Білий король детективу
Шрифт:
— Стривай! Тепер я щось пригадую… — зморщив чоло інспектор. — Навіть десь вирізку з газети зберіг: “Дженні розмовляє з термітами”. Зізнаюсь, я тоді сприйняв ту замітку за звичайнісіньку газетну сенсацію для наївних простаків.
— О, Дженні далеко пішла у вивченні хімічної мови комах. Мови запахів. Звичайно, газетярі тоді, як завжди, дещо передали куті меду, але, як запевнили мене в інституті біології, вона була близька до встановлення контакту з комахами. Дженні досліджувала термітів у напівпустелях Сомалі. Там здіймаються термітники у формі то грибів, то “цукрових голів” заввишки до семи метрів. А втім, ти бачив фотографії і термітів, і термітників на стінах холу вілли “Двох щасливців”? (Х’ю кивнув). І ось одного разу, повертаючись із Сомалі, вона зазнала аварії десь на північному сході Африки, в межиріччі Джубби і Вебі-Шебелі. Її
— Але ж птахольоти типу “Сокіл” мають кібер-пілотів, — здивувався інспектор. — Що встановило слідство?
— Пошкодження кібер-автоматики. Це й стало причиною аварії.
— На “Соколі” є дублююча система! — вигукнув Кларнес. — Крім того, є надійний блок контролю. Не могли ж вони одночасно вийти з ладу?
— Я теж над цим думав, — Джо розвів руками. — Поки що загадка. Багато тут неясного. Та справу все одно здали в архів. До речі, сьогодні якраз річниця з дня її загибелі. Чому б нам не відвідати парк Вічного Спокою?
XIV
Службовий птахоліт лишили на стоянці, яку геть обліпили найрізноманітніші рекламні плакати похоронних фірм. І Джо знічев’я (доки Х’ю ходив до автомата, щоб заплатити за стоянку) прочитав одне з таких оголошень, на якому щасливо всміхався небіжчик у труні.
“Одяг фірми братів Гарріс — кожному зразковому покійнику!
Готуючись до смерті, купуйте костюми фірми братів Гарріс! Наші костюми для одноразового використання, тому вони надзвичайно дешеві, їх у змозі придбати кожен покійник.
Якщо ви хочете стати зразковим покійником, поспішайте скористатися послугами фірми братів Гарріс. Пам’ятайте, елегантний вигляд вашого трупа — це запорука красивого і зразкового похорону”.
— А-а… реклама? — підійшов інспектор, хвилину читав, гмикнув. — У нашому Місті реклама переслідує тебе, як комашня у болоті.
— Х’ю-у?! — удавано вражено вигукнув детектив. — Порівнювати наше зразкове Місто з болотом? Ну, знаєш!
— Вихопилось слово, сто чортів у печінку! А ти радий позубоскалити? Затям: у нашому Місті не жартують!
Джо вже не радий був, що пожартував. Кларнес остерігався всього, що стосувалося політики, постійно побоюючись, як би його не звинуватили в неблагонадійності. А Х’ю боягузом не назвеш, він ризикує життям, борючись із злочинністю. Просто життя змусило остерігатися, адже кожний мешканець Міста ніби загнаний у прозору лабораторну пробірку, і його трясуть у тій пробірці: що в нього за душею? Що на серці, що в думках? З ким знається?.. Його спостерігають у тій пробірці з усіх боків, його нумерують, сортують за політичними переконаннями, за ступенем патріотизму. Його відносять або до “справжніх мешканців Міста, лояльних і патріотичних”, або до “червоних”, “рожевих”, або до тих, хто “знається з нелояльними мешканцями Міста”. Всі особисті дані заносяться в магнітну пам’ять Інформаційного Банку (і це не рахуючи електронного досьє поліції та Політичної служби!). Всюди легіони явних і таємних донощиків, які зробили своє мерзотне ремесло прибутковим бізнесом, Найновітніша техніка дає їм змогу підслуховувати співгромадян на дуже значних відстанях. До того ж зараз у стадії випробування перебувають апарати, які можуть на відстані читати думки людини, шифруючи магнітні хвилі мозку. Кінцева мета цих досліджень — встановити повний контроль над інтелектом… Є від чого бути полохливим, остерігатися кожного свого вчинку, слова, знайомства і так далі. Той, хто вже потрапив у лабораторну пробірку, — беззахисний. Про нього знають більше, аніж він сам про себе. А коли вже ти мрієш про кар’єру — тримайся від політики подалі! Адже комп’ютер у Політичному відомстві — гігантський. Мільярд операцій за секунду здійснюють його електронно-обчислювальні машини небачених масштабів…
Так думав Джо, неспішно йдучи зі своїм другом у парк Вічного Спокою. Гігантське місто з усіма його районами лишилося далеко позаду. Тут панували тиша і спокій. Тому й думки приходили елегійні, печально-сумовиті чи роздумливо-філософські.
І детективи, кожний нарізно, думали про одне й те ж — про суєтність усього земного, про смисл життя тощо.
Була лиш середина серпня, а осінь. уже взялася за свої фарби. Джо зітхнув.
