Біс плоті
Шрифт:
— Бо гарна була, а я ні, бо багата, а я харпак, хоч і при школі та вчений. Бо любив тебе невимірною любов’ю, а від тебе любові не бачив.
— Але ж і я любила тебе, Кириле! — тихо зойкнула жінка. — А те, що пішов, нещасною мене зробило, не знала відтоді щастя. За нелюба пішла, а коли носила Тодосію, вона в мене первісток, про тебе думала; можливо, Бог мене за те й покарав нею. Але то вже таке давнє! Чому питаєш про це?
— Бо хочу дізнатися, звідки узявся той біс плоті, що поселивсь у твоїй дочці, Пелагіє.
— А як взнаєш, то що?
— Тоді її вилікую, а біса прожену.
— Але ж уже пробував. І нічого не вийшло. Часом здається мені, що це ніякий не біс, тільки недуга така, і що в тій недузі винувата я, бо в нелюбові зачала й про іншого думала. Можеш сміятися, — печально говорила Пелагія, — а часом здавалося, що батько її не отой мій бурмило, а таки ти.
Подивилися пильно одне на одного, і чи якось освітилося її лице, чи щось інше вчинилося, але почав Климентій упізнавати в ній, може, й не ту Пелагію, в якій був колись безнадійно закоханий, а її дочку Тодосію, а що Тодосія була викапана мати з юності, то почав пізнавати в цій старій і ту колишню. І йому зовсім не хотілося сміятися з того, що вона вважала Тодосію за його дочку, бо в дусі, може, воно так і було, бо, за природним розпорядком, дочка ота мала бути таки його, і саме це сподівався почути від Пелагії — воно й покотило клубка, в якому ніяк не міг віднайти початкової нитки. В голові почало яснішати, і він раптом згадав житіє преподобного отця святого Йоаникія Великого, що його записав Метафраст, воїна, страшного ворогам через свою мужність, але улюбленого співтоваришам через покірливість та смирення, та ще більше любого Богові, бо святих його заповідей старанно дотримувався, пильно хоронячи їх. Потому Йоаникій покинув воїнський чин і пішов на Олімпійську гору, де пристав до ченців, жив у Антидієвому монастирі, відтак усамітнився для безмов’я, ставши так само мандрівним, як є мандрівним і він, Климентій, ієромонах і складач научальних віршів. А коли проходив отой Иоаникій Великий якось повз одного жіночого монастиря, вийшла до нього жінка, яка мала дочку, вельми охоплену плотською похіттю (отже, подумав Климентій, пригадуючи все це, ситуація майже повністю повторюється, на це треба зважити). І хотіла та зваблена із монастиря вже тікати.
Очевидно, дивне обличчя було під ту хвилю в Климентія, бо стурбувалася Пелагія.
Що з тобою, Кириле? — спитала. — На тобі лиця нема!
— Знаю, як вилікувати твою дочку! — тихо й ніби непритомно сказав він. — Це ти добре сказала: вона якоюсь мірою й моя дитина. З цього й почнемо. Misericordia et nonsens! Здається, все стає на свої місця!
— Про що ти говориш? — вигукнула Пелагія.
— Це не тобі, а собі кажу, Пелагіє, — лагідно мовив він. — Не заклинанням, а милосердям її вилікуємо. І, може, так сповідаємо свого гріха, що колись не зрозуміли одне одного, не поєдналися й загубили своє щастя.
— Ти як непритомний, Кириле! — прошепотіла Пелагія. — Не розумію тебе!
— Зараз усе зрозумієш, — всміхнувся лагідно. — Вилікую твою дочку, але будь лагідна до неї, і щоб ніхто ніколи не нагадував їй колишньої хвороби, інакше біс повернеться. Це й буде твоє милосердя, потрібне для її одужання.
То в ній таки біс? — злякано спитала жінка.
— Так, — мовив упевнено Климентій. — І вже знаю, як його прогнати. Можеш будити своїх мужів, а ні, то й разом управимося.
— Ні, хочу, щоб вони все бачили.
Вийшли з повітки й подалися до ґанку. І коли наблизилися до нього, розчинились із рипом двері, і в них постав оспалий, грубий, із заплилим товщем обличчям міський отаман, а за ним виднілося ще більш оспале, і помнуте, і знетямлене лице його подобенства.
