Маю бажання закінчити книжку розповіддю про день, коли, власне, й прийняв це рішення. За два тижні, коли я сів за наш стіл писати оповідання, помітив, як до будинку наближається вершник зі сторони Стамбула. Зазначу, що останнім часом ніхто не приїздив до мене й не приносив звістки про нього, можливо, тому, що я ігнорував їх. Тому й не сподівався зустріти таких гостей. Коли ж придивився уважніше, то його вбрання, парасолька і незвична пелерина свідчили, що незнайомець прямує до мене. Його голос я почув ще до того, як він зайшов до кімнати. Вершник говорив турецькою, майже як він, а коли зайшов до кімнати, перейшов на італійську. На моє мовчання зізнався,
що очікував від мене відповіді італійською. Вершник сказав, що про мене дізнався від нього. Розповів, що, приїхавши до Італії, він написав кілька книжок про досвід життя між турків; про падишаха, який любив тварин; його сни; про чуму та життя двору; про правила нашої військової справи. Через зростаючий інтерес аристократії, особливо жінок-інтелектуалок, до таємничого Сходу, його трактати привабили широке коло читачів. Ба, його запросили на викладацьку посаду до академії: він став заможним. Його колишню наречену написані історії настільки зворушили, що, попри літній вік, вона розлучилася з чоловіком, аби бути поряд з ним; вони побралися, викупили майже зруйнований родинний маєток і поселилися, відбудувавши оселю й привівши до ладу садок. Мій гість, будучи закоханим в його книжки, навідався в ту оселю і все почув з перших уст. Гостю він люб'язно відповідав на запитання, забуваючи про час, і ще раз переказав історії зі своєї книжки. Довго розповідав про мене, навіть зізнався, що почав новий роман під назвою «Турок, з яким я приятелював». Мав намір не байдужому італійському читачеві описати моє дитинство в Едірне, подальше життя аж до дня прощання назавжди паралельно з довгими роздумами про особливості турецької душі. Мій гість захоплено вигукнув: «Як багато ви розповіли йому про своє життя!» А потім, щоб здивувати мене, він пригадав цікаві подробиці з книжки, які найбільше запам'яталися: малим я був кмітливим, вуличні хлопчаки мене лупцювали, я ж соромився цього й без упину рюмсав, завдяки його турботі осилив за шість місяців астрономію, а ще я обожнював свою сестру, був релігійним і п'ять разів на день здійснював намаз, любив смакувати вишневим варенням, цікавився професією мого вітчима — тканням ковдр; як кожен турок шанував ближнього, і ще купа всього цікавого. Я розумів, що після такої довгої бесіди просто зобов'язаний бути чемним з гостем і показати свої хороми, звісно, що цьому недалекому чоловічку такі оглядини будуть до вподоби. Я показав йому все, кімнату за кімнатою. Забави моїх дітлахів у садку викликали у гостя інтерес. У свій зошит він записав, як грати в піжмурки, челік чо-мак, розповів я йому й правила «довгого віслюка», гри, яка зовсім не припала йому до душі. Зовсім несподівано гість сказав, що він є другом турецького народу. Повторив це й після обіду, коли справи наші вичерпалися, і я вирішив показати гостеві наш сад, потім Гебзе та будинок, в якому ми з ним колись жили. Гість пройшов нашою хижкою, де зберігалося варення в баночках, мариновані овочі, бляшанки з оливковою олією та оцтом, а потім кімнатами, в одній з яких висів мій портрет пера венеціанського художника. Він зупинився, щоб пильніше розгледіти картину, і зовсім несподівано, ніби сповіщав велику таємницю, прошепотів: «А знаєте, він зневажав турків. Багато з написаних ним речей паплюжили турецький народ, його культуру. Наприклад, писав, що ви деградуєте, що ваші голови нагадують шафи, набиті мотлохом, що ренесанс не можливий — ви позбавлені майбутнього, залишається змиритися, адже все подальше життя доведеться підкоритися та наслідувати їх». Щоб зупинити гостя, я кинув: «Але ж він мав добрі наміри, прагнув урятувати нас!» Гість не заперечував, згадавши, що зброю він спроектував, бо справді мав намір допомогти. Однак, ми не дооцінили його. Бляклим туманним ранком залізний агрегат застряг у болоті назавжди, ніби осоружний піратський корабель, якого буревієм закинуло на скелю. Гість не вгавав: «Так, він хотів вас урятувати! І не було в тому ніякого диявольського промислу. Всі генії такі». Гість зняв мій портрет і, пильно вдивляючись у нього, пробурмотів щось про геніальність: якби тільки він не потрапив у полон і лишився у своїй країні — безсумнівно, став би Леонардо сімнадцятого століття. Враз гість звернувся до тем, які не давали йому спокою, і повідав з декількох пліток про його зажерлевість та жагу до грошей. «Як дивно, що ви не зазнали його впливу і не перейнялися його ницими бажаннями». Гість тішився, що врешті познайомився і пізнав мене, я йому подобався, але дивувався, як люди, що прожили так довго разом, залишилися настільки різними. Я переживав, що гість забажає забрати портрет, однак цього не сталося, а мені від серця відлягло, коли він повісив портрет на місце. Я геть остовпів, коли гість попросив показати ковдри. «Які ще ковдри?» — запитав я. «Хіба ви не шиєте ковдри, коли маєте вільну годину?» — здивувався він. Саме тоді я вирішив показати йому книжку, яку вже шістнадцять років не брав до рук.
Гість зашарівся і, виправдовуючись, сказав, що вміє так-сяк читати турецькою і йому не терпиться читати про нього. Ми піднялися до моєї кімнати, вікна якої виходили в садок. Сівши за стіл, я швидко знайшов книгу, яку закинув шістнадцять років тому, і поклав гостеві перед очі. Турецькою він читав поганенько. Гість занурився у мою книжку з жагою, яку я бачив у багатьох мандрівників і яка виводила мене з себе, дізнатися щось нове, незвичайне, однак таке, що не суперечить їх здоровому глузду й очікуваному сприйняттю. Я залишив гостя на самоті, а сам вийшов у сад і сів так, щоб він перебував у полі мого зору. За десять хвилин він вистромився з вікна і закричав: «Відразу помітно, що ви ніколи не були у нас в Італії!» А через мить він вже забув про мене. У саду я просидів майже три години, час від часу поглядаючи на гостя, з надією, що ось-ось він закінчить читати. Коли він перегорнув останню сторінку, я побачив його приголомшення — гість усе зрозумів. Кілька разів він повторив назву білої фортеці та болота, яке проковтнуло нашу зброю, навіть почав говорити італійською. А потім, щоб бодай якось оговтатися, він довго дивився у вікно. Я ж не зводив з нього очей, мене тішило, що погляд мого гостя, як це часто буває з багатьма з нас, розчиняється, він нічого не бачить у безмежності. Раптом його очі загорілися, здавалося, вигляд з вікна чарував його. Так, кмітливий читач відразу збагнув, що мій гість був далеко не дурень, як те мені здалося на початку нашого знайомства. Він, як божевільний, узявся гортати сторінки, я ж чекав, поки він знайде те, що шукав. Потім погляд мого гостя знову впав на вікно: що цікавого він там побачив? Звісно, любий читачу, я знав:
«Покрита перламутром таця на столі була заповнена персиками й вишнями, поруч стояла плетена софа, на якій такого ж зеленкуватого, як віконна рама, кольору лежали пухові подушки, а далі з вікна, охоплена полум'ям вишень та олив, виднілася криниця, на жолоб якої сів горобець. А ще далі на високій гілці кремезного горіха розгойдувалися орелі…»