Бійцівський клуб
Шрифт:
Боб не розумів. Може, одне з його «huevos» було неопущене, і він знав, що це фактор ризику. Боб розповів мені про післяопераційну гормональну терапію.
Більшість бодібілдерів, які вживають забагато тестостерону, зароблять собі те, що зветься курвиними цицьками.
Я мав спитати, що Боб мав на увазі під «huevos».
«Huevos», сказав Боб. Ґонади. Яєчка. Кулі. Тестікули. У Мексиці, де ти купуєш свої стероїди, їх називають «huevos».
Розлучення, розлучення, розлучення, казав Боб і показував мені фото в гаманці — величезний, майже голий, позує на якомусь змаганні. Дурне життя, казав Боб,
«Простягни ліву руку, напруж біцепс, утримуй».
Це ліпше, ніж справжнє життя.
Короткий шлях до раку, каже Боб. Потім він збанкрутів. У нього двоє дорослих дітей, і вони не передзвонюють.
Щоби позбавити курвиних цицьок, лікар має зробити надрізи під сосками й відкачати рідину.
Це все, що я пам’ятаю, бо потім Боб охопив мене руками, і його голова накрила мою. І тут я загубився всередині забуття, темного, тихого й повного, а коли відступив від його м’яких грудей, Бобова футболка мала вологу маску мого заплаканого обличчя.
Це було два роки тому, мого першого вечора на «Лишаємось Чоловіками Разом».
З того часу майже кожної зустрічі Боб змушував мене плакати.
Я не повернувся до лікаря. Я ніколи не жував корінь валеріани.
Це була свобода. Втрата всіх надій оберталася свободою. Якщо я нічого не казав, люди в групі підтримки припускали найгірше. Вони плакали сильніше. Я плакав сильніше. Підведи голову вгору, до зір, — і тебе нема.
Повертаючись додому з груп підтримки, я почував себе живішим, ніж будь-коли. У мене не було раку чи паразитів крові, я був маленьким теплим центром, навколо якого оберталося життя у всесвіті.
І я спав. Немовлята так не сплять.
Щовечора я вмирав і щовечора народжувався.
Воскреслим.
До сьогодні, два роки успіху до цього вечора, бо я не можу плакати, коли ця жінка на мене дивиться. Я не можу досягти дна розпуки, я не можу бути врятованим. Язик ніби обклеєний шпалерами — кусаю його з усіх сил. Я не спав чотири дні.
Коли вона дивиться, я — брехун. А вона симулянтка. Вона брехуха. Сьогодні ми знайомилися, називали себе: я Боб, я Пол, я Террі, я Девід.
Я ніколи не називаюся справжнім ім’ям.
— Це ж рак, так? — спитала вона.
Тоді сказала:
— Гаразд, привіт, я — Марла Зінґер.
Ніхто так і не сказав Марлі, який саме це рак. Ми були надто зайняті заколисуванням своєї внутрішньої дитини.
Чоловік усе ще плаче біля її шиї. Марла ще раз затягується сигаретою.
Підглядаю за нею з-за тремтячих цицьок Боба.
Для Марли симулянт — я. З того часу, як побачив її вдруге, я не міг спати. Зрештою, я перший почав ним бути, якщо, звісно, всі ці люди не прикидаються зі своїми ураженнями, кашлем і пухлинами. От Великий Боб, величезний такий лось.
Цей хлоп.
Подивіться тільки на його зачіску.
Марла затягується і закочує очі.
Саме в цю мить брехня Марли відображає мою брехню, брехнею є все, що я бачу. Усередині всіх їхніх правд. Кожен чіпляється і зважується поділитись своїм найгіршим страхом —
— Бобе, — кажу я, — ти мене розчавиш. Я намагаюся шепотіти, потім перестаю намагатися. — Бобе, — намагаюся стишити голос, тоді просто кричу, — Бобе, мені треба відлити.
У туалеті над раковиною висить дзеркало. Якщо все й надалі так піде, я побачу Марлу Зінґер на «Вище і По Той Бік» — у групі підтримки хворих на паразитів мозку. Марла там буде. Авжеж, Марла там буде, і щонайперше я сяду поруч з нею. А після знайомства та керованої медитації, семи дверей палацу, кулі цілющого білого світла, після відкриття наших чакр, коли настане час обіймів, я схоплю маленьку сучку.
Притисну її руки їй до боків, наближу губи до вуха і скажу: «Марло, брехухо, забирайся звідси».
«Це єдине справжнє, що є в моєму житті, а ти все псуєш».
«Ти, туристочко».
Наступного разу, коли ми зустрінемося, я скажу: «Марло, я не можу спати, доки ти тут. Мені це потрібно. Вали геть».
Глава З
Прокидаєшся в міжнародному аеропорту Гарбор[3].
Під час кожного злету й приземлення, коли літак перехилявся набік, я молився про катастрофу. Ця мить лікує мої безсоння з нарколепсією, мить, коли ми можемо загинути безпорадним набитим людським тютюном у фюзеляжі.
Ось як я зустрів Тайлера Дердена.
Ти прокидаєшся в О’Гара[4].
Ти прокидаєшся в Ла Ґардія[5].
Ти прокидаєшся в Лоґані[6].
Якийсь час Тайлер працював кіномеханіком.
За своєю натурою Тайлер міг працювати тільки вночі. Якщо кіномеханік захворював, профспілка викликала Тайлера.
Деякі люди «сови». Деякі «жайворонки». Я міг працювати винятково вдень.
Ти прокидаєшся в Далласі[7].
Сума страхових виплат збільшується втричі, якщо ти гинеш у відрядженні. Я молився про раптовий штормовий вітер. Молився, щоби пелікана засмоктало в турбіну, щоби повилітали клепки і заледеніли крила. Під час відривання від злітної смуги, коли літак підіймає закрилки, коли крісла поставлені вертикально, а столики прибрані, коли всі особисті речі сховані в багажних відділеннях над головою, коли загашені цигарки, я молюся про катастрофу.
Ти прокидаєшся в Лав Філді[8].
У проекційній будці, якщо кінотеатр був досить старим, Тайлер робив зміни на кінопроекторах. Зміни потрібні, коли там стоять два проектори й один з них запущений.
Я знаю це, тому що Тайлер це знає.
Другий проектор заряджений наступною котушкою плівки. Більшість фільмів складаються з шестисеми котушок, котрі женуть у певній послідовності. У новіших кінотеатрах усі ці шматки намотують на одну п’ятифутову котушку. Тоді не потрібні два проектори, нема потреби в чергуванні; клац — перша котушка, клац — друга котушка на другому проекторі, клац — третя котушка на першому проекторі.