Біс плоті
Шрифт:
(Цей опис знову-таки примушує нас зчудуватися і то з кількох причин. Згадаймо, що й Максим Бреус хапався за голову і чомусь за праву щоку. Оскільки пізніше мав блювоту, очевидячки, дістав струс мозку, але чому хапався за праву щоку? Описа бойових знаків Бреуса ми не знаємо, але так само була рана на правій щоці і в Омелька Костюченка, правда, в того ближча до скроні, хоча сама Явдоха посвідчила, що вдарила його поверх скроні. Формула «ніби складеним пальцем», очевидячки, визначала форму рани: заглибина була конусоподібна. Друга заувага: Явдоха клялася, що вона тільки раз кинула в чоловіка поліном, але чому подібна рана, як і на щоці біля скроні, була під потилицею? І нарешті, чому на шиї були сині знаки та й де взялися знаки на лобі? Ясна річ, що від одного удару стільки знаків виникнути не могло, отже, й тут Явдоха Костюченкова увіч брехала. Язика було придавлено зубами, тобто був висолоплений, в Омелька також пішла кров ротом. Я не спеціаліст у кримінальній медицині, лікар тут би змалював точну картину смерті, але для моєї історії це істотного значення не має, як не мало, до речі, значення і для Явдошиних суддів: їм досить було того, що цілком доказалося: Явдоха свого чоловіка вбила, а в який спосіб, це вже не так істотно). Через що вони записали в своєму висновку таке:
«З цих знаків, явлених на голові, на скроні, за зголошеним описом, в убитого Костюченка видно, що вони відповідають із признанням її, раніше написаним (трошки не відповідають щодо знаків біля скроні і цілком не відповідають щодо інших знаків, бо Явдоха про інші знаки не говорила нічого — В. Ш.), що вона, Щербанівна, вдарила його поліном по скроні, з чого, а також і з того, що вона недоброзичливо поставилася і до першого чоловіка (зверни увагу, читачу, на цю формулу: не приключилася до смерті, а „недоброзичливо поставилася“, маю підозру, що пан возний не до кінця повірив розповіді Ганни Журавлихи — В. Ш.), кладемо видиму підозру про вбивство нею, Щербанівною, Омелька Костюченка, її чоловіка».
(Дивно, правда? І ані слова про те, що знаків було більше, як від одного вдару, і жодної спроби вияснення походження всіх інших знаків через повторний допит Явдохи Костюченчихи; знову-таки, гадаю, що давні слідчі мали обов’язок тільки визначити вину, тобто чи вбила вона, чи не вбила, а не відтворювати картини вбивства. А раз убила — доля її вирішена, і навіщо копатись далі і глибше.
Сучасний слідчий так би не вчинив, адже із поданих знаків міг легко виснувати: чи навмисне це було вбивство, чи ненавмисне. Явдоха Щербанівна, творячи свою легенду, в суддів домагалася одного: аби її вбивство було визнане за випадкове, тобто ненавмисне, однак навіть мені, не спеціалісту у кримінальній медицині, ясно, що Омелька вдарено поліном не раз, а двічі: очевидячки, тоді, коли спробував звестися (за версією Костюченчихи: хотів кинутися на неї, після чого вона сховалась у хліві), він знову впав, але цього разу лицем вниз, ось звідки невеликі плями на лобі, а коли, прислухавшись і переконавшись, що Омелько не штурмує її тимчасової фортеці, Явдоха вийшла подивитися на чоловіка, то для певності вдарила його вдруге нижче потилиці (він лежав лицем донизу), а може, й додушила (знаки на шиї). Отже, тут може бути два варіанти: або все це було вчинено відразу, або Явдоха Костюченчиха напевне виходила із хліва і зовсім не для того, щоб поспівчувати співсупряжцю, а щоб холоднокровно його добити. З того чи того варіанту випливає, що Явдоха подала у суді свідчення неправдиві. Вбивство, таким чином, і справді було вчинено воїном, тобто вбивцею-професіоналом. А дивно називали амазонок скити, правда, читачу? О йор пата, тобто мужовбивці).
