Без козиря (збірка)
Шрифт:
Несподівано збоку, десь близько, загавкали, мов кулемет «шоша», собаки. Лец-Отаманів підвівся на санях і крізь сиву млу примітив ліворуч щось темне на снігу.
— Там внизу якийсь хутір.
— Може, погріємось і дорогу перевіримо, — сказала Ніна Георгіївна, вся здригаючись від холоду. — Я змерзла.
Лец-Отаманів зразу ж повернув коня через поле навпростець.
У балці лежав маєток біля круглого ставу, прибраного у похилі верби й круті береги. Такі ж верби в білому інеї,
— Як тут хороше! — вирвалось навіть у збентеженої Ніни Георгіївни.
За містком показався темний будинок і декілька інших будівель. З будинку крізь щілини у віконницях пасмами виривалось світло й манило з холоду до теплої кімнати.
Добувшись до двору, Лец-Отаманів здивувався. Біля воріт якось хаотично стояли артилерійські запряжки, але тільки передки зі снарядними ящиками. Не важко було зрозуміти, що розбита батарея загубила не тільки обоз, а й свої гармати. У темноті біля коней порались якісь постаті, ввертаючи після кожного слова злу, роздратовану лайку. Над запряжками стовпами стояла пара, і на весь двір розносився їдкий припах кінського поту.
— У чім справа, панове, якої це частини?
Один брутально вилаявся, інший злісно перекривив: «Панове, панове», але Лец-Отаманів все-таки довідався, що це була легка батарея із загону «Запорозька Січ» і що години дві тому їх розбила Червона армія верст за десять звідсіля.
Видовище було жалюгідне. Розхристані козаки сідали на коней, щоб знову тікати далі під захистом темної ночі.
Ніна Георгіївна й собі обійшла майже всі запряжки. Зазирнула навіть до тачанки, що з кулеметом стояла осторонь.
14
У будинку, куди вони зайшли, був справжній розгардіяш.
На порозі вітальні зіткнулися із старшинами батареї, що, навантажені клунками харчів, прощалися з господарем. Високий, огрядний, із сивиною в чубі і з коротко підстриженою бородою, господар заклопотано тиснув їм руки і, озираючись назад, кидав:
— Машо, заспокойся, ну, заспокойся. Зараз і ми поїдемо.
Забачивши на шапці Лец-Отаманова білий султан, господар зразу визначив його чин у армії і щиро зрадів:
— Дуже приємно, дуже приємно. От бачиш, Машо, до нас іще гості завітали, а ти кажеш, що нас усі покинули. Ми тут, як на острові.
Маша, огрядна пані з мокрою хусткою біля очей, лежала в їдальні на канапі. На столі в безладді стояли недопиті пляшки старих вин і холодні страви.
Пані істерично хлипала і монотонно голосила:
— Боже, боже мій…
— Заспокойся, Машо! Боїться, щоб не захопили більшовики, — пояснив господар, запрошуючи присісти до столу. — Дістав із льоху найстаріші вина. Все одно думаю тікати.
— Куди?
— Та куди ж, як не за кордон: туди не дістануть.
— А хіба не можна зостатися на місці? — запитала Ніна Георгіївна.
— Доки свої були — сидів. Мене мужики на руках носили, а цю зиму я ще віддав їм майже задарма десятин сто землі.
— Усю віддали?
— Та десятин триста й собі залишив. Треба ж з чогось жити. Так це вони, коли довідаються, що пан їхній поїхав, будуть бідкатися, сердешні. Машо, ти б усе-таки доглянула, як там дівчата ладнають речі. Цьому бидлові скільки не годи…
Пані, монотонно причитаючи «боже, боже мій…», вийшла до другої кімнати, де поспішно гриміли скринями.
— Ну, як же там батько Петлюра? — запитав господар, присівши до столу. — Це ж мій вихованець. Я вам зараз покажу.
Із купи книжок, що вже лежали біля бібліотечної шафи, він витяг синій школярський зошит і підніс до Лец-Отаманова.
— Власною рукою переписував Симон Васильович. Це ще як був моїм учнем у духовній семінарії. Бачите, ще й тоді кохався в піснях.
Лец-Отаманів розгорнув зошит. На окремих сторінках чітким круглим почерком були старанно переписані пісні. В очі йому впали: «А в Києві на риночку», «Приїхали три козаки», «Ой час, пора до куреня», «Із-за гори сніжок летить» — і так в одному зошиті до сорока. Господар побожно притиснув зошит до грудей і сказав:
— Бережу як пам'ять. І хто б подумав, що із Симона… Петлюра вийде. Ну, нехай йому Бог помагає.
Із розмови виявилося, що Лец-Отаманів дійсно заблудився. Містечко лежало далеко вбік, і звідсіля до нього було теж верст біля семи, і то коли перехопитися за байраком через яр.
— Але що ж ви застанете в містечку? Комендант збирався виїздити ще вчора.
— А може, там яка-небудь піхотна частина зосталася?
— Та де там. Вони від колії й на версту не відходять. На цім тижні тут, біля двору, чомусь знизився літак. Вкотили його до обійстя, а льотчики як поїхали, та тільки й бачили. Дзвонив уже й на станцію. Цілісінький же аероплан — і покинули.
— А де він? — запитала поспішно Ніна Георгіївна.
— Стоїть біля воловні.
— Так ми, може, таки ще застанемо когось у містечку і пошлемо забрати. Ви його не псуйте.
Раптом під самим вікном луснули постріли: один, другий.
Всі перезирнулися, Лец-Отаманів і господар помітно зблідли, а пані в другій кімнаті знову забилася в істериці:
— Боже, боже… поїхали…
— Що це значить? — спитав Лец-Отаманів.
— Еге, що б воно? — проказав і господар. — Рушниць ніби ні в кого з челяді не було, а січовики вже виїхали.