Басаврюк Xx

Білий Дмитро

– У нас є час, будемо чекати. Про всяк випадок потурбуємося про нашу безпеку.

– Є підстави?
– запитав я.

Полковник мовчки кивнув на вузьке віконце. На чорному небі, підкреслений темною хмарою, яскраво світився повний місяць.

5.

…Священне вогнище кидало криваві відблиски на м'язисте тіло чоловіка з кошлатою бородою. Очі були закриті, голова закинута назад, тулуб повільно розхитувався, а з рота вилітали глухі наспіви. Час від часу чоловік повільно кидав у вогнище сірий і чорний мох. Від цього вогнище спалахувало з новою силою, ніздрі чоловіка розширювалися, пожадливо втягуючи густі клуби білого диму.

Коливання

тулубу ставали все більш швидкими. Раптом людина схопилася на ноги, потім, як підкошена, впала на коліна і сперлася на руки, спина прогнулася, голова піднялася обличчям до неба. Очі відкрилися. Зіниці жовтіли. Чоловік повільно поповз по землі, його рука потяглася до вовчої шкіри, що валялася неподалік. Миттєвим ривком чоловік схопив шкіру. Одним рухом обкрутив її навколо торса. Вовча голова опинилася зверху. При світлі вогнища клики червоніли. Крапля крові викотилася з роззявленої пащі і впала на землю. Чоловік підстрибнув і з гарчанням вчепився зубами собі в руку. Його борода стала блискучою від крові. Він закружляв навколо себе. Кружляння перетворилося на блискавичне коло. Він упав, але це вже була не людина. Могутні плечі збільшилися, особливо неприродно витягнулися руки з гіпертрофованими м'язами. Зі скривлених пальців стирчали довгі і криві кігті. Все тіло вкрилося чорною сплутаною вовною. Вигнуті ноги глибоко вчепилися кігтями в землю. Обличчя перетворилося на спотворену вовчу пащу, огидну від поєднання зі спотвореними людськими рисами. Жовті зіниці, які світилися жагою вбивства, повільно піднялися вгору. Паща застигла, очі вп'ялися в темніючі поблизу стіни замку. З горла напівлюдини-напівзвіра вирвалося довге протяжне виття…

***

…Мене майже виштовхнуло з ліжка. Я очманіло стрибнув до рушниці і тільки тоді зрозумів, чого я так перелякався, – з боку лісу лунало моторошне виття, в якому було стільки невимовного болю, ненависті й люті, звірячої і людської водночас. За вікном стояла глуха ніч. Я знову сів на ліжко. Мені стало страшно. Я зрозумів, що нарешті вірю полковнику, його божевільній розповіді і тому, що сам втрапив у пригоду, яка буде для мене набагато більш небезпечною, ніж три роки війни.

Після сніданку невтомний господар надзвичайно відповідально підійшов до екскурсії. Нам довелося облазити за ним більшість замкових споруд, піднятися до всіх чотирьох башт і здійснити неймовірно довгий підйом по спіральній драбині бергфріду. Звичайно, що це супроводжувалося колоритними розповідями про безкінечну, як драбина бергфріду, історію Ордену.

Тільки під час обіду я наважився запитати господаря:

– Шановний графе, ви чули сьогодні вночі дивні звуки з боку лісу?

Граф замовк і сумно подивився на мене:

– Так, ви теж чули виття вервольфа?

– Я раніше ніколи не чув виття вервольфа.

– Я сподівався, що мені почулося. Але ваша розповідь підтверджує, що він повернувся.

Гретхен, яка була присутня на обіді, раптом зблідла, скочила з крісла і пішла з зали. Ми перезирнулися. Граф зробив вигляд, що нічого не помітив:

– Нам нічого не загрожує, – стіни замку непролазні для них. Я не англійський сноб, але, сподіваюся, його присутність надасть вашій експедиції певної екзотики. До речі, сьогодні ми повинні встигнути оглянути замковий арсенал.

