Басаврюк Xx
Шрифт:
– Ми зможемо тут протриматися. Він не пробереться сюди. З першими променями сонця вервольф перетвориться на людину.
– А далі? Перша ніч – і він перегризе нам горлянки. Вервольф почав полювання і він не зупиниться. Він повинен нас вбити.
– Чому?
– Професор Курц зміг би відповісти на це запитання.
– Хто ви і що вам треба?
– Вже шість років ми не знаємо, хто ми, можливо, ми і прийшли сюди, щоб дізнатися про це. До речі, ви обіцяли виконати прохання професора.
– Я зможу це зробити тільки після того, як ми вийдемо звідси.
– Зброя, графе, нам потрібна зброя.
Граф мовчки підійшов до величезної скрині, на якій лежали частини рицарських лат, і, відкинувши їх рукою, як непотрібний мотлох, відчинив важке вічко. Ми зацікавлено
– Ці арбалети змогли врятувати життя рицарю фон Денцелю в 1254 році. Точніше, не вони, а стріли-болти, якими він зміг вразити двох вервольфів.
Я прийняв до рук самостріл. Він був важкий і холодний. Чомусь мені згадалося, що на першому гербі Києва був зображений самостріл. Граф дістав зі скрині невеликий шкіряний покрівець і подав полковнику:
– А це два болти. На жаль, тільки два.
Полковник розв'язав покрівець і дістав звідти коротку срібну стрілу. Ще одну він подав мені. Тяжкий болт був виплавлений із срібла, тільки на кінці були прироблені широкі шкіряні кінцівки замість звичного для стріл оперення. Я обернув болт до світла. На одній з його чотирьох стінок темніли вибиті руни. Граф обережно взяв стрілу з моїх рук:
– Якщо перекласти на сучасну німецьку, це означає приблизно таке: "Син темряви повернеться під владу сина сонця".
Граф дав нам коротку інструкцію щодо користування самострілами. Я вступив ногою в "стремено" арбалету і спеціальним приладом, "козячою ногою", натягнув тятиву з волячих жил. Мені здалося, що я тримаю найгрізнішу зброю. Полковник поклав болт на жолоб самострілу звично, немов всі свої походи провів з арбалетом в руках, прицілився кудись під стелю, опустив зброю і сказав графу:
– Зараз ми відкриємо двері і спробуємо його розстріляти з ваших арбалетів.
– Зачекайте, вдягніть ось це, – і граф дістав зі скрині два сталевих зі срібними інкрустаціями нагрудних панцири, на блискучій поверхні яких був ритуваний рицарський хрест, подібний до тих, які я бачив на старовинних козацьких прапорах.
Полковник потиснув плечима, але досить швидко надягнув на себе панцир. Мене вразило, наскільки личила його суворому, немов вирізьбленому з каменю, обличчю, сувора витонченість рицарського обладунку. Ми стояли перед дверима з натягнутими самострілами. Раптом граф сказав:
– Я не попередив вас. Вервольф не завжди вбиває свою здобич одразу.
…Вервольф знав, де ховаються люди, він оббіг навколо будинку і підскочив до його входу. Він відчував їх і він прагнув скоріше добратися до їх крові. Замок був тепер його нероздільним володінням. Вервольф повернув голову до місяця – і протяжливе виття пронеслося над замком.
В арсеналі стояла напружена тиша. Посередині зали ми влаштували щось на зразок барикади з перегорнутих лав та столів, наваливши на них щити й лати. Я зайняв лівий край загорожі, а полковник правий. Самостріли були заряджені і націлені на двері. Ми домовилися, що першим буде стріляти полковник. Про всякий випадок я поклав біля себе довгу алебарду і короткий меч. Граф, озброєний мечем та великим смолоскипом, замикав наш бойовий порядок. Грета так і залишалася в кріслі, і тільки слабке дихання свідчило про те, що вона жива.
Десь у глибині душі я сподівався, що вервольф не з'явиться. Очікування було нестерпним. Раптом мені почулося, що двері тихо зарипіли. Краєм ока я помітив, що полковник підібрався і поправив свій самостріл. З обох боків дверей ми поставили два смолоскипи, які давали непогане освітлення. Але я не міг зрозуміти, чи справді двері відчиняються, чи це здається від миготіння вогню. Пройшло ще кілька секунд, безкінечних, як вічність. Я відчув, що мої долоні стали мокрими від поту, а серце божевільно закалатало в грудях. Тепер було ясно видно, що двері повільно відчиняються. За ними
Полковник кинувся до стіни і ухопив смолоскип. Він бачив, як вервольф стрибнув на графа, на мить відсахнувся від вогню, яким граф махав перед собою, і збив тевтонця на підлогу. Полковник схопив алебарду і з розгону встромив її в спину вервольфа. Звір стрімко повернувся і одним ударом лапи розтрощив держало алебарди. Полковник відскочив до кинутого смолоскипа, в його руках з'явилася вихоплена з кишені жменя пороху. Він спробував ухопити широкий дворучний меч, але вервольф наздогнав його. Удар кігтями розірвав навпіл старий тевтонський панцир, а сам полковник від удару налетів на кам'яну стіну і впав зі скривавленим обличчям на підлогу.
Андрій, похитуючись, підвівся. Крізь кривавий туман в очах він бачив непритомних або мертвих графа і полковника. Вервольф повільно наближався до нього, раптом погляд жовтих очей зупинився на мертвій Греті. Несамовите ревіння вихопилося з грудей вовкулаки і він нахилився над тілом жінки. Андрію здалося, що він почув у цьому ревінні жорстокий і безжальний відчай. Зібравши останні сили, підхорунжий перестрибнув через барикаду і підскочив до напіврозірваного, залитого кров'ю мерця зі срібним болтом у спині. Він висмикнув слизьку стрілу і розвернувся. Тяжкий удар вервольфа, який стрибнув на нього, перекинув Андрія на спину. Він впав спиною на труп, стискуючи болт як ніж. В груди йому вперлися лапи вервольфа, вишкірена паща опинилася біля горла. Підхорунжий заплющив очі. Зненацька зверху почулося скавчання і вервольф відскочив назад.
– Ну що, тварюко, нажерлася кубанського тютюну! Бач, на яку гидоту витрачати доводиться! – Кожух, в обідраному костюмі, вимащений сажею і кров'ю, тріумфально прямував на вервольфа, кидаючи йому в очі свій дорогоцінний тютюн. Вервольф, звиваючись, намагався кинутися на козака, але чергова хмара тютюну, пожбурена Кожухом, примушувала його відступати. Андрій, який за останні години взагалі перестав дивуватися будь-чому, підхопився і побіг на вервольфа. Не тямлячи себе, він схопив вовкулаку за лапу і встромив стрілу йому в горло. Несподівано легко срібний болт ввійшов під пащу вервольфа, звідти вдарив стрімкий фонтан чорної крові, тварина захрипіла і впала навзнак. Кожух застиг з піднятою рукою, потім дістав з кишені кисет і обережно висипав туди залишки тютюну. Він озирнув розтрощену вщент залу, побачив полковника, який зі стогоном підвівся на ноги, і промовив: