Басаврюк Xx
Шрифт:
Подякувавши люб'язному пану Штигелю за надану інформацію, ми спробували дізнатися деякі деталі про пані Н. (повне ім'я якої не подається зі зрозумілих причин). Виявилося, що вона має східноєвропейське походження і прибула на початку 1919 року до Німеччини з Києва разом з офіцером німецької армії. Два роки тому її чоловік помер від фронтових поранень. Пані Н. переїхала до Австрії і працювала в міській лікарні медичною сестрою, а в цьому лікувальному санаторії перебуває вперше. На жаль, ми не змогли зустрінутися з нею безпосередньо, зараз пані Н. знаходиться під наглядом лікарів. Обіцяємо нашим читачам уважно стежити за подальшим розвитком слідства.
Після недовгої суперечки Бойчук зміг переконати отця Василя, що чекати повернення інших з Темпельгофу недоречно і буде зайвою втратою часу. Він запропонував, не гаячи часу, вирушити до Австрії і знайти загадкову пані Н., а для полковника, Кожуха і Балкового залишити повідомлення в умовленому місці.
2.
Поїзд до Відня відходив пізно ввечері. Зібравши речі, отець Василь сумно подивився на потемнілу від часу ікону. На ній одинокий вершник вів свою вічну війну з крилатим змієм. Цю ікону отець Василь завжди возив з собою…
В той день деникінці методично видавлювали артилерійськими залпами їх полк з невеличкого наддніпрянського села. Дві полкові гармати були рознесені вщент після перших хвилин канонади. З села бігли, падаючи під вогнем, селяни. Козаки втискувалися в землю, ховалися за найменшими деревами. Для них село означало єдиний захист. Навколо синів безмежний степ. Полковник Доценко розумів – вивести полк з села означало приректи його на смерть під картеччю і копитами кавалерії на відкритій місцевості. Посеред села підносилася старовинна, збудована ще запорізькими братчиками, церква. Ввечері отець служив там, всотуючи неповторні пахощі старого дерева, просякнутого за сторіччя ладаном і сонцем. Несподіваний нічний напад білих зруйнував його надії на заутреню. Тепер він лежав за хатою і з болем стежив за новими і новими вибухами, які зростали велетенськими сірими кущами навколо церкви. Але командувач ворожою артилерією теж боявся влучити в церкву. Нарешті обстріл припинився. До околиць наближалися атакуючі розстрільні. Козаки швидко окопувалися. Старшини зірваними голосами керували приготуваннями. Отець Василь полегшено глянув на вцілілу церкву і пішов до поранених. Раптом він зіштовхнувся з двома знайомими козаками, Гордієнком і Барабашем, які бігли до церкви, тягнучи за собою кулемет. Ціпеніючи, він побачив, як вони швидко зникли в її стінах, а через хвилину тупий ствол "Максима" висунувся з дзвіниці. Отець кинувся до полковника. Той через бінокль уважно розглядав передову розстрільню, швидко кидаючи накази вістовим. Отець Василь закричав, що не можна ставити кулемет на дзвіницю, що тоді вона перетвориться на мішень для артилерії. Полковник відірвав від бінокля обвітрене степовим вітром і кавалерійськими атаками обличчя. Його слова були короткими і жорсткими:
– Не буде нас, не буде і церков, панотче, ідіть до поранених!
До збудованого швидкоруч у саду лазарету доносились звуки бою. Отець Василь сповідував умираючих. Він намагався зосередитися, але його вухо мимоволі вловлювало серед гамору бою сухий тріск кулеметних черг із дзвіниці. Білі халати лікарів швидко просякали рудою. Іноді до саду залітали кулі, зрізуючи вишневі гілки, густо всипані квітучим цвітом.
Земля здригнулася від артилерійського залпу. Отець Василь вискочив з саду і застиг, – крізь густий дим палаючих стріх він побачив обриси церкви і спалахи кулеметного вогнику. Раптом навколо церкви роздався гуркіт і виріс клубний вихор. Йому здалося, що церква повільно підіймається до неба. Щось оголомшило священика, і він упав.
