Басаврюк Xx
Шрифт:
– Пані Наталко, це я, Андрій Балковий!
Двері відчинилися. На порозі стояла Наталка. Її перелякані очі з помітним полегшенням дивилися на мене. Я забубонів якісь незв'язні вибачення і зібрався вже вертатися, як вона обережно взяла мене за руку. У неї на очах я побачив сльози.
– Зайдіть, будь ласка, мені дуже страшно.
2.
Здавалося, Наталя боялася торкнутися до речей, які були в кімнаті. Тільки над її ліжком я побачив ікону з Юрієм – змієборцем, прикрашену рушником. В усьому іншому в кімнаті зберігався звичний для господаря лад.
Наталя стримано сіла навпроти. Вона здавалася збентеженою. Я знову спробував виправдати своє вторгнення:
– Вибачте, будь ласка, мені раптом стало страшно за вас.
Голос її прозвучав неприродно спокійно:
– Ми не зможемо втекти від них. Я дуже боюся.
Пекучий жаль за спотворену долю цієї дівчини поступово наростав в моїх грудях. Я встав і пройшовся по кімнаті. Туга тяжко пригнічувала серце. Я не міг бачити благальний погляд нещасної дівчини.
Хто, хто знівечив наш світ? Чий диявольський задум зміг створити силу, яка перемогла нас? Який несамовитий молох скалічив наші життя і душі, викинув з нашої землі, переробивши її на полігон для своїх чергових експериментів, а наш народ на допоміжний матеріал, приречений на поступову загибель? Хто!!?
У відповідь, як останній порятунок, з глибини душі почала підніматися свинцева злива ненависті. Гнів вибухнув в мені. І від цього мій страх і безсила туга щезли. Нечувана сила жорсткою хвилею прийшла їм на зміну.
Я рвучко обернувся. Наталка стояла навпроти. Вона дивилася просто мені в очі і в її погляді була надія. Вона повільно наблизилася і поклала руки мені на плечі. Вперше я побачив її ясну посмішку. Вона закинула голову назад і прошепотіла:
– Андрію, Анджею, Андрію. Ти врятуєш мене? – її голос запитував і стверджував одночас.
Я притягнув її до себе і поцілував…
…Недобудовані зводи підіймалися над моєю головою і губилися десь у чорній темряві. Я ніколи не міг уявити собі, щоб безодня могла бути зверху, але тепер вона нависала над нами, зі своєю безмежною ненавистю і своїм безмежним Жахом.
Біля мене йшов Порецький, – його рішуче обличчя було бліде і напружене. Два козаки позаду стискали крейдяними пальцями двоствольні рушниці. З кожним кроком простір навколо розширювався – і луна глухо відбивала наші кроки. Ми ледве бачили один одного – густий вологий туман огортав все навколо. Десь чулося хлюпання тяжких крапель, – неясні зловісні звуки тиснули на серце недобрими передчуттями. Я йшов дуже повільно, крок за кроком, тримаючи мисливську рушницю перед собою. Щось тепле і вологе капнуло мені на шию, я машинально провів рукою і підніс долоню до очей – на ній темніла темно-червона пляма трохи загустілої крові. Я підняв очі – зверху зловісно клубився туман.
Прояснилося, і я побачив смутні обриси людини, яка сиділа в зручному кріслі перед нами. Ми зупинилися.
Здавалося, що чоловік слухає нечутну для нас музику. Потім він неспішно повернувся. Це був інженер Гопнер. Він хитрувато посміхався, м'яко потираючи руки.
– Де Наталка?
– люто прохрипів Порецький.
– Їй добре. Можливо, ми повернемо її вам після порозуміння з паном Анджеєм.
Я відчув, як гаряча хвиля ненависті накочується на мене. Не тямлячи себе від гніву, підскочив до нього.
– Що за підлість! Собака!
Інженер голосно засміявся.
– От же ця шляхта! Мабуть, сумно стане на світі без ваших блазенських витівок з так званою честю і гідністю. Але світ потребує кардинального оздоровлення.
Обличчя Гопнера відразу стало замисленим. Він продовжив, говорячи скоріше до самого себе.
– І ви будете зайвими з цими застарілими уявленнями, – він клацнув пальцями, немовби підшукуючи влучний вислів, – О! Паразитуючий клас! І ці козаки – реакційна архаїка. Але все незабаром тут стане іншим. Ідеальним суспільством. Взагалі, нам і рукопис не потрібен. Ну хто повірить в містику з таємними силами і Храмами Жаху, коли всі передові люди сприймають світ через прогресивні теорії одного з наших будівничих, в якій все так просто і зрозуміло пояснюється економічним розвитком і класовою боротьбою.
Небезпека в іншому. В вашому впертому народі. Мабуть, буде тяжко долучити його до світового поступу, але без витривалих і слухняних рабів, без необмежених ресурсів ми не зможемо реалізувати наші довгострокові внески. Пам'ятаю, як ледь не пропала наша праця при цьому навіженому Хмельницькому. Прийшлося ділитися з поляками і Москвою. Але все буде по-іншому, все буде наше. Все готове.
Я перебив його промову.
– Ким ти є насправді?
Гопнер немовби згадав про нас.
– Ти хочеш знати, хто ми такі! Та ти не знаєш, ким ти є сам! Порецький багатомовно клацнув курком.
– Або ти віддаєш нам дівчину, або… – і він націлив рушницю прямо в груди інженера. Раптом ми прочули зойк, сповнений відчаю. Кричала Наталка. Обличчя старого стало попелястим, я зрозумів, що він зараз вистрілить, і крикнув.
– Не треба!
Мій вигук заглушив гуркіт пострілу. З двох стволів вирвався білий дим і яскраве полум'я – скрізь них я смутно побачив, як Гопнера підкинуло і він гепнувся назад в крісло. Я кинувся до нього – і відсахнувся. Тепер на Гопнері замість франтуватого смугастого костюму з метеликом була шкірянка, перетягнута блискучою портупеєю з дивним червоним знаком на грудях. На ногах були галіфе кольору хакі і чоботи, а на голові чудернацький гостроверхий ковпак з червоною пентаграмою. Незважаючи на широкі рвані рани від картечі, з яких густо сочилася кров, він підхопився і загорлав дивні слова, дивлячись кудись поверх наших голів.
– Товариші, ворогам не здолати наші залізні ряди! Могутньою рукою ми задавимо хижу гідру контрреволюції! Зміцнимо пролетарські лави!
Гримнув другий постріл – на цей раз не витримали нерви в одного з козаків – перевтілений Гопнер знову відлетів назад, коли пороховий дим розсіявся, він знов стояв перед нами – груди його, здавалося, були пробиті картеччю наскрізь, і тому звуки його голосу змішувалися з хрипом, свистом і булькотінням. На цей раз на ньому був зелений френч. Інженер надривно кричав.
– Тепер ми добре бачимо, як український буржуазний націоналізм остаточно показав своє звіряче обличчя, але партія зможе дати гідну відсіч цим жалюгідним покидькам, які не мають нічого спільного з українським народом, відданим справі служіння справі інтернаціоналізму…
Огидно було дивитися на цю примарну постать, яка перевтілювалася на очах, заступаючи нам шлях. Я вдарив його кольбою і він покотився кудись у туман, але і звідти долітало глухе нерозбірливе буботіння. Я зміг розібрати: – "Дорогі друзі, святкуючи річницю довгоочікуваної незалежності України…" Але часу прислухатися до цього марення не було – ми побігли туди, звідки долетів крик Наталки.