Білий король детективу
Шрифт:
— Дженні, я більше не можу! — вигукнув Майкл. — Ти приходиш до мене тільки вночі і тільки на чверть години. Не залишай більше мене, не йди від мене, Дженні! Або мене забери з собою, або сама зостанься зі мною. Вийди із свого зачарованого кола, зроби до мене хоч крок… Я все віддав би, аби ти тільки стала вільною, але не знаю, як тебе порятувати…
— Дженні… Дженні Стівенс… Що за чортівня?!. — професор спантеличено дивився на детективів. — Я в містику не вірю, Дженні мертва. Я про це знаю. Я добре про це знаю…
А Дженні усміхалась, дивлячись кудись далеко-далеко, напевне,
Джо не встиг його затримати.
— Дженні?! — крикнув професор і притьмом кинувся
до сонячної жінки. — Ти жива, Дженні? Ти мене впізнаєш?
— Містере ван Гофф, — Кларнес схопив професора за руку. — це не Дженні. Перед вами оптичне зображення Дженні, секрет якого поки що не з’ясовано.
— Ху-ух… звичайно, звичайно… — Професор, все збагнувши, вмить згорбився, ніби на очах зменшився. — Даруйте, це явище на мене так подіяло, що я втратив на якийсь час контроль над собою. Дженні і справді як жива… Навдивовижу! Ефект вражаючий!
Годинник відбив чверть на першу, і видиво зникло.
Кларнес, клацнувши вмикачем, увімкнув світло в холі.
Майкл стояв, опустивши голову, і був у ту мить схожий на мерця.
Карл ван Гофф все ще тер чоло, ніби не міг проснутися. Та все повторював: “Геніально… геніально…”
— Не забирайте в мене Дженні! — раптом закричав Майкл. — Чому ви сюди ходите? Чому мене переслідуєте? Дженні моя, і я нікому її не віддам. Чуєте, нікому!!!
— Старий, — Джо підійшов і поклав йому руку на плече. — Я тебе розумію, але… Але це не Дженні. Справжня Дженні лежить у парку Вічного Спокою — вісімнадцятий ряд, десятий поверх Руки, лівий бік, тринадцята секція, номер сто сорок два. А перед тобою оптичне явище. Ілюзія. Фокус, коли хочеш.
— Я все одно не віддам вам Дженні! — Майкл поспішно сунув руку до кишені, та Джо, миттєво її перехопивши, стис так, що Майкл застогнав. Джо вийняв з його кишені променевий пістолет. — Ось так буде краще, старий.
І кинув пістолет Кларнесу, котрий спіймав його на льоту і поклав собі до кишені.
— В тебе є дозвіл на носіння променевого пістолета? — підійшов він до Майкла.
— Немає…
— Містер Джексон, напевне, знає, що той, хто незаконно користується променевою зброєю, підлягає негайному арешту?
— Мені однаково…
— Послухай, старий, — м’яко озвався до нього Джо, — тобі треба відпочити і підлікуватися. І все тоді буде гаразд.
— Ні, ні, я здоровий, — відсахнувся Майкл. — Я зовсім-зовсім здоровий. Хто вам дозволив сюди заходити? Це моя вілла!
— Ні, ти помиляєшся. Це вілла фірми “Оптика”, і тебе за невихід на роботу буде звільнено. А потім тебе виселять з вілли. Просто викинуть — і все. Ти замислювався над цим?
— А мені… а мені все одно. Без Дженні я не буду жити.
— Майкле, твоя дружина Лінда вже в Усипальниці парку Вічного Спокою. Ти хоч знаєш про це?
— Лінда? Яка Лінда? — видно було, що Майкл напружено думає. — А-а… Лінда… Хіба вона померла? Дивно… — Але він навіть не здивувався, бо далі мовив байдуже: — Що ж… Ніхто не вічний у цьому світі. І Лінда також… Може, це й на краще.
— Але ж померла твоя дружина, Майкле. Твоя Лінда.
— Я не знаю ніякої Лінди! — Майкл дивився на детектива, але, певно, його не бачив. — У мене, крім Дженні, більше нікого немає. І не було.
— Палиш, старий? — Кларнес простягнув Джексону сигарету, яку той жадібно схопив тремтячими руками.
Джо відвернувся.
Кларнес клацнув запальничкою і дав Майклу припалити.
Майкл кілька разів затягнувся, почав позіхати і терти очі. Захитався.
— Так захотілося спати… спа-ати… — позіхнув він і опустився на килим. — Давно я не спав… давно…
І миттєво захропів, блаженно всміхаючись уві сні. Кларнес нахилився, взяв з його рук сигарету, загасив її.
— Хай полежить, — кивнув на Майкла. — Через п’ятнадцять хвилин за ним прибуде санітарна служба. Я впросив фірму поки що не звільняти цього бідолаху. Можливо, вдасться його вилікувати.
Джо скептично стис губи.
XVII
— Що скажете, професоре? — чомусь сердито запитав Кларнес ван Гоффа, котрий усе ще вражено кліпав вицвілими віями.
— Я не знаходжу слів! — Професор розвів руками. — Це просто чудо! Я знав покійну Дженні, я дуже добре її знав і тому можу засвідчити: вона постає як жива. Я ледве не кинувся до неї. Грандіозно! У мене просто не вистачає слів!
— Ви думаєте, що її чоловік Едгар Стівенс… — почав було Кларнес, та професор його швидко перебив:
— Я не думаю, я упевнений, що Едгар Стівенс зробив незвичайне відкриття в голографії. На жаль, я не спеціаліст у цій галузі, а тому висловлюю лише загальне своє враження. Едгар Стівенс винайшов засіб, надзвичайно ефективний, який проектує в простір зображення. Повторюю: прямо в простір. Без спецекрана. А це — винахід. Це крок уперед, нове слово в голографії, коли хочете знати. Дженні ж він, очевидно, встиг зняти на плівку ще до її загибелі.
— Так, — підтвердив Джо. — Мені вдалося з’ясувати, що над голографічним зображенням Дженні він працював ще за її життя. Зняв навіть цілий аматорський фільм про неї. Але де той фільм зараз — невідомо. Тоді ж Едгар в основному й завершив свою працю з голографії і для першого демонстрування підготував плівку, на якій було знято його дружину. Та результатів свого винаходу Едгар не встиг опублікувати. Несподівана загибель дружини вибила його з колії. — Джо помовчав. — У цьому старовинному, майже музейному годиннику Едгар і вмонтував автоматичний пристрій для проектування голографічного зображення. Там же є плівка, на якій знято відповідним способом Дженні. Механізм проекції зв’язаний з боєм годинника, і о дванадцятій ночі, з останнім ударом годинника, вмикає голографічний апарат. Пристрій діє автоматично, через п’ятнадцять хвилин вимикає апарат. До наступної півночі.