Біс плоті
Шрифт:
— З чиєї ми тут волі — незвісно, — похмуро сказав Онисим. — Пригадай Патерик Києво-Печерський і Ісакія, якому явився Христос. Чи ж то був Христос?
Мороз перебіг мені шкірою від його слів, дивну силу й правду вони в собі мали. Зрештою, давно вже сам так думав і сам сумнівався, і про це немало сказано на цих сторінках, але думав, що саме в цьому сумніві і є підступ диявола. Бо коли б повірив, що мене в царство Дракона послала сила нечиста, то де тоді Божа оборона святому чинові, на який вибрався? Так я й сказав Онисимові. Зрештою, нічого дивуватися, що він говорить так проникливо, адже і він не є темний, а навчався в київських школах, як і я, і хоч принижував своє знання Святого Письма, але його таки мав, може, не менше від мого. Тільки літами й саном ми різнилися.
— Думаю, так, — сказав Онисим, — а ваша милість хай сам вирішує: до добра мислю чи нікчемно. Нечистий не раз веде людину, через що одне з імен його — Блуд, а Блуд — саме той, котрий водить по кривих дорогах і сплутує їх людині. Бог же в цьому світі-пургаторіумі людину спитує, отже, не веде її, а дає змогу йти самому і самому вибирати: чи рушати на шлях широкий, що до пекла веде, чи на вузький — до праведності і звільнення.
Всі ці істини я знав, були вони абеткові. Але зараз, у нашій ситуації, вони набирали глибшого сенсу.
— А коли людина не зможе розібрати, де шлях широкий, а де вузький? — вивідчо спитав я.
— Значить, вона рушила на шлях широкий, — твердо повів Онисим.
Цієї розмови було б досить, щоб переконатися: правду мовить мій послушник; може, з доброї голови мені було б, старшому, молодшого послухатися і прийняти його правду, тобто мали б ми негайно повернутися додому, і я, може б, так і вчинив, коли б не ще один сон, який приснився мені цієї ночі і який я прийняв за віщий.
А приснився мені наш Храм. Він виплив із білої пустелі, старий і подірявлений, і я побачив, що його тягнуть пустелею запряжені в шлеї ігумен наш Іларіон Денисович і вся братія наша, жива і мертва, а перший був упряжений диякон Неємія. Вони спинилися, втерли піт і німо показали мені рукою, щоб я у Храм зайшов. Я зайшов, був він усередині порожній, без образів, без іконостасу й престолу, без жодних прикрас — самі дошки. Крізь великі щілини сумно квилив і забивав снігом вітер, при тому під поривами вітру Храм рипів і хитався, загрожуючи щохвилини завалитися. Підлоги в ньому не було, а тільки снігова долівка, а там, де колись стояв образ Пречистої, наче замерзла ковбаня, — коло криги. І в тому колі стояло золочене крісло, в якому сидів сивий старець, здається, той-таки, із Слуцького монастиря, котрий колись так само, як і я, подався у царство Драконове, але з нього повернувся. І той старець мені сказав:
— Не поспішай слухатися дочасних порад. Іди шляхом, на який тебе послано, істина тобі відкриється. Бо інакше будеш, як той, хто зірвав синього листка.
Я не знав нічого про синього листка, і він оповів мені притчу, яку я тут і записую.
В одному з монастирів був сад, що його святі отці доглядали. І сад той був плодоносний, давав добрий пожиток монастиреві. І от якось на одному дереві виріс синій листок. Подивувалися святі отці, порадилися і вирішили: хай ніхто того листка не зриває. І ріс той синій листок непорушений. Коли ж опало листя, ченці із здивуванням помітили, що синій листок не опав. Знову вони порадилися і вдруге постановили: не чіпати листка. Але один, наймолодший із них, не послухав ради старших і листка зірвав. Тоді поселився в ньому дух гордині й неспокою, почав він зневажати братію, ставив себе розумнішим за інших, а потім покинув монастир, і погнало його по землі. І де б він не з’являвся, скрізь вивищував себе і свій розум, несучи серед ближніх незгоду і заколот. А з весною виріс другий синій листок. І знову знайшовся серед братії такий, що не витримав і зірвав листка. І з ним сталося таке ж, як і з першим. І так тяглося з року в рік. І щороку відходив з монастиря хтось спокушений, і ніс із собою синього листка, дух неспокою і гордині, а сам монастир помалу занепадав. І так спокусилися в ньому всі, і покинули добре, погідне і святобливе життя, а блукали землею, непокоячи і баламутячи хрещений рід. А в покинутому монастирі, на тому дереві, синій листок уже не ріс. Зате з’явився він в іншому, також доброму монастирі, і ченці там почали пиячити, приводити в келії свої жінок і дбати не про славу Божу, а про насичення животів своїх і багатство для монастиря, перетворивши його у фільварок. А коли це сталося, знову перестав виростати листок в цьому монастирі, зате виріс там, де жили святобливо і чесно. І тут все заколотилося: одні ченці почали доказувати іншим, що їхня віра краща, а віра інших гірша. І почали між собою колотитися, аж доки не знищили й цього монастиря. Отак той синій листок і мандрує у світі, і вже мало в ньому є таких монастирів, де б про нього не знали і де б він не виростав.
Немудра це була баєчка, але, прокинувшись, я довго над нею думав, так само довго думав про те, що сказали мені ігумен Аліпій Федорович і послушник мій Онисим. Думки мої двоїлися й плуталися, але істина поки що мені не відкривалася. Невже я один із тих, думав я відчайно, котрий зірвав синього листка? Чи не гординя моя повела мене в цю дорогу і чи не пропік мені той синій листок душу?
Розділ XXIV
Ми прожили в цьому монастирі, де був ігуменом Аліпій Федорович, певний час, і перші дні ченці й ігумен ставилися до нас привітно й по-дружньому. Я ж використав нагоду, щоб записати все, що зі мною діялося, бо вважаю, що ця історія може бути повчальна людям нашої землі і братії мого Куп’ятицького монастиря. Але чим довше жили ми тут, тим ставлення до нас ченців та ігумена гіршало. Майже щодня до нас підходив один чи інший із братії і смиренно запитував, коли поїдемо до воєводи, щоб присягти на вірність царю Драконовому і записати ту клятву на письмі? Нам тлумачили: чим швидше це учинимо, тим ліпше для нас, бо їм годувати нас, ніби нечестивих, не випадає, вони ж дбають про наші душі, щоб швидше очистилися від скверни і наблизилися до віри справжньої. А що ми затрималися на кілька день іще, бо я хотів таки дописати свій діарій (пояснював свою затримку дорожньою втомою та нездоров’ям), то ченці перестали з нами вітатися і навіть не дивились у наш бік; зрештою, отець келар заявив, що ми не можемо ходити на братську трапезу, а харч нам присилатимуть у келії. Харч нам почали присилати препоганий, а самі дивилися на нас, як вовки. Тоді я зголосив, що ми таки виїжджаємо до воєводи. Відразу ж ставлення до нас змінилося, всі стали усміхнені, щирі й привітні, нас знову запросили на спільну трапезу, і ігумен спитав, чи не треба нам супровідника. Я відповів, що дорога недовга і ми дістанемося й самі. Це не вельми сподобалося братії, але ігумен не наполягав. Зрештою, наладнали сани, і весь монастир вийшов нас провести. Ченці були милі й привітні і світили усмішками, бажали нам доброї путі, але харчу в дорогу не дали; мовляв, дорога близька і харч нам видасть воєвода. Онисим змахнув пужалном, і сани помчали до відчинених воріт; я озирнувся й побачив виладнуваних один біля одного ченців, які на білому снігу виглядали чорним воронням; всі махали руками на прощання, я махнув і їм, відчуваючи величезну полегшу від того, що таки виїжджаємо звідси, бо тут мені, а Онисиму тим більше, вже не було чим дихати.
До воєводи ми, звісна річ, не поїхали, а, поблудивши якийсь час, перед вечором у лісі натрапили на мисливську хатку, запалили там піч і на превелике наше щастя знайшли тут і трохи харчу, який залишають собі мисливці. Коли ж убого повечеряли, я сказав Онисимові, що допишу свого діарія, і коли він чується на силі повернутися додому пішки, то я його відпускаю, а на уфундування свого рішення сказав таке:
— Резони твої, милий брате, що мені їх виповів, приймаю і не можу тебе більше тримати. Коли не віриш, що в цю дорогу нас спрямувала сила Божа, отже, вона тебе й не оберігає і вести не може. Повертайся! Признаюся, що і я сумнів маю, через що речі твої мені здаються розумні. Але віри своєї не позбувся, а ще маю послушання, а сам знаєш, я з таких, які від послушання ніколи не відмовляються, завжди всі виконував чесно і по змозі. Отже, спробую виконати й це останнє.
