Золотого Рогу, сподівалися, що ось-ось навіється сон, а його все не було, чекали на вранішній езан. [50] Ми майже не розмовляли у ті ночі, рідко поринали в мрії, кожен жив у своєму світі. Та якось Ходжа буркнув, що я став зовсім іншою людиною. Мені було кепсько, я весь спітнів; хотів було заперечити, запевнити Ходжу, що він помиляється, збирався переконати, що я той самий, як і раніше, неймовірно схожий на нього італієць, запевнити, що Ходжа знову має взятися за мене, бо у нас багато спільного, і ще є про що говорити, однак мій погляд упав на щойно завершений портрет, який сьогодні вранці я забрав із майстерні та повісив на стіні. Так, Ходжа був правий, я змінився: погладшав від витребеньок на прийомах, з'явилося друге підборіддя, м'язи стали кволими, рухи манірними; та найголовніше — змінилося моє обличчя; біля куточків вуст від поцілунків та нектару вина на численних вечорницях причаїлося безсоромство, вії розпухли від частого недосипання, погляд набув спокійного виразу, як у тих пихатих дурнів, розбещених принадами життя. Зізнаюся, це мене лише тішило, я був задоволений зі свого вигляду, тому й змовчав.
49
Ферментований напій, поширений у Туреччині та на Балканах. Виготовляється методом бродіння з пшениці чи проса та містить до 1 % алкоголю.
50
Заклик до молитви.
Допоки падишах не запросив нас в Едірне разом із нашою новою зброєю, я частенько бачив одне й те ж сновидіння. Мені снилося, ніби ми у Венеції на маскараді, що дуже нагадує стамбульські дійства; я впізнаю матір та наречену, коли вони знімають маски простолюдинок, я зриваю й свою, щоб вони впізнали мене, та вони не можуть збагнути, що я — це я, й показують на когось позаду мене, коли я повертаюся, то бачу, що вони показують на Ходжу, вони прийняли Ходжу за мене! Щодуху я наздоганяю свого двійника, та коли він опускає маску, о Боже, я бачу себе. Прокидаюся з нестерпним відчуттям провини.