Білий король детективу
Шрифт:
— Ви, звичайно, не знаєте, якого змісту була телеграма?
— Я не перлюстратор її особистої кореспонденції.
— Що, на вашу думку, могло стати причиною аварії?
— Не знаю. Я не спеціаліст з аварій. І взагалі, — професор говорив сухо, — у мене залишилося не більше семи хвилин вільного часу. Лекція.
— Я хотів би… точніше, насмілився б запросити вас, професоре, на одне опівнічне рандеву. — І Джо додав, посміхаючись: — Наскільки я знаю, ви полюбляєте побачення.
— Як і всі чоловіки. Але куди ви мене хотіли запросити? І з ким я маю зустрітися, якщо не секрет?
— Та є в мене на прикметі
У професора брови злетіли на лоба.
— Даруйте, було-було, але щоб із привидом? Не доводилось.
Професор блиснув штучно білими зубами.
— Дякую за оригінальне запрошення. Але звідколи це я, дозвольте поцікавитись, став знавцем привидів? Я біолог.
— Привид теж колись був біологом.
— Все це чимось пов’язане з Дженні Стівенс?
— Так. — Джо мигцем поглянув на годинник. — Все, дякую за бесіду. А демонстрація привиду відбудеться рівно о дванадцятій ночі.
— Я так і знав. Ах, як романтично!
— Я залечу за вами об одинадцятій тридцять, професоре. Вельми вам вдячний за ласкаву згоду відвідати привид. Не буду більше вас затримувати, — задкуючи до дверей, розкланювався Джо, і його агатові блискучі очі сховалися у вузькі щілини повік, а це вказувало, що детектив у доброму настрої. — До ночі, професоре, до ночі…
XVI
Об одинадцятій тридцять вони забрали професора ван Гоффа і лягли курсом на Сьомий район. За всю дорогу професор не прохопився й словом, гортав свій записник, щось відмічав у ньому, і лише коли приземлились та заходили до вілли “Двох щасливців”, буркнув:
— Гадаю, вам не варто повторювати: я не вірю в привиди, адже їх у природі, як відомо, немає. А те, що вам здається містикою, — всього лиш нерозгадане явище, що має під собою цілком реальну основу. Ну, — озирнувся він у холі, — показуйте, де ваш загадковий і симпатичний привид?
Кларнес глянув на годинник і пошепки сказав:
— П’ятнадцять хвилин доведеться посидіти за цими ось кадубами у вигляді пнів.
— Я захопив роботу, — помахав професор записником. — А свої думки завжди ношу з собою.
Інспектору він сподобався: зразу видно, що ділова людина, часу марно не гає.
— А де ж… світло? — озирнувся професор. — Я нічого не бачу. Я, до вашого відома, не з породи сов.
Інспектор мовчки дістав з бокової кишені окуляри нічного бачення і простягнув професорові. Карл ван Гофф начепив їх на носа, навіть не висловивши подиву. Тільки сказав:
— Нічого, працювати можна…
Сівши за пнями з рослинами, відразу ж розгорнув записник і заглибився в якісь підрахунки.
Детективи теж сіли і теж вмовкли.
В холі стояла непорушна тиша, тільки чути було, як м’яко і заспокійливо цокотить годинник.
Кларнес міркував про привид: а що, коли його практично використати? Все ж таки штукенція незвичайна… Відчував, дещо можна з неї мати (тому, нехтуючи власними справами, і прилетів сюди вдруге), от тільки що? Як?
Джо теж був зайнятий власними думками і міркував про своє самотнє холостяцьке життя: час іде-минає, а сім’єю він так і не обзавівся. І дивно йому, зрештою, стало, що він про це думає, думає чомусь збентежено, розтривожено, навіть з легким жалем. Раніше таке й на думку йому не спадало. Більше того, раніше він пишався-хизувався своєю незалежністю, свободою, кепкуючи з сімейних бідолах, що вони зв’язані путами Гіменея по руках і ногах. А це, виходить, сам забаг тих пут. Дивно. Незбагненно… Звідки така метаморфоза?
Тут він спохопився, труснув головою, проганяючи ті розпачливі думки. Чого це він?.. Яка старість, коли йому ще й п’ятдесяти нема! Невже це його розхвилював привид?
Почулося рипіння, і східцями з другого поверху почав спускатися Майкл… Дихання в нього було прискорене, важке; хворобливе. Наче не спускався, а навпаки, — піднімався на круту гору. Навіть крізь окуляри нічного бачення (а вони трохи розмазують зображення) видно було, як він охляв за останні дні. Лице видовжилося, загострилося, очі неспокійно бігають, наче він зліва й справа чекає нападу. Днями він десь ховається, на роботі більше не з’являється, а на віллу приходить лише опівночі, щоб “зустрітися” з Дженні…
“Якщо його не схвилювала трагедія власної дружини, якщо він не прийшов ні в лікарню, ні на похорони, то діло, виходить, кепське, — подумав Джо. — Він уже не належить собі. Жаль чоловіка, гине, і нікому його порятувати”.
І в Джо ще важче стало ва душі. Чому людина така самотня у цьому світі, у світі десяти мільярдів їй подібних? Який гігантський розвиток науки і техніки переживає XXI сторіччя, яких вершин сягнув технічний геній людства, а людина, як і раніше, нікому не потрібна. Загальна всебайдужість страшніша світової пошесті. Бо проти неї, всезагальної байдужості, коли кожен дбає тільки про себе, коли кожен живе, як Робінзон на безлюдному острові, немає ні ліків, ні засобів боротьби. І це при таких вражаючих засобах комунікації! Не виходячи з квартири, натискаєш кнопку — і миттю зв’язуєшся з усім світом. І при такому зв’язку — така самотність, така непробивна стіна відчуженості, байдужості, некомунікабельності! Епідемія, що охопила людство. Всесвітній поток байдужості, у якому всі потонули і кожен борсається, як може, і здебільшого йде на дно, так і не приставши до рятівного берега. Бо й рятівного берега немає…
Так думав Джордж Лі і не знаходив розради.
Та ось почулося легке шипіння, і плин думок Джо урвався.
Годинник відбивав удар за ударом, а Майкл то гарячково пригладжував зачіску, то поправляв на собі одяг, то сідав, то знову схоплювався…
Професор Карл ван Гофф із скептичною посмішкою поглянув на детективів і шепнув: “Той тип що — божевільний?”
Коли забіліло посеред холу і почав формуватись овал світла, Майкл схопився востаннє, поправив краватку, пробіг метушливими пальцями по голові і вже більше не сідав.
У світлому промінні з’явився жіночий силует, він чіткішав, рельєфнішав. Професор випустив з рук записник.
— Та це ж… це Дженні… Точно, Дженні Стівенс! — шепнув він і, як обценьками, стис плече Джо. — Де я?.. — приглушено питав він. — Це справді Дженні, чи мені ввижається?
Джо не встиг відповісти.
— Здрастуй, рідна моя!.. — вигукнув Майкл, простягаючи до видива руки, і це в нього прохопилося з такою ніжністю і такою печаллю водночас, що в Джо аж защеміло серце, і він гірко подумав, що в нього немає нікого в світі, бодай привиду, кому б він міг сказати з такою печаллю і любов’ю: “Здрастуй, рідна моя…”.