Без козиря (збірка)
Шрифт:
Лец-Отаманів пополотнів ще більше. Дві пари очей дивилися на нього із запитанням і з надією. Він не витримав, схопив карабін і кинувся на ґанок. Ніна Георгіївна з якоюсь особливою цікавістю підбігла до вікна. Крізь розмальовані тонкими крижаними візерунками шибки вона не могла розібрати нічого і почала часто хукати на шибку. Почувся знову постріл.
Ніна Георгіївна захукала ще частіше. Лід темнів, сльозився, і вона вже побачила Лец-Отаманова, який, озираючись на всі боки, біг назад.
— Що там? — запитала Ніна Георгіївна, коли він
Лец-Отаманів знизав плечима:
— Поскакало двоє верхи на конях.
Ніна Георгіївна заметушилася і почала збиратися з таким виглядом, ніби поспішала додому.
— Скоріше треба до містечка. Я ж казала, це вже їхня розвідка!
— А куди вони поскакали? — спитав господар.
— До яру.
— О, там може ціла рота заховатись.
Ще раз перевіривши маршрут і прийнявши від господаря банку з варенням, вони за хвилину знову опинились у полі.
Пухкий сніг уже прикрив рівною пеленою всі дороги і стежки. Господар казав, що зараз мусила бути поворотка праворуч, але на снігу ніяких ознак такої поворотки не було.
— Яр мусить бути праворуч, — сказала Ніна Георгіївна, — їдьте навпростець!
— Спробуємо, — відповів Лец-Отаманів винувато.
Було вже близько третьої години ночі, і Ніна Георгіївна все більше дратувалась. Вона пробувала навіть підганяти коня. Кінь, трохи відпочивши в маєтку, летів полем з новою силою. Скорси саней щохвилини бились об груддя, і по цьому можна було судити, що вони вже женуть по ріллі. Лец-Отаманів, щоб розвіяти неспокійний настрій, що відчувався через втрачену путь, знову попробував обняти Ніну Георгіївну.
Ніна Георгіївна, вся заглиблена в якусь думку, роздратовано зняла його руку. Потім нетерпляче запитала:
— Ми довго ще будемо блукати?
Лец-Отаманів знизав плечима:
— Ярок єсть, а байрака близько й сліду немає.
— Давайте тут перехопимось.
— А може, вернемось на хутір? Кімнату нам знайдуть, і…
— Повертайте, тут уже неглибоко, — перебила його Ніна Георгіївна владно. — А то ми так усю ніч проблукаємо.
Щодалі Лец-Отаманів усе більше підкорявся її волі і слухняно повернув коня просто на яр.
— Тепер же тримайтеся!
Але Ніна Георгіївна не встигла ще схопитися за поручні, як кінь раптом по самі вуха пірнув у сніг, голоблі підкинули сани догори, і вони обоє покотилися на дно глибокого яру. Слідом за ними вперекидь стрибали чемодан і банка з варенням.
Ніна Георгіївна зупинилася на півдорозі. Поруч лежав карабін. Вона схопилась і втоптала його в сніг, потім, весело сміючись, збігла вниз до сотника. Він, без шапки, увесь білий, мов снігова баба, розгублено витрушував із рукавів свого бешмета сніг, а поруч лежав розкритий чемодан, із якого випав цілий жмут паперів. Вони лежали довкола сотника рябими латками, мов картатий килим. Ніна Георгіївна кинулась згрібати їх, ніби кленове листя в саду, а до сотника сказала роздратовано:
— А ви чого стовбичите?
Лец-Отаманів, що недоумкувато дивився на розсипані папери, простяг уже до них руку, але Ніна Георгіївна різко одсторонила:
— Без вас обійдусь! Кінь он борсається.
Сотник зробив уже крок, щоб все-таки обійти її, і враз аж скрикнув од гострого болю.
— Я, здається, ногу вивихнув. І руку покалічив.
— Ви самі більше людей покалічили.
— Виявляється, ви й злою можете бути, — відказав Лец-Отаманів, почуваючи себе ображеним, що вона так байдуже поставилась до його покаліченої ноги.
— Дивлячись на кого, — відказала Ніна Георгіївна із землі.
— Що це у вас таке?
— Не будьте цікавим. — І вона защепнула чемодан. — Ніколи не бачили реклами «Олеомаргарин»?
— Навіщо вам стільки? Ви жартуєте.
— Саме час для жартів!
Ніні Георгіївні і справді було не до жартів. ПОАРМ тринадцять послав її і товариша, що відстав від потяга в Знам'янці, на підпільну роботу до Одеси. Крім того, вони мусили доставити для Одеського підпільного ревкому якесь важливе доручення Реввійськради за трьома сургучними печатками і політичну літературу. Пакет вона сховала серед своїх спідниць, а газетами й листівками був набитий другий чемодан. Саме ці листівки й розворушили козаків артилерійського дивізіону.
До цього дивізіону Ніна Георгіївна потрапила випадково, щоб замести сліди. Від самого Києва за нею стежив якийсь підозрілий суб'єкт у сірому пальті. В Роздільній вона мала пересісти на пасажирський поїзд і зустрітися з третім товаришем, який теж має їхати на підпільну роботу. Несподівана затримка ешелону руйнувала її плани. Самовладання Ніни Георгіївни піддавалося серйозному іспиту.
— Ідіть витягайте коня, — повторила вона тим же тоном.
Лец-Отаманів, припадаючи на одну ногу, ступив уже кілька кроків і зупинився:
— Чекайте, здається, браунінг загубив. — Він обмацав себе довкола. — Нема!
Ніна Георгіївна від цих слів уся стрепенулась.
— Спочатку голову, а тепер уже й браунінг загубили, — сказала вона саркастично.
— Серйозно. Шукайте!
Вона тицьнула в одну, другу ямку рукою, але ж в такому снігу міг утопитися не тільки куций пістолет, а навіть цілий кулемет, і Ніна Георгіївна випросталась.
— Повесні знайдете, пане сотнику. Від коня і то одні вуха стирчать. Витягайте сани, а я на той бік і пішки видерусь.
— Ніно Георгіївно, чекайте!
Але вона, не оглядаючись, уже осилювала схил яру. Спантеличений Лец-Отаманів тільки знизав плечима і почав сам шарити в потолоченому снігу браунінг. Гадаючи, що він міг випасти біля саней, видряпався на гору, але й там не знайшов. Ще прикріше вразило, що й карабіна теж не було в санях. Ніна Георгіївна його не могла взяти з собою. Він глянув їй услід. Вона вже вийшла із яру і прямувала в поле, зникаючи в білому серпанку пухнастого снігу:
— Ніно Георгіївно! — гукнув він з нотками роздратування в голосі, але вона не відгукнулась.