Біс плоті
Шрифт:
Йому трохи просвітліло на серці, але на цьому поки що нитка урвалася. Пішов у напрямку міських воріт, як і вчора ввечері, — хотів знову дістатися річки, де ніхто не перешкодить йому в розмірковуваннях. Щось учинив неправильно, коли так старанно й повно виконав заклинання, але воно не подіяло. Може, те, що не сповідався перед дійством і не дістав розрішення гріхів, а самонадіяно заспокоївся, бо останнім часом, вважав, нічого грішного не вчиняв. Але могли бути гріхи, глибоко закорінені в часі та пам’яті, які проминув колись увагою, а що це могло бути, підтверджувала дивовижна подібність дівчини, яку посів біс плоті, до тієї, яка не просто уразила його в юності, але через яку він і мандрованцем став, і від світу відрікся і від природного права та функції продовжити свій рід, адже природне, подумав він, це і є Боже, а неприродне — сатанинське. Відтак неприродна похіть Тодосії і є бісом, бо виходить із меж, позначених Богом людині. Гріх його, можливо, був у тому, думав натужно Климентій, що він, знайшовши визначену собі Господом пару, навіть не спробував це перевірити: чи й вона
Климентій уже дійшов річки й сів, опустивши ноги у воду. І як тільки це вчинив, йому раптом знову прийшло до голови, що ота дівчина, образ якої й досі носить у собі, звалася так само, як і господиня дому, в якому перебував щойно, тобто отаманиха, — чи ж не вона то? Ного аж струснуло від цієї гадки, і від води в ноги потік колючий холод.
Минуло так багато часу, що Пелагія могла змінитися до невпізнання. Те, що потрапила до іншого поселення, а не жила там, де народилася, не могло бути дивне — хіба не буває такого часто? Коли б цей здогад справдився, то оте дивне, що ніяк не дає йому спокою, легко пояснювалося — дочка схожа на свою матір у молодості, а таке в житті також трапляється не раз. Коли б було так, то його вступ у той дім мав глибше читання — Господь послав його туди, щоб дістав змогу викоренити, пізнавши його, свого задавненого гріха, а цього міг би досягти тільки одним: очистити від біса плоті, котрий колись боров і його, а може, боре й дотепер, її, тобто зневаженої своєї коханої, дитину, а коли б того не вчинив, то, напевне, гріха б із себе не зняв.
Йому стало аж так холодно, що мусив вийняти ноги з води. І знову звернувся до рецепту, котрого йому дав, чи жартуючи, чи таки мудро провіщаючи, дяк: милосердя і абсурд — тут якийсь зв’язок із його власною історією був, але ще не розумів, який. Поклав цього вузлика собі до мозку і почав міркувати про інше. Чому Господь не посприяв йому вигнати із дівчини біса? А тому, гадкував Климентій, що коли б це вчинив, то вчинив би одне з численних добрих діл іншим людям, але сам залишився б у невіданні щодо власного гріха, відтак біса плоті фактично не подолав би. Отже, тоді, коли він, одрікаючись од коханої і, можливо, призначеної йому Богом дівчини, вдяг чернечу мантію, тим самим біса не здолав, не вбив як духовний воїн, а відпустив на волю, що значило: боротьба із ним не закінчилася, а тільки протяглась у часі і, можливо, триває й досі, а його заклинальне дійство — одна із битв цієї великої війни, правда, тільки при умові, коли його здогади й припущення вірогідні.
— Misericordia et nonsens! — проказав Климентій, лягаючи горілиць у траву й напружено вдивляючись у небо, яке було сьогодні напрочуд погідне, повне білих, як райські споруди, хмар, котрі сяяли блискучими боками. І він раптом збагнув те, чого не дозволяв собі пізнавати, про що й не мислив ніколи, але що вічно в ньому залишалося приявне: любові своєї до тієї далекої в часі дівчини, цілком у ньому втонулої, Пелагії, не забув і досі, адже її подіб’я не раз приходило до нього в снах, турбувало недоречними з’явленнями, жило, як конечна присутність, у ньому — то що, питається, воно таке: чи не той-таки біс плоті, котрий терзає зараз Тодосію, чи Божий нагад про гріха, бо порушив Божого закона природної призначеності однієї половини людини іншій? Адже недаремно в подружжі кожна частина зветься половиною. Ціла людина й має складатися із таких двох, а те, що в людей подружнє життя (таке воно, як пізнав, і в домі міського отамана, пишному, багатому, але не живе там душевна злагода) зчаста перетворюється у пекло, свідчить: у тому подружжі його складники не є однією істотою, а тільки половинками двох, і жоден із складників своєї натуральної пари так і не зумів віднайти. Отут йому й пожива, бісові плоті, через це тлить і руйнує людей і творить у них і біля них маленьке пекло замість погідної, доброї, умиротвореної гармонії та взаємної любові з відданістю і неподільністю. Кара ж Божа таким родинам, думав Климентій, і є у тому, що біса в них допускає, дозволяє творити маленьке пекло, аби людей урозумити, але вихід із того пекла люди мають віднайти самі, а це трапляється вельми рідко через недомисля їхнє. Таким чином, люди, вступивши в невідповідний шлюб, живуть у колотнечі, сум’ятті, бійках, змаганнях — і тут уже царство біса плоті, а не Боже, адже Бог створює тільки передумови для доброчесного й гармонійного життя, а жити й вибирати має людина сама. І з цього глухого кута вже немає виходу, бо коли б припустити, що він, Климентій, аби поправити гріха свого давнього, скинув мантію, а Пелагія, якщо вона й справді та, про яку думав, покинула свого отамана, і вони нарешті б зійшлися у пару — нічого б це не змінило, а гармонії не витворилося б, бо і він, і вона, пройшовши через прірву часу, вже не є тими ж людьми, якими були, коли мали природне призначення до з’єднання поміж себе. Час же їх розрізав, як пилкою, тобто розполовинив живу плоть, при цьому одна частина заживає, а інша з відрізаного мертвіє. І коли б притулити відрізану двадцять років тому руку до культі, якій відрізана частина належала, то чи вона до культі приросла б? Оце і є абсурд чи нонсенс, про який сказав йому, може, й не усвідомлюючи, що каже, дяк. Отже, для спасіння їхнього залишається друга частка суміші — милосердя, яке і є відверненням од гріха, і саме
Утомився від цих думок, та й до того був непомірно зморений обрядом заклинання — голова відмовлялася мислити. Отак погасла, як гасне ґнотик лампадки, коли вкрутити чи коли не сочиться олія, отож і горіти нема чому. І він вирішив конче довідатися, чи Пелагія його молодості та Пелагія-отаманша — одна і та ж. Бо коли б не так, всі його розмисли й побудови — порожні, і шляху до виходу треба шукати цілковито іншого. Без такого знання не доступиться правди і не визначить безпомильно, як у цьому разі правильно діяти, отже, й трудити голови поки що не варто. Треба й справді відпочити, бо втома вбивала його. І він поринув у сон, сподіваючись, що хоча б так наблизиться до вирішення, але снів антисвіт йому не приніс. Просто пропав із цього світу, а в той інший не потрапив. Одне тільки відчував: був у чорній, глибокій, бездонній ямі, летів у ній, як камінь, а тоді відчув під ногами тоненьку линву, що засвітилася в темряві, ніби павутина, сріблом, і, балансуючи, рушив нею. І мав один тільки клопіт — не зірватися з линви, отож впирався в неї поглядом і обережно переступав ногами. Водночас боявся, що його напружений мозок може не витримати, а відтак розірветься на клапті, відтак і згорить, як зоря падуча, котра пронизує тьму нічного неба і в ній безмовно й навічно пропадає.