Розділ IX
Перепрошую читача, що весь час змінюю художній стиль на документально-розмисловий, інакше чинити мені ніяк не можна. Далі мушу оповісти про ще один дивний сон, цілком дотичний до нашої історії, отже, витворений в одному й тому ж творчому процесі. А приснилося мені, ніби я став одним із тих юнаків, котрі були завойовані, як це описав Геродот, амазонками, але вже в тому часі, коли амазонки не кочували у скитський спосіб у хатинах-возах, а заклали на північ від Танаїса, тобто Дону, власне місто, більше того, самі постаріли й перетворились у баб, вже дочекалися онуків, а дехто й правнуків, і в такий спосіб склали серцевину народу, що його потім назвуть сарматами. Я ж теж був не юнак, а вкритий сивинами муж, тобто такий, як у теперішньому віці, і ось іду залитою місячним сяйвом дорогою, ведений незбагненною силою, котра і звеліла підкрастися мені до будівлі, в якій жила Біла Лебідь, тобто цар-дівиця, та, яка управляла амазонками і яка єдина не взяла собі чоловіка, а залишилася дівою до старості. Ось я проходжу повз легку дерев’яну стіну, бо й сам ніби нематеріальний, і невидимо зупиняюсь у тіні. І бачу відкритий вогонь, який виграє язиками полум’я, і сувору, аж чорну від вітрів, часу та численних пережитих боїв царицю з білим волоссям і палкими, як зорі, очима. Завжди носила білі шати ця Біла Лебідь, але в цю ніч одяглася в чорне. А побіч неї стояла юна й прекрасна дівчина-воїн з однією обрізаною грудиною, з коротко підстриженим волоссям, із сагайдаком, повним стріл, та луком у руці, у короткій туніці; і тут я раптом пізнав, що ця дівчина-воїн цілком подобала на образ Артеміди, залізна скульптура якої стояла на підвищенні в житомирському парку, біля якого я виріс, тільки тоді в Артеміди була обрізана саме та рука, що тримала лука, і тільки тепер я збагнув, кого зображали давні греки, творячи скульптуру своєї богині, — то була таки амазонка.
І цариця амазонок Біла Лебідь сказала:
— Мала сьогодні розмову з богами, і небагато втішного вони мені сказали, бо чоловіків, скільки б їх не забили, ми не здолаємо через слабкість та жалісливість нашу. Тоді мені веліли боги вибрати з-поміж моїх юних войовниць найліпшу, найгарнішу, найжорстокішу і найсміливішу. І оце вибрала я тебе. Наказали боги, щоб послала тебе у глибини часу через чарівництво, яке одній мені виповіли боги наші. І ти покинеш нас, сядеш на коня і рушиш у ті глибини часу, несучи із собою і передаючи поколінням жіночого племені наше неупокорення і войовничий дух. Вряди-годи оживатимеш у світі, звісно, в жіночому тілі, і творитимеш те, для чого ми призначені — мужовбивство. І за те прийматимеш жорстоку від чоловіків покару. Але не бійся і не вражайся, бо вбити тебе ніхто не зможе, адже ти посланниця богів наших у глибини часу. Кожна твоя чергова смерть буде лишень свідченням чи сигналом, що надійшов тобі час знову сідати на коня і мчати в нові покоління до нових людей. Але ти не змінюватимешся духом, бо в цьому твоє призначення. Але для того, щоб таке здійснилося, мусиш сказати мені: чи готова, войовнице, на такого подвига?
І юна прекрасна істота, тонка в стані, але з м’язистим тілом, гордо скинула голову, блиснула залізно очима й мовила дзвінко, ніби вдаряла мідь об мідь:
— Готова, повелителько! Це не твоя і не моя воля, а наших богів. Через це не маємо вибору!
— Добре мовила, — хитнула цар-дівиця. — А тепер приступімо до таїнства. Але спершу звіримо: чи не слухає нас якась прісна душа. Оголи меча, дитино!
«Прісною душею» був я. Тож змушений був покинути палаца Білої Лебеді, зрештою, що треба, почув. Тож брів дорогою, цього разу у хвилях туману, який невідь-звідки взявся, може, був посланий богами сховати таїну великого сакраменту, що його творила зараз Біла Лебідь, і я пив той туман, а туман складався, звиваючись, у куби, кулі, згустки, квадрати, колеса, сферичні тіла, і в кожній із цих фігур світилося трикутне око. А я йшов і йшов, заходячи у сферичне тіло, а від того в нове, тобто ніби сам ставав на якийсь час кубом, кулею і таке інше, і це тривало, аж доки не почув за спиною потужного кінського тупоту — із туману вирвалася сіра тінь коня, на якому припала до гриви сіра постать отієї юної амазонки з гострими рисами обличчя, великими очима, із хвилею русявого волосся над спиною, так, саме тієї амазонки, що її покликала до себе цар-дівиця. І той кінь із амазонкою мигнув у мене перед очима та й пропав, перетворившись у ще одну із фігур, котрі плавали вільно у рідкому, попелястої барви просторі.