Їх врятувала кавалерійська бригада Чорних Запорожців, які поверталися зі вдалого рейду. В степу ще вирував бій; вже козаки, готові щойно вмерти, бігли в контратаку за перемогою, а отець Василь, хитаючись, брів до місця, де стояла церква. Майдан був глибоко переораний ритвинами від вибухів. Несподівано серед уламків він побачив ікону. На ній, обпаленій вибухом і пробитій сталевим сколком, проступав на коні Святий Юрій. Отець Василь довго стояв, розглядаючи ікону, потім машинально підвів очі до неба. Воно було затягнуте димом, і тільки деінде синіло незатьмареним…
З того часу ікону отець Василь завжди носив з собою. Він позіхнув, поклав загорнуту ікону до валізи і глянув у віконце на мирні подебрадські вулиці – треба було вирушати.
3.
Місто було як місто, звичайне австрійське містечко, яке навіть не помітило, що перестало належати до імперії. Відсутність великих заводів обумовило досить спокійну і самовпевнену буржуазну вдачу громадян, які здивовано споглядали на класові битви у великих метрополісах.
Петро Бойчук і отець Василь без перешкод добралися до славнозвісного санаторію. Господар його, приголомшений злочином, був приємно здивований новими постояльцями, хоча чесно попередив про те, що трапилося. Бойчук заспокоїв його, натякнувши, що якби він обминав всі місця, де траплялися вбивства, то йому довелося б перебратися на місяць.
Було відразу видно, що і так нечисельне у зв'язку з перманентною кризою населення санаторію різко зменшилося після зловісних подій в кімнаті пані Н.. Багато номерів були вільними, і новоприбульці змогли обрати собі чудові кімнати на четвертому поверсі, з вікнами на впорядкований сосновий ліс.
Вже до вечора Бойчук добре знав, завдяки доброзичливості коридорного і пачці цигарок, місце розташування зловісної кімнати, а також те, що пані Н. знаходиться до закінчення розслідування і повного видужання в іншій кімнаті під наглядом лікарів і охороною поліцейського.
Вранці отець Василь і Бойчук зустрілися на прогулянці в лісі. Отець Василь здивувався великій кількості нових знайомих галичанина – ледь не кожний зустрічний вітався з ним по імені.
Нарешті, коли з ними несподівано люб'язно розкланявся довгов'язий чоловік у старій військовій формі без відзнак, отець Василь обережно зауважив:
– Складається таке враження, що ви відпочиваєте тут уже півроку. Завжди дивувався вашому вмінню знаходити спільну мову з навколишнім світом.
Бойчук не замислюючись відповів:
– Завжди вважав, що знаходити спільну мову з навколишнім світом є прерогатива вашого сану, панотче. Я лише спілкуюся з людьми, мені завжди цікаво спілкуватися з людьми.
– Але це потрібно вам для того, щоб отримати необхідну інформацію. Це відкидає елемент щирості.
– У цьому між нами і різниця – ви виконуєте свої обов'язки перед Богом і вважаєте, що це є гарантом щирості, а я перед нашою справою.
Отець Василь надовго замислився, зосередивши погляд на вимощеній сірою плиткою доріжці, а потім обережно зауважив:
– Ви вважаєте, що Бог не стосується нашої справи?
– Боюся, що він зайнятий більш важливими клопотами або занадто довіряє українцям, щоб вирішувати за них українські проблеми.
– Без віри ми не зможемо вирішити наші проблеми.
– Перепрошую, віри у що? Якщо слідувати християнській ортодоксії, то ми ще у 1918 році повинні були не брати зброю, а молитися, щоб поляки, більшовики, росіяни, німці схаменулися і пожаліли нас, таких богобоязливих і смиренних. Втім, боюся, що більшість українців цим і займалася.