Розділ IX
Спав недовго, може, половину дзигарової години, але цей глибокий, майже безпривидний сон його від утоми звільнив. І прокинувшись, перше, що побачив, — небо, хмар на якому поменшало, а голубого безміру побільшало. І летів у небі сірий журавель, печально куркаючи, — великий і спокійний птах. Климентій провів його очима, аж доки зник, відчуваючи, як тіло наливається, ніби дзбан водою, бадьорістю, і тільки тепер згадав, що Тодосія й досі лежить на підлозі покою, де чинив заклинання, зв’язана, а цього не мало б бути. Тому скочив на ноги і чимдуж подався до містечка. У міські ворота саме в’їжджала валка підвід — були то чумаки, які заїжджали на торг сіллю та рибою. Не мав терпіння їх перечекати й пробирався між возів та волячих боків. Вулиця також не виявилася порожня, як коли йшов сюди: жила мирним звичайним життям — ходили люди, бігали собаки, блукали кури, урочисто вів гусей та підрослих гусенят поважний гусак, у великій калюжі плескалися качки, біля обійсть паслися прив’язані телята й кози. Дяка проте біля школи не було, хоча на його місці сидів якийсь школяр із мандрівних спудеїв і грівся на сонечку. Климентій був радий цьому, бо поспішав і затримуватися не бажав. Біля корчми, яку минав, сиділо й стояло досить людей, — пили й заїдали; здалося Климентію, що це були якраз ті, котрих проганяв із двору отамана. І справді, побачивши ченця, що притьма чимчикував вулицею, одночасно повернули в його бік обличчя. І йому знову здалося, що в усіх кам’яні, із вапняку тесані, обличчя — очевидно, саме звідси й виглядали його повернення. Він же думав у цей час, що обов’язково напише кільканадцять віршів до своєї книжиці про незлагоди в родинному житті, про жінок та чоловіків і їхнє взаємне співіснування — це й стане, зрештою, його розмислом про те, що його зараз найбільше вражає. Але думка ця — мигцева, бо не до віршів тепер.
Озирнувся й побачив, що люди, які сиділи й стояли в корчемному дворі, виливались із розчинених воріт, як барвиста вода, — очевидно, поспішали, щоб не пропустити дійства. Завжди дивувався із зівайл, котрі з найменшої причини збирались у купи, коли щось траплялося. Ці люди й були такими зівайлами, і жени їх чи не жени, свого таки достояться. Тому перестав звертати на них увагу — не до того. Тепер головне перемовитись із Пелагією, бо від цього багато залежить.
Жінка отаманова була в дворі, очевидячки, чекала на нього, чоловіки-бики, мабуть, стерегли Тодосію. Пелагія увіч нервувала.
— Славала Богу, прийшли, панотче, — сказала полегшено вона. — Гадала, що втекли.
— Зачини, пані-господарко, ворота, щоб не зайшли чужі, — наказав Климентій, віддихуючись після швидкої ходи.
Але ж то не чужі люди, а сусіди, — мовила Пелагія. — Йдуть?
— За мить будуть, — проказав Климентій. — Приписами до дійства сторонніх не має бути. Може, в мене нічого не вийшло через них.
Пелагія зачинила ворота перед носом першого із зівак, які вже доспіли до обійстя, а другого майже виштовхнула із хвіртки й зачинила й ту.
— Панотець наказав вам бути на вулиці, — мовила, ніби вибачаючись.
— А тепер, Пелагіє, мені конче треба з тобою поговорити, — шепнув Климентій. — Тільки так, щоб ніхто не чув.
— Пізнав мене нарешті, Кириле, — тихо мовила Пелагія.
— Не Кирило я вже, а Климентій, — сказав. — І коли правду — таки впізнав. Але як тут опинилася?
— Заміж сюди віддали. Ходімо в повітку.
Зайшли в повітку, де стояв реманент.
— Твої з Тодосією? — спитав.
— Сплять, — мовила вона. — Наморилися та й по обіді завжди сплять. Може б, і ти переїв, Кириле?
— Вже казав: заклинателям правила їсти забороняють у час дійства.
— Що ж хотів у мене запитати?
— Чи знаєш, Пелагіє, чому пішов із нашого містечка і став ченцем? — спитав прямо Климентій, дивлячись пильно на жінку, і коли отак дивився, дивно йому стало: знав, що ця немолода й поважна мотрона — його колишня кохана, але нічого, ну зовсім нічого не залишилось у ній від тієї давнішньої — змінилася таки вельми.
— Знаю, — печально зітхнула Пелагія. — 3 любові до мене. Але чому так боявся тієї любові?