— Це вже й панотець тутечки? — спитав отаман і позіхнув так, що його рот став ніби чорна отхлань. Друга ж отхлань зінула з рота отаманового подобенства, а коли ті роти приплямкнулися, отаман додав: — То що, почнемо від початку?
— Від початку, але не так! — енергійно сказав Климентій.
Вони зайшли до покою, де лежала зв’язана Тодосія. Вона тихо спала.
— Розв’яжіте її! — наказав Климентій.
— Але ж, панотче! — мовив отаман.
— Розв’яжіте її! — повторив Климентій нетерпляче.
Її розв’язали, а відтак і збудили. Тодосія зморено звелася й почала розтирати замлоєні ноги й руки. Тоді безсило плюхнулася на услона.
— Знову прийшли мене мучити? — спитала упокорено.
— Ні, коли скажеш: хочу, щоб з мене вийшов нечистий дух і ніколи не повертався до мене.
Дівчина отямлювалася. Очі зблисли вогнем, але була виснажена, тому понурилася.
— А коли не вийде? — спитала.
— Вийде! — твердо мовив Климентій.
— Хай буде по-вашому, — протягло мовила Тодосія. — Хочу, щоб з мене вийшов нечистий дух і нехай ніколи не повертається до мене. Не мучте більше!
Тоді Климентій уклякнув перед нею, схилив покірливо голову, тобто вчинив так само, як і кдлись давно великий воїн, а потому чернець-мандрованець Иоаникій.
— Поклади, дитино, руку на шию мою, — сказав.
І коли вона те вчинила, помолився щиродушно, з великим поривом, але подумки, Господу своєму Климентій Зіновіїв:
— Господи! Бачиш моє старання й покірливість мою! Не бісові улягаю, що побив цю невинну душу, а тобі, щоб переміг його не я, але ти, мої ж гріхи тим самим покрив та вибачив, бо усвідомив я їх. Нехай не переходить твоя помста нам, грішним, у роди наші і нехай ця дочка моя в дусі буде тобою люблена, а не збриджена, нехай увійде у природжене собі, тобто тобою накреслене, й виконає собі призначене, а не впаде в муку відторгнення та нечестивості. Коли бажаєш, Господи, побий мене замість неї, нехай збавиться це дитя від спокуси диявольської, а тягота битви отієї хай буде на моїй шиї. І нехай усі плотські пристрасті у мене перейдуть через милосердя моє до дитини цієї. Мене ж бо настановив на чин духовного воїна, отож хай я битимуся з нечистим, а не ця квола й немічна душа, її ж, Господи мій, обережи!
І коли сказав він це, відчув, що гаряче дихнула йому на шию Тодосія, і хоч нічого не бачив, схилений бувши, але пізнав, що шию йому ніби обпекло, а в шкіру начебто увіп’ялися гострі пазурі — вбились у неї, як цвяхи в дерево, ще й позагиналися, як ті ж таки цвяхи, потрапивши на залізо. І відчув на плечах своїх важкий і морочний тягар, котрий причавив його. І тільки потому звів покірливі очі, щоб подивитися на дівчину. Вона ж ридала. Великі сльози котилися з її величезних, таких знайомих і рідних йому очей, і вимивалися отак із неї рештки скверни, були-бо ті сльози спершу чорні, а тоді спрозоріли, посиніли, нарешті зовсім стали безбарвні. І схлипнула вона, пройшов тілом її дрож, а тоді подивилася на Климентія із жахом.
— Боже мій, панотче! — прошепотіла. — Це ж ви забрали його собі? Але ж чому?
— Так, доню, — сказав Климентій також пошепки. — З милосердя до тебе. Чи вільна тепер ти?
— Легко стало на душі, — сказала дівчина, все ще плачучи. — Господи, що це зі мною чинилося?
— Тепер ти вільна, доню моя, — тепло сказав Климентій.
— А як же ви, панотче? — зойкнула вона.
— Я — духовний воїн! — твердо мовив він. — І мені буде легше подолати його, як тобі. А ти живи у світі і радій! Утішайся й щаслива будь!