Оцей сон, читачу, і змусив мене зробити в оповіді ще одну мисельну інтермедію.
Історія війни статей не написана, принаймні в Україні, де и, я війна має свої вельми закорінені у віках віхи та виміри. Найближче до розуміння важливості та інтересу цієї теми підійшла письменниця Докія Гуменна, яка ще в передмові до збірки своїх оповідань «Жадоба» (книга вийшла в Нью-Йорку в 1959 році) буквально написала таке:
«В невидимих підґрунтах, у недоступних чужому оку інтер’єрах, у найтонших духовних варіаціях без імени — точиться змаг. Патріархальний уклад наших днів нелегко поступається своїми привілеями».
І далі:
«Куповані рабині; добрі господині і музи навіть, і ті вже сьогодні хочуть розвивати свою неповторну особистість. Вони й розсалжиють старий ковчег (підкреслення моє, водночас нагадую Геродотову історію про повстання амазонок на грецькому кораблі, з усього видно, Д. Гуменна цю легенду знала — В. Ш.). Щабель за щаблем спинаються вони вгору, повертаючи відібрані колись у жінки високі позиції, вузлик за вузликом розплутують вони тенета, що ув’язнили жінку в патріархальній системі. І цей процес іде всіма дорогами, точиться у безконечних варіантах, всіма плянами розвивається» (с. 5–6).
Сама письменниця, найпевніше, також належала до племені амазонок, так ніколи й не вийшла заміж, мала надзвичайно характерне, я б сказав, стародавнє обличчя з монголоїдними рисами і сама була твердо переконана, що її обличчя належить до вельми архаїчних, отже, відчувала в собі дух отієї загубленої в часі амазонки. Вона прожила більше 90 років, я з нею трохи листувався, з дев’яносторічною, і виявляла вона повну ясність мислення, а коли відчула час свого відходу, вибралася на дах висотного будинку в Нью-Йорку і саме звідти відіслала свою душу до небес, тобто до тих, котрі, як і вона, носили архаїчні обличчя. А перед цим написала дуже цікаву книгу про трипільців «Прийдешнє летить над віками», в якій витворила дивовижну візію жіночої цивілізації на три тисячі років у серцевині українських земель, що її археологи звуть Трипільською культурою, цивілізації, яка впала, як вважає авторка, під брутальним натиском мужів степу, котрі рішуче змінили тут матріархат на патріархат. Я не даватиму історичної оцінки чи критики цієї книги, на те тут не місце, важливо в нашому випадку підкреслити, що ця жінка з архаїчним обличчям не тільки знала, але й спробувала зобразити оту віковічну війну статей, а це значить, що і в неї поселялася послана в глибини часу амазонка, домчавшись на своєму сірому тінявому коні. А за двісті п ятдесят років перед тим домчалася вона до Явдохи Щербанівни Бреусихи, а тоді Костюченчихи, і також утілилась у її плоть.
Не можу не сказати ще й такого. Буквально позавчора в теленовинах, я якраз цілий день працював над цією повістю, передали про американську жінку (на жаль, прізвище мені не запам'яталося), яку в Америці засудили до страти за вбивство чоловіка, сина і за спробу вбивства другого чоловіка, тобто, коли вийняти сина, історія майже тотожна до тієї, яку я тут описав. Причину цього подали ту ж саму: гроші. Мені жахливо хотілося побачити обличчя тієї жінки, як і те, як вона виглядає після скоєння таких страхітливих злочинів і знаючи, що її чекає. І ту жінку показали. Як же я був, признаюся, вражений, коли побачив, що вона вельми подібна до Явдохи Щербанівни, принаймні зовсім була така ж, як і та, що її описую. Виглядала не тільки спокійною, але й умиротвореною, худа тілом, невелика, з тихою, світлою усмішкою на вустах, лагідна, але зосереджена в собі. Погляд м’який, хоча десь на дні й мигнула криця. І я тоді подумав, що цар-дівиця послала в глибини часу, аби загубитися там і перейти через туманні тіла, не одну дівчину-воїна, а цілий ряд, скерувавши їх у різні частини світу. І помчало їх, відтак, не одна, а може, з добрий десяток. Одна ж із них домчала й до Америки оце в теперішньому часі й учинила те, задля чого й послали її, як вона вважала, боги.