Ми відправилися до арсеналу, розташованого в одній з башт. Тепер я відчув, що всі ми ставимося до замку зовсім інакше, ніж у перший день. В арсеналі справді було багато цікавого. Довгі дворучні мечі, трофейні сарацинські ятагани і криві шаблі, широкоствольні аркебузи, тяжкі арбалети, монументальні панцири, темні шоломи із залишками обірваного павиного пір'я

стояли перед нами, як солдати на параді, знов готові здобувати славу своєму сюзерену. Один меч нагадав мені нашого хорунжого Донця. Коли в нього зламалася шашка, він поцупив у рівненському історичному музеї подібний меч і, незважаючи на чисельні кпини, тягав його з собою. Кпини припинилися, коли під час одного бою з котовцями він розрубив навпіл цим мечем червоного кіннотника разом з шаблею, якою той намагався затулитися.

Під вечір ми остаточно заморилися. Я повністю списав свій записник дивовижними історіями графа. Після вечері ми знову розійшлися по своїх кімнатах. Коли я вже збирався спати, до кімнати хтось обережно постукав. Я відкрив – на порозі стояла Гретхен. Вона швидко ввійшла до кімнати і зачинила за собою двері. Декілька хвилин Гретхен дивилася на мене, потім гарячково зашепотіла:

– Тікай звідси. Тут чекає смерть.

Руки її опинилися на моїх плечах, і я відчув гаряче дихання. Дивлячись мені в очі, вона повторила:

– Тікай швидше… і забери мене із собою.

Нестерпне бажання захопило мене. Я не витримав і підхопив Гретхен на руки. Її губи впилися до мого рота. Поцілунок був короткий, але за його повторення можна було віддати життя. Я обережно поклав її на ліжко і нахилився над самою прекрасною жінкою у світі.

Пронизливе виття за вікном майже паралізувало мене. Гретхен з жахом вчепилася в мою руку.

– Що це? – майже закричав я.

– Йди за мною, – несподівано владно наказала вона. Ми пройшли коридором і вийшли надвір. Навколо була темрява. Тільки на тлі темного неба виділялася чорна гряда стіни. Над нею сяяв повний місяць. Раптом я побачив найжахливішу картину в своєму житті. Біля башти чітко виділявся обрис істоти, яка нагадувала одну з химер Собору Паризької Богоматері. Створіння почало рухатися: його спотворена голова повільно повернулася і втупилася в нас. Навіть на відстані кількох сотень метрів я виразно бачив, як світилися два жовтих вогника на місці очей. Постать щезла, і я ледь почув, як м'яко гупнули її лапи об сухий ґрунт. Гретхен пронизливо закричала. Істота проникла всередину замку.

6.

За декілька хвилин на дворі опинилися Кожух і полковник. В руках полковник тримав рушницю. Невдовзі прибіг, натягуючи незмінний сюртук, господар. Його обличчя було перелякане. Ми стояли біля входу до будинку, перед нами темнів двір, а далі, за каплицею, височіли замкові стіни. Я розповів побачене.

Полковник владним голосом наказав:

– Підхорунжий Балковий, біжи в кімнату за своєю зброєю! Сотник Кожух, контролюй двір перед нами!

Я стрімголов кинувся до своєї кімнати, помітивши краєм ока, як у Кожуха в руках миттєво з'явився величезний маузер. Через мить я повернувся з рушницею в руках і з кишенями, напханими набоями. Тяжкий холод зброї, чіткі команди полковника немов повернули мене в минуле. Я знову став вояком нашої Армії.

Різко тріснули два постріли. Кожух, присівши на коліно, вдарив з маузера кудись у темряву. Десь за каплицею почулося коротке рикання, від якого кров стигла в жилах. Блимнула вогнем рушниця полковника. Граф крикнув:

– В будинок, ви не вб'єте його з цієї зброї!

Першими в будинок вбігли Гретхен та Йоган. За ними граф, а потім ми. Останнім заскочив Кожух, який навалився плечем на тяжкі двері. Тільки тут я помітив, що двері закривалися зсередини засувом. Не встиг сотник засунути залізну дошку, як двері вигнулися від надзвичайно могутнього удару. Я вистрілив у них. Заряд картечі, здавалося, тільки пошкрябав оббиті залізом дубові двері. Удар знов повторився, потім стало тихо. Я почув важке дихання графа. Гретхен з помертвілим обличчям трималася за стіну. Полковник наказав: