Біла фортеця
Шрифт:
Розділ 10
Коли Ходжа отримав звістку, що падишах чекає нас зі зброєю в Едірне, він почав діяти. Лише тоді я зрозумів, що він увесь цей час підтримував зв'язок з командою найманців і тримав напоготові зброю. Так, за три дні ми вже були готові до від'їзду. У вечір перед від'їздом Ходжа уважно, так ніби ми переїздимо на іншу квартиру, перебрав усі речі, переглянув усі книжки, рукописи, незавершені трактати, чернетки з пожовклими сторінками. Завів поржавілий годинник для визначення часу намазу. Витер пил з астрономічного приладдя. До ранку він копирсався у наших зошитах, зібраних за 25 років, проектах різноманітних пристроїв. На світанку, коли я прокинувся, бачив, як Ходжа перегортає пожовклі сторінки зошита з описом випробувань для ще першого феєрверкового видовища. Він несміливо запитав, чи варто брати з собою ці записи. Не діставши у відповідь нічого, крім байдужого погляду, Ходжа позеленів від злості й жбурнув списані жмутки в стіну.
Впродовж нашої подорожі
Ми ввійшли в місто з урочистостями, які не сподобались нікому, крім падишаха та кількох маріонеток з його почту. Падишах зустрів Ходжу як давнього друга, говорив про ймовірність війни, хоча особливо цим не переймався; вони почали проводити дні разом. Я теж приєднався до їх товариства. Тепер ми разом сідлали скакунів та їхали в дрімучий ліс слухати солов'їних пісень чи спостерігали за жабами під час прогулянок на човнах по водах річок Меріч і Тунджа, ходили до мечеті Селіміє, [51] щоб провідати поранених під час бою з коршунами лелек, чи оглядали нову зброю, щоб знову пересвідчитися у її перевагах. Було прикро усвідомлювати, що я залишався стороннім у їхніх розмовах, мені нічого було додати чи заперечити. Я заздрив їхньому товариству. Та найбільше мене дратували пусті балачки Ходжі про перемоги та про вищість над іншими, необхідність зібратися із силами й перейти у наступ. Я не міг зрозуміти, як падишах може вірити хворим маренням Ходжі.
51
Мечеть Селіміє, побудована за наказом султана Селіма II (1569–1575) турецьким архітектором Сінаном, відома своїми мінаретами, найвищими в Туреччині, — 70,9 м.
Посеред літа розмови про війну лунали частіше, Ходжа звернувся до мене, запевняючи, що йому потрібна надійна, вірна людина. Ми крокували серцем Едірне, позаду залишились циганський та єврейський кварталу, йшли сірими вулицями, які навіювали смуток (пригадую, як неодноразово я бродив ними), минали вбогі будинки, які нічим не відрізнялися один від одного. Помітивши, що будинок ліворуч, обвитий плющем, тепер опинився праворуч, я зрозумів, що ми крутимося на одному місці, і сказав про це Ходжі, на що той відповів: «Ми в кварталі Фільдами». Раптом Ходжа постукав у двері будинку. Йому відкрив зеленоокий хлопчак. «Леви, — сказав Ходжа. — Ми шукаємо левів, які втекли з палацу падишаха». Він відсторонив хлопця та зайшов усередину, я пішов за ним. Із середини пашіло пилом, деревом та милом. Похапцем у напівтемряві ми піднялися старими сходами нагору, Ходжа відчиняв ті чи інші двері. У першій кімнаті дрімав з відкритим беззубим ротом сухий дідуган, два хлопчаки, що нахилилися над його бородою, щоб запитати про щось, здригнулися від того, що двері відчинилися. Ходжа прихилив двері, відчинив інші: за ними постала гора з ковдр і шматків тканини для них. Вхід у третю кімнату заступив нам той зеленоокий хлопчак: «Тут немає левів, лише моя мати та дружина брата!» Ходжа, не слухаючи малого, вже відчинив двері: у напівтемному приміщенні дві жінки, повернуті спинами, здійснювали намаз. А в четвертій кімнаті сидів чоловік, який шив ковдру, позаяк він був без бороди, то здавався схожим на мене. Він схопився на ноги, щойно побачив Ходжу. «Що тобі потрібно, навіжений херіфе? [52] » — крикнув він. «Де Семра?» — кинув Ходжа. «Десять років тому пішла до Стамбула, — відповів чоловік. — Вона померла від чуми. А ти чому не подох?» Ходжа не випустив і пари з вуст, він спустився сходами та вийшов із будинку. Я вибіг за ним, а до вух долинуло запитання хлопчака й відповідь жінки: «Це леви приходили, мамо?» — «Ні, це був твій дядько та його брат!»
52
Бовдур.
Можливо, тому, що я не міг забути того, що трапилося, чи, може, готуючись до нового життя та книжки, яку ви все ще терпляче читаєте, я через два тижні рано-вранці наважився відвідати той будинок ще раз. Година була вранішня, може, тому віднайти вулицю й будинок було нелегко, коли ж натрапив, то відразу вирішив визначити найкоротший шлях до лікарні, що на території мечеті Беязид. Мабуть, я помилявся, коли думав, що вони використовують найкоротший шлях, бо ніяк не міг знайти дороги, яка б звивалася між тінями тополь до мосту, позаяк віднайдена мною тополева алея простяглася далеко від річки, а, отже, куштувати тут халву, спускаючи ноги у прохолоду води, було неможливо. Я не побачив нічого, про що розповідав Ходжа, гадана лікарня виявилася зовсім іншою, вражала чистота та відсутність кольорових пляшок, які я сподівався побачити; не почув я і дзюркоту води. На око трапився закутий у ланцюги хворий, мене це здивувало, тож я запитав у лікаря про нього; виявляється, він закохався, відтак з'їхав з глузду і як більшість божевільних, почав вважати себе іншим; лікар хотів був продовжити та мовчки пішов геть.
Я вже й не сподівався, та рішення про похід врешті було прийнято. Полякам, які після минулорічної поразки вимушені були сплачувати великі побори, урвався терпець, і вони сповістили: «За поборами приходьте з мечами». Ходжа був у відчаї, адже військо, готуючись до наступу, не зважало на його зброю, ніхто не хотів бачити біля себе цю купу заліза, вигляд якого не виправдовував ні його дієвості, ні ефективності, мало того, солдати вірили у його сатанинську природу, ба були переконані, що нічого, крім нещастя, це не принесе. За день до бою, коли Ходжа писав настанови до використання зброї, наші вороги відверто заявили, що вона може принести як перемогу, так і поразку. Ходжа довірився мені, що прокляття поразки вони пов'язують саме зі мною, це, треба сказати, добряче налякало. Падишах заспокоїв Ходжу, зізнавшись, що він не сумнівається у надійності зброї, яка буде підпорядкована особисто йому. Сонячним вересневим днем ми вийшли з Едірне.
Усі були переконані, що час для поєдинку вибрано із запізненням, однак про це вголос ніхто не говорив. Під час походу я дізнався, що воїни більше за ворогів бояться недобрих пророцтв, і вони прагнуть подолати цей страх. Ми простували на північ, переходили мости, минали доглянуті заможні селища, земля яких стогнала від нашої зброї, і вже в першу ніч падишах покликав нас до свого намету. Це нас, зізнаюся, здивувало. Падишах, як і його солдати, нагадував дитину, яка зацікавилася новою грою, він просив пояснювати кожну дрібницю прожитого дня: що означає червона хмарка, яка присіла на сонце, що ховалося за обрій; соколи, які літали низько над землею; надщерблений димар на даху будинку в селі; журавлі, котрі летіли на південь? Звісно, Ходжа трактував це як добрі знаки.
На цьому наші обов'язки не обмежувалися, ми вперше дізналися, що падишах під час походу обожнює слухати інтригуючі страшні оповідки. Ми почали з піднесених віршів із улюбленої падишахом поетичної збірки, яку давненько подарували йому. Ходжа малював страхітливу картину — криваві сутички, поразки, прокляття, зрада та убогість, однак робив це обережно, так, щоб падишах, незважаючи на приголомшливість почутого, міг збагнути нечіткий обрис перемоги. Ми доклали чимало зусиль, адже, крім того, щоб збадьорити падишаха, хотіли заволодіти його увагою, щоб поділитися своїми ідеями, які плекали стільки років. Кожний наступний вечір Ходжа посилював мерзотність своїх оповідок, які вже почали мені набридати, та я помітив, як падишах із задоволенням вислуховує і наші ідеї, навмисне вплетені в оповідки.
Виїзди на полювання розпочалися за тиждень з початку нашого походу. Для цього разом із військом було споряджено й групу єгерів, які заздалегідь об'їжджали довкола у пошуку гарних для полювання місць. Після того ми з падишахом та іншими мисливцями залишали військо й прямували до гаю, який славився своїми газелями, чи виїздили в підгір'я, куди заганяли кабанів, чи до лісу, де було повно лисиць і русаків. Після таких недовготривалих вояжів, ми урочисто, як увінчаний перемогою на полі бою аскер, поверталися до війська, падишаха вітала підлегла орда, а ми прямували за ним. Ходжа презирливо засуджував ці урочистості, в той час як я тішився. У нічних сутінках мені приємніше було розмовляти з падишахом про успіхи на полюванні, ніж обговорювати військову тему, стан селищ, якими пройшла орда чи противник. Потім починалися моторошні оповідки Ходжі, він скаржився на пусті балачки та пророцтва. Мене ж, до речі, як і всіх навколо, почало дратувати, що довіра падишаха до Ходжевих оповідок, сповнених набридлих ідей, непомірно зростала.
Та на долю мені випало стати свідком гіршого! Ми знову полювали, всіх жителів селища, біля якого ми розважалися, погнали до лісу, щоб вони криками та брязкотом зігнали оленів і кабанів до нашої засідки, де ми чекали на конях, однак уже була обідня година, а ми так і не зустріли звіра. Виснажений спекою падишах звернувся до Ходжі, щоб той розповідав свої історії. Ми йшли повільно, до вух долинало брязкотіння бляшанок, і зупинилися біля села, де жили християни. Я помітив, як Ходжа звернувся до падишаха, вказуючи на один опустілий будинок, через деякий час з нього вийшов немічний старий, який, кульгаючи, підійшов до нас.