— Осінь, як і старість, приходить непомітно. Вчора ж ніби було літо, а вже сьогодні глянеш — там побурілий листок, там… А завтра їх більше, післязавтра ще більше… А там і листопад.
Вони глянули один на одного, зітхнули: обидва ще не досягли полудня віку свого, а до обох уже, як осінь до цього літа, непомітно почала підкрадатися старість. Там волосина забіліла, там…
Полум’яніли айстри — квіти осені.
Детективи мовчки йшли алеєю, в кінці якої здіймалася в білясте, спекотне небо гігантська, сліпучо-біла мелітопластова рука з розчепіреними пальцями. То була модерна усипальниця Міста. Мертвим було все одно, якої форми усипальницю придумають архітектори. Хоч би який був у неї вигляд-мертві мовчатимуть. А ось живі сперечалися довго. Одні беззастережно сприймали усипальницю у вигляді велетенської руки, що ніби виростала із землі, із царства мертвих, інші спокійно дивитися на неї не могли, вважаючи її вульгарною і недоладною, заявляючи, що, приміром, усипальниця у вигляді космічної ракети чи галактичного корабля більше відповідала б тому, для чого вона, власне, й задумана. (Тоді, мовляв, був би хоч якийсь символ: ракета-усипальниця несе в небо душі померлих). Треті запевняли, що це штучно і неестетично, а четверті сходились на тому, що така своєрідна, незвичайної форми усипальниця у вигляді руки з розчепіреними пальцями ніби звертається до живих, просить їх не забувати про тих, хто пішов в інший світ… Так сперечалися доти, доки й не звикли. А тоді махнули рукою: рука то й рука, головне, туди не потрапляти. Так і призвичаїлось Місто до велетенської руки, що складалася із ста поверхів, у яких щільно, ряд за рядом будуть століттями замуровуватися урни з прахом померлих городян — земля стала надто дорогою для кладовищ.
Офіційно ця споруда називалася Усипальницею Вічного Спокою, в просторіччі городяни, менш схильні до урочистих пишномовностей, нарекли просто: Рука. (“А чи не кличе нас ще Рука?..” Або: “Хоч як не крути, а всі будемо в Руці…”)
Х’ю і Джо підійшли до головного входу Усипальниці. Зблизька вона приголомшувала розмірами: колосальна колона стрімко шугала в небо, непомітно звужуючись, і десь аж за хмарами закінчувалася стилізованими зап’ястями та долонею, обернутою до Міста, з п’ятьма розчепіреними’ (і теж стилізованими) пальцями. Доки міські власті гадали-міркували, як використати кубатуру порожніх пальців Усипальниці (музеї в них відкрити чи щось подібне?), розважальна індустрія за фантастичну суму заарендувала їх на сто років і відкрила там свої нічні казино з барами-ресторанами. Вхідні квитки в ті модерні притони були аж надто дорогими, але грошовиті любителі екзотики не скупилися… І що коїлося ночами в пальцях Усипальниці Вічного. Спокою — того ніхто не знав. Навіть міській владі туди було поткнутися не просто: у власників тих притонів була своя влада, і своя поліція, і свій суд, швидкий на розправу! Темними ночами з усіх усюд Міста до вершини гігантської Усипальниці, як чорна галич, зліталися шикарні птахольоти багатих гуляк. А тільки починало сіріти, очманіла галич розліталася, і в парку Вічного Спокою наставала сумовито-печальна тиша, лунали тихі акорди врочистої музики, і ніщо не порушувало елегійного спокою мертвих… (До наступної ночі!) Та й хто б міг, хто б відважився його порушити вдень? Адже це — рівнозначно святотатству, і такого порушника безперечно б чекала сувора кара. Тут міські власті були невблаганні.
На алеях стояли скульптури жінок із скорботно похиленими головами, і ті, що входили до Усипальниці, відразу ж налаштувались на відповідний лад.
Зайшли й детективи.
В холі першого поверху стояв комп’ютер.
Джо натис кнопку з написом “Інформація”, відразу ж спалахнуло зелене вічко.
— Слухаю вас, — прогудів металевий голос.
— Дженні Стівенс, — коротко кинув Джо.
Тієї ж миті комп’ютер відповів, відповідь дублювалася на світловому табло:
— Дженні Стівенс поховано в сімнадцятому ярусі десятого поверху, лівий бік, тринадцята секція, вісімнадцятий ряд, номер сто сорок два. Повторюю…
Детективи зайшли до швидкісного ліфта, вкинули в щілину автомата монети і піднялися на десятий поверх Руки. Мовчки вийшли. З холу десятого поверху повернули в сімнадцятий ярус.
Тиша, пустка, штучне освітлення.
Полиск мармуру, скорботні скульптури.
Всюди полум’яні квіти, всюди ряди, ряди мармурових табличок з іменами і датами.
Там і тут стояли в нішах погруддя особливо видатних людей (серед них траплялися й скульптурні зображення особливо знаменитих гангстерів — пролізали й сюди за гроші!). Стіни ярусів (у зріст людини) були суціль у табличках, і біля кожної — живі квіти.