Біс плоті
Шрифт:
— Побійся Бога, Онисиме! — сказав я покірливо; зрештою, мушу признатися, що й до мене навідувалися такі думки, як про це свідчить оця оповідь. — Немає нам діла до цієї землі, а тільки до Храму нашого, який уже валиться, чи ж не знаєш? А коли за рік-два не поставимо його, відбудувавши, напевне упаде. Україна минулого року в повстанні горіла, горітиме так само і в цей. Говорив мені про те старшина козацький у місті, сам, мабуть, чув. Край наш зубожів, ялмужна з нього вибрана на митрополита й далі вибиратиметься, люди в голоді, на Білій Русі так само — куди нам податися?
— У пащу Дракона, — сказав Онисим, недобре примружившись і усміхаючись, — уже був повернутий до мене лицем. — Один у нас шлях — у пащу Дракона! А я не хочу, не хочу!
Вигукнув відчайно останнє речення, знову відвернувся й пішов дорогою, а кінь потягся за ним слідом, дихаючи йому в карка.
— Може, й так, — покірливо мовив я. — Але хіба не відчув ти за нами волі Божої? Хіба не з Божого повеління пустилися ми в ці сніги? Коли ж так, чого боятися? Про Храм нам треба дбати, а не про Дракона. Хай Дракон тут собі живе й дихає, як ти кажеш, ми ж візьмемо ялмужну, й повернемося додому, і забудемо про нього й думати.
— А ті нечисті гроші потечуть за нами, як смола. І прилипне та смола до нас невідмивно. І буде то не смола, а мацаки Драконові, якими нас уловить. Біжи собі в пащу Дракона, а я вертаюся додому. Пішки дійду!
— Чому необачно чиниш, брате милий, — м’яко сказав я. — Бійся Бога! Хіба не знаєш, що коли з волі Божої йдемо, не страшні нам ніякі мацаки, бо в нас є велика оборона матінки нашої. Отямся!
— Я отямився, — сказав ідучи Онисим, — отямся і ти, ваша милосте. Пропадемо тут ні за цапову душу, і грошей не привеземо на храм, і самі погинемо.
— Погинемо, коли на Бога перестанемо покладатися, — мовив я. — Адже при нас Пречиста Богородиця, яка пообіцяла нас боронити, і ангел, провідник наш, якого я своїми очима побачив у Неємії, дияконі померлому куп’ятицькому, що його парсуна в церкві нашій. А потім, коли переїжджали кордона, і по тому він не раз до мене озивався, і скеровував шлях наш, і підсилював мене, коли сумнівався, а сумнівався і я часто.
— А коли то не янгол, а нечистий у янголячій подобі? — спитав, зупинившись, Онисим, я побачив, що він уже трохи відтанув душею.
— Не богохульствуй, брате! Це нечистий язиком твоїм говорить. Не може лихий на добре діло штовхати, а тільки на погане. А ми лихих помислів не маємо, видить Бог, і на нього надія наша.
Це, здається, переконало Онисима, він глипнув на мене, а що побачив мене спокійного, усміхненого, а не гнівливого, схилив голову і сказав:
— Вибач, ваша милосте, мої слова нерозважні. Може, воно й так. А коли пропадемо в цьому царстві, що тоді?
— Не пропадемо, брате, не пропадемо! Сідай у сани й поїдемо. Покладися на мене й на захист матінки нашої й янгола нашого.
Онисим постояв якийсь час на дорозі, роззирнувся навкруги — лежала довкола біла пустеля. І холодно дихнула вона на нас, важкий і морозяний був той подих. І знову мені стало неспокійно. Але не від того подиху і не від пустелі, а від того, що я й сам усе більше сумнівався, може, навіть більше, як Онисим, а сумнів у людини народжується двоякий: один на спитування у доброносності, а другий: чи ж доброносність ота істинна? Один — чи віримо в істині, а другий — чи віримо в облуді? Не раз думав: чи, пішовши в царство Драконове, не граємось ми із нечистим, адже хто з ним в ігри входить, як правило, й пропадає. Але мої сумніви не мали дійти до Онисима, він був людина душею простіша за мене.
— Не хочу, щоб ти пропадав разом зі мною, брате милий. Давай ще раз спробуємо. Коли не поведеться, відпущу тебе, а сам залишусь. Повернешся додому і не матимеш на собі гріха непослушання.
Це Онисима переконало до решти. Він уліз у сани і взяв до рук віжки.
— Куди їхати? — спитав.
— Не знаю, — відповів я. — Але вірю, що матінка-захисниця і янгол-охоронець нас проведуть. Рушай!
І ми рушили в білу, порожню, засипану снігами пустелю, і мені здалося, що попереду темніє ліс — не ліс, а щось схоже на розверсту пащеку, одна губа якої лягала на землю, а друга підпирала небо. І в середині тієї пащеки полихало чорне полум’я, а може, це сонце борсалося в полоні напівзамерзлих хмар? Відчув, щось обійняло мене ззаду, обхопило руками, затулило очі, як хлопець, що жартує, — здається, то була все та ж істота в розрідженій плоті, яка весь час мене супроводжує, тільки інколи зникаючи. А ще здалося, що почув я сміх, а відтак тихий пошепт:
— Отак і будь! Тримайся, я з тобою!
Розділ XXI
У наступному селі нас спробували полонити. Коли в’їжджали сюди, перестріли нас двоє, зупинили сани і почали розпитувати, хто ми такі.
Я розповів. Вони перезирнулися, а один із них кинув:
— Значить, черкаси! Це добре, — при тому примружив по-рисячому очі і загадково всміхнувся.
— А листи до царя маєте? — спитав другий, обходячи коня і поплескуючи його по спині.
Я сказав так, як є. Від цього вони незвідь-як зраділи, аж засміялися.
— Молодці, молодці! — сказав той, що оглядав коня. — Незаконно їдете?
Я відказав, що їдемо цілком законно, бо маємо листи, що з’являють нашу місію, і що ми в нашому становищі законників незаконними справами займатися не можемо, недаремно ченців звуть законниками. Спитав також, чи можемо ми в селі зупинитися, розуміючи: коли так розпитують, значить, мають до того підставу і є, очевидно, сільським начальством.
Один із них, що був у лисячій шапці, відказав м’якше, що зупинитися тут ми можемо, і показав на одну із чорних хат під великою сніговою шапкою, що лягла на даху. Ми туди й подалися: стояв немалий мороз, і в дорозі ми таки притомилися й померзли.
Господар хати, грубий і низький простолюдин, не зразу запросив нас у дім, а з ґанку почав нас випитувати: хто ми такі, куди їдемо і хто нас послав до нього? Ми описали тих двох, що нас перестріли, висловивши припущення, що то сільське начальство.