Без козиря (збірка)
Шрифт:
Байда спочатку навіть не розумів, чого вони сперечаються — обидва проти царя, обидва за революцію, а сперечаються. Одне тільки їх різнило: в словах Трояна завжди чулась зненависть до панів, до експлуататорів, а Попсуй усе серединка на половинку. А коли ще й дядько Пилип після одної такої суперечки сказав, кивнувши на Попсуя: «Сказано, пан: їсть мужицький хліб, а мужика ні в що не ставить!» — Байді стало зрозуміло, що не одним вони миром мазані.
З того часу Байда перестав слухати розказні Попсуя і завжди тримав руку Трояна. Якось Троян одержав
— От до чого довела ваша заяча політика: гетьман уже відновлює власність на землю, фабрики й заводи знову повертає хазяям.
— Я його не обирав, гетьмана!
— Так потакав.
— Тепер вони так прикрутять, що й на печі ніхто не всидить, — сказав дядько Пилип.
— Попсуї всидять, — кивнув Косов. — Меншовики й до гетьмана присусідяться.
— Я комісарів не потребую! — враз заверещав Попсуй. — Може, гадаєте, що це Луганський загін?
Косов зблід. Саме про його комісарювання в загоні й допитувався слідчий. Знало про це лише кілька чоловік у камері. Він стиснув кулаки й кинувся до Попсуя, але між ними став Троян:
— Чекай, Косов. Винюхав, значить?
— Не ваша справа! Я не бажаю з вами балакати, я, я… — і він затарабанив у двері.
Але в очко визвірився вартовий і загрозливо гаркнув:
— Відійди, шпана!
— Як він зразу його впізнав! — зареготав Карбований.
Того ж вечора Попсуя викликали на допит. За півгодини він повернувся, і, намагаючись нікому не дивитися в очі, зібрав свої речі, і, навіть ні з ким не попрощавшись, пішов. Серед ночі викликали слюсаря Косова. Назад він уже не повернувся. В камері не спали до самого ранку. Троян ходив зосереджений, з міцно стиснутими губами, а коли побачив, що всі перейнялись якимось страхом, з докором сказав:
— Без жертв, товариші, не обійдемось. На те боротьба. Тепер самі побачили, як попсуї продають революцію. Ідіть-но сюди, будемо газету читати, а потім скажу, як вона потрапила до нас.
Розгорнувши газету, Троян вдоволено вигукнув:
— Ну от, я ж казав, що народ не буде ходити в німецькому ярмі. Забастували залізничники! Це ж яка допомога селянам! Німці тепер не зможуть вивозити хліб, перекидати війська для придушення повстань. От вам, товариші, плоди нашої агітації. А тепер ще треба, щоб шахти стали. Чуєте, товариші шахтарі? Та проти такої сили не те що триста тисяч окупантів, а й удвоє більше нічого не вдіють! Навіть коли й зламають страйк залізничників, усе одно паровози без вугілля не поїдуть. А не поїдуть паровози — не вивезуть хліба, лісу, руди. От як одне за друге чіпляється.
А через кілька днів по тому в камері з'явилися і залізничники. Один був машиніст, другий — слюсар із депо, а третій — мастильник. Їх зустріли як героїв.
— Держитесь, товариші?
— Забастовка росте?
— Всі вже залізниці України стали! — сказав машиніст.
— Ура! ура! — закричали в'язні.
— Качати залізничників!
Дехто взявся за машиніста, але він болісно крякнув і сказав:
— Мене вже і без вас покачали гайдамаки, аж дихнути не можу.
— Дома взяли, чи як?
— Облаву на Чечелівці зробили. Більше тисячі робітників затримали. А в німецького офіцера і список уже був. Декого провели під конвоєм до паровозів, а нас оце сюди.
— Ми тут довго не засидимось, — вставив мастильник, — нашого брата в концентраційні табори відсилають, аж у Білу на Підляшші.
— Що ще нового на волі? — спитав Байда.
— Де та воля, товаришу? Вся Україна тепер стала тюрмою. А ви чи не шахтар, бува?
— Вгадав!
— Ну то вам цікаво почути: по всьому Донбасу й Криворіжжю забастовки почались.
— Неначе підслухали тебе, товаришу Троян! — з захопленням вигукнув Карбований.
— Бо один центр керує, — відказав Троян. — Товариш Ленін думає не тільки за Росію, а за всіх трудящих.
— Це правильно, товаришу, якби не допомогли петроградські робітники, може б, німецькі окупанти вже й зламали залізничників.
— Про яку допомогу кажете?
— Шкода, не захопив відозви.
— А я приховав, — сказав слюсар депо і витяг із кепки клаптик паперу.
— Та ти своїми словами!
— А навіщо мені вигадувати? Нате читайте.
— Це від Петроградського комітету РКП(б), — сказав Троян, взявши відозву до своїх рук. — Про страйк залізничників. — Він пробіг очима перші рядки, потім підвищив голос: «…Хто може, хто повинен прийти їм на допомогу? Ми, їхні брати по боротьбі — російські пролетарі і в першу чергу передовий загін робітників Росії — революційний пролетаріат Петрограда… Нехай кожен пітерський робітник, робітниця, матрос, червоноармієць принесе свою лепту на велику справу визволення українських братів, що страждають у капіталістичному рабстві!»
— Ну, товариші, — сказав Троян, піднявши голову, — чули? «Брати по боротьбі — російські пролетарі!» З такими братами нас ніяка сила ніколи не зламає!
Чекали на сигнал
Назад до Калинівки Гордій Байда повернувся, коли вже надворі стояли холодні, прозорі дні й темні осінні ночі. За цей час його дружина Харита ще більше висохла і почорніла. Вперше за останні роки тепле, ніжне почуття прокинулося в його серці:
— Покріпись, старенька, чув, недовго вже їм верховодити. Погано ти, Ільку, матір годував!
— А їх скільки не годуй — однаково.
Ілько вилюднів, поширшав у плечах, ще більше став з обличчя подібний до Клима, але від батькових очей не заховалась і різниця. Уже третій місяць він працював за коногона і тепер на кожному кроці словами й рухами, не завжди чемними, намагався копіювати найбільших шибайголів із коногонів.
— А в нас пішла чутка, що вас уже копнули.
Ілько сказав це цілком байдуже і так же байдуже чвиркнув крізь зуби, як це робив Гарасько. Вражений Байда похитав головою. Харита, відчувши докірливий чоловіків погляд, глибоко зітхнула: