Біле ікло

Лондон Джек

– Він завжди був дурним псом, – сказав Білл.

– Та навіть дурний пес не став би втікати, прирікаючи себе на вірну смерть.

Він окинув задумливим поглядом собак, які залишилися, поспіхом визначаючи якості кожної з них.

– Готовий закластися, ці собаки такого не втнуть.

– Та їх від вогнища і палкою не відженеш, – погодився Білл. – Як би там не було, я завжди вважав, що з Фетті щось негаразд.

Такою була епітафія собаці, який загинув серед північних снігів, – менш образлива, ніж більшість інших епітафій не лише

собакам, а й людям.

РОЗДІЛ II – ВОВЧИЦЯ

Поснідавши і прив’язавши мізерні пожитки для привалу до саней, люди лишили позаду привітне вогнище і, поринувши у морок, вирушили у дорогу. Відразу ж тишу порушило пронизане відчайдушним смутком виття, якому у темряві та холоді вторили завивання у відповідь. Ополудні небо на півдні забарвилося у рожевий колір, позначивши здимання земної кулі, котре звело бар’єр між полудневим сонцем та північним краєм. Але рожеві кольори незабаром щезли. Похмурий день, котрий тривав до третьої години, змінився у полярну ніч, яка огорнула мороком пустельний та мовчазний край.

З приходом темряви мисливське завивання, котре лунало з усіх боків, чулося все ближче і ближче – настільки близько, що декілька разів воно переполохало собак, які бігли в упряжці.

Коли зчинилося чергове таке сум’яття, Білл, котрий разом з Генрі знову вишикував собак в упряжці, сказав:

– Хотів би я, щоб вони знайшли кого-небудь іншого для своїх мисливських забавок і полишили нас у спокої.

– Вони страшно дратують, – м’яко погодився Генрі.

Вони не промовили більше ні слова доти, доки не зупинилися на привал.

Генрі, нахилившись, додавав льоду в казанок з бобами, що кипів на вогнищі, коли раптом здригнувся, зачувши звук від удару, крик Білла та пронизливе скавучання звідти, де стояли собаки. Він випростався та встиг побачити темну фігуру, яка втікала у темряву. Генрі поглянув на Білла, який стояв біля собак, наполовину тріумфуючий, наполовину збентежений – в одній руці у нього була палка, а в іншій – залишок від хвоста в’яленого лосося.

– Він ухопив половину рибини, – сповістив Білл, – але я теж у боргу не лишився. Ти чув як він заскавчав?

– Як він виглядав? – поцікавився Генрі.

– Не зміг розгледіти. У нього чотири лапи, паща, він вкритий хутром і схожий на собаку.

– Схоже на прирученого вовка.

– Цей клятий ручний вовк, чи ким би він не був, приходить під час годівлі собак та отримує свою порцію риби.

Тієї ночі, коли вони сиділи біля вогнища на довгому ящику, потягуючи люльки, то помітили, що палаючі очі підібралися до них ближче, аніж зазвичай.

– От би тут з’явилося стадо лосів або якихось інших звірів, тоді б вони відправились полювати на них, – промовив Білл.

Генрі хмикнув і дав зрозуміти, що не налаштований на бесіду та чверть години вони сиділи мовчки: Генрі спостерігав за полум’ям, а Білл за колом очей, які оточили їх та блискотіли у темряві поблизу вогнища.

– От би ми зараз заїжджали до МакГеррі, – почав

він знову.

– Вгамуй вже своє «якби та якби», – сердито накинувся на нього Генрі. – То печія тебе турбує. З’їж ложку соди і тобі стане краще та компанія з тебе буде приємніша.

Вранці Генрі прокинувся від потоку прокльонів та лайок Білла. Він підвівся на лікоть, щоб поглянути, що сталося і побачив свого товариша, котрий стояв посеред собак біля розпаленого багаття – його руки закинуті догори, а обличчя скривлене від гніву.

– Ей! – вигукнув Генрі. – Що знову трапилося?

– Фрог зник, – почулося у відповідь.

– Не може бути.

– Кажу тобі, його немає.

Генрі вистрибнув з-під ковдр та кинувся до собак. Він ретельно їх перерахував, після чого заходився, як до цього робив його товариш, проклинати сили дикої природи, що вкрали у них ще одного пса.

– Фрог був найсильнішим в зграї, – врешті сказав Білл.

– А ще він ніколи не був дурним псом, – додав Генрі.

І такою була друга епітафія за два останні дні.

Поснідавши в похмурому настрої, люди запрягли в упряжку чотири собаки, які у них залишилися. Цей день нічим не відрізнявся від попередніх. Люди мовчки пробиралися по вкритих кригою землях. Тишу порушували завивання їх переслідувачів, котрі шли по їхньому сліду.

Незабаром після полудня стемніло, і виття вовків стало чути ближче, коли вони за своєю звичкою почали підбиратися до них. Виття зчиняло хвилювання та переполох серед собак, це збивало їхній біг та пригнічувало людей.

– Ось так, тепер не втечете, дурні створіння, – задоволено промовив того вечора Білл, коли випроставшись, оглядав свою роботу.

Генрі полишив готувати, щоб піти поглянути. Його попутник не просто прив’язав собак, він прив’язав їх так, як це робили індійці – до палок. На шию кожної собаки він зав’язав у вузол шкіряний ремінь. До нього, так близько до шиї, щоб собака не змогла дістати її зубами, він прив’язав міцну палку довжиною в чотири чи п’ять футів. Іншу сторону палки він закріпив шкіряним ременем до забитого у землю кілка. Собаці не вдавалося прогризти ремінь у себе на шиї. Палка ж у свою чергу не давала їх добратися до шкіряного ременя, яким вона була прив’язана з іншого боку палки.

Генрі схвально кивнув головою.

– Це єдина хитромудра штуковина, яка зможе утримати Одновухого, – сказав він. – Він розгризає шкіряний ремінь, наче ножем ріже і у половину швидше. Вранці всі вони будуть на місці, цілі та неушкоджені.

– Готовий закластися, що так і буде, – погодився Білл. – Якщо бодай одна пропаде, я вирушу в дорогу, не випивши кави.

– Вони знають, що у нас немає набоїв, щоб відстрелити їх, – відзначив Генрі, лежачи під ковдрою та говорячи про коло палаючих очей, яке їх оточило. – Якщо можна було б вистрелити в них декілька разів, вони б нас тоді більше боялися. Кожної ночі вони підбираються дедалі ближче. Придивися у темряву – он туди! Бачив його?