— Загинеш тут, милий брате! — з тугою сказав Онисим. — Не будь такий безоглядно впертий.
— Коли веде мене сила нечиста, як кажеш, брате, я смерті достойний і їй на поталу відданий. Відстраждаю, що мені покладено. Але клянуся честю своєю: думки мої й помисли чисті, на це й сподіваюся. Вірю, що не шлях широкий вибрав, а таки вузький. Може, моя жертва Богові угодна, адже й Ісус Христос, Господь наш, пішов на смерть заради нас і задля науки нам. Не полишаю надії, що, може, й нас повів на ці випробування вищий помисел, через це не можу відкинутись послушання. А може, вищий помисел дав силу нечистому повести нас у Драконове царство, щоб показати людям його зло й нечисту породу; коли так, не смію я, брате милий, цю дорогу занедбати і рятувати своє мізерне тіло, бо в такий спосіб ніколи не відбудую той Храм, що зводиться в душах. Отож діарій мій пильно бережи, він потрібний, вірю в це свято. Адже людям треба знати й пізнавати не лише діла Господні, вони незбагненні, через це й не пізнаються до кінця, а діла нечистого знати потрібно, щоб остерігатися. Ось чому, брате, я залишаюся тут і свою дорогу продовжу, доки сили моєї.
— І присягнеш царю Драконовому? — спитав Онисим.
— Ні, брате милий, залишуся душею чистий, — сказав я. — Маю до того силу. Видить Бог, не несу у світ синього листка.
І я оповів йому явлену мені вві сні притчу про Синього листка.
Онисим довго мовчав, роздумуючи, бо він мовчазний і трохи тугодумний за природою своєю.
— Не можу відмовити рації твоїм словам, — сказав нарешті. — Але жаль мені вашу милість. Пішов би з тобою, але розум у мене простіший, отож і справді: немає в мене такої віри, як у вашої милості. Знаю істину іншу: не клади змія за пазуху і не кладись із ним у спільне ложе.
— А я відповім істиною із Євангелія від Матвія: «Будьте мудрі, як змій!»
— Соломон інше мовив: то змій, він укусить!
— Хай буде, — мовив я.
Зирнув у темне вікно хатини, і мені привиділося раптом те, що має бути зі мною далі. Порожнє засипане глибокими снігами поле побачив і себе, який їде в санях по тому полі. А на коні сидить диякон Неємія і жене його немилостиво. І кінь мчить, аж летить. Я ж лежу в санях, закутаний у кожуха й накритий коцом, а другий я дивиться на все, що відбувається, із височини, й бачаться йому малесенькі сани, дрібний, як мураха, кінь і ще менша людина в санях. А попереду стелиться юга. І в тій юзі виростає трон Дракона, а може, його палац. І розтуляє пащу Дракон: одна губа лягає на землю, на глибокі сніги, а друга підбивається під небо, до білої, замороженої хмари. І кінь мій, хльостаний дияконом Неємією, летить, ніби птах чи Пегас. А в пащі Драконовій гоготить чорне полум’я, ніби в печі, що її розпалив цар Навуходоносор у долині Даїр. І почувся голос рога, сопілки, гусель, псалтирі, флейти і всілякого роду музики. І повернувся до мене диякон Неємія чи той, кого личину він на себе одяг, і засміявся всім чорним своїм обличчям і чорними зубами, був-бо певний, що мене здолав і переміг.
Отут упадеш і поклонишся! — загорлав він. — Інакше влетимо в пащу, і там згориш!
Але я мовчав. Гоготіло полум’я, і грала музика. Летів кінь, і я з ним. А полум’я наближалося до мене з жахнючою швидкістю. Дихнуло крижаною хвилею, крижаним диханням — це і був перший доторк до мого лиця Драконового вогню. Я зціпив зуби і заплющив очі. Світло померкло. І той другий я з височини заламав у пієті руки. Адже збагнув призначення моє — не відбудувати на рідній землі Храм, а перепинити Драконові дорогу, хай і піду заради цього йому у жертву.