Без козиря (збірка)
Шрифт:
— Максим Мостовий хотів вас бачити.
— Уже влаштувався на роботу?
— Роботи в нього вистачає, та тільки життя собаче: ховайся день і ніч.
— А де ж я його побачу?
— Ви збойку знаєте, ту, що німця вкинули?
— Ну то що?
— Навідайтесь туди завтра надвечір.
Утрьох вони вийшли на дорогу, що виблискувала накоченими коліями. Німецька військова халабуда, воркочучи кованими колесами, обігнула шахту і скоро порівнялася з ними. Зустріч з німецькими бундючними солдатами нікому з них не могла бути приємною, і вони мовчки збочили з дороги. Гордій Байда при зустрічі
— Є й серед них люди з понятієм, трудящі.
— Таких тут довго не тримають, — відказав Гриць Духота, — ми тут з двома ніби договорились уже, та ви знаєте Ганса Курца. Мабуть, винюхало начальство, — не знаємо, де й поділись.
— Курц прибігав напередодні: на фронт, каже, посилають.
Від халабуди підійшов солдат із посмішкою на червоних губах. В руках у нього була новенька вуздечка. Всі троє здивовано перезирнулися.
Гордій поторкав пальцями вуздечку й посміхнувся:
— Чи ти хочеш нас загнуздати, чи що? Так на мене — і то велика.
Солдат повісив уздечку на руку й дістав із кишені французький ключ. Річ була потрібна, але не було потрібних грошей. Солдат, гадаючи, мабуть, що й це їм не потрібне, витяг із-за пазухи нові штани.
— Чого це ти сгродуєшся? Додому, чи що, збираєшся?
На губах у солдата заграла задоволена посмішка:
— Яволь!
Усі троє запитливо переглянулися. Гриць Духота й собі з посмішкою на губах запитав:
— А в тебе револьвера або рушниці не можна купити?
— Рефольвер? — солдат подумав. — Яволь, мошна. Рефольвер нейн, можна гвер.
Домовитися перешкодив вершник, що скакав по дорозі. Солдат на мигах показав, що він завтра теж буде проїздити цією дорогою, і побіг до своєї халабуди.
Пригода з солдатом чомусь нагадала усім сімнадцятий рік, і вони знову без слів перезирнулися.
— А не провокація, бува? Мені не подобається той вершник.
Гриць Духота з десятником повернули назад, а Гордій Байда через стерню попростував до другої шахти. Всю дорогу він розмірковував над тим, що сказав німецький солдат, і нарешті прийшов до висновку, що радіти ще зарано: солдат, можливо, збирався тільки у відпустку, а може, до Німеччини повертали цілу частину. Замість неї прийде друга, і нічого від цього не зміниться.
Після хвилинної радості він ще глибше відчув своє прикре становище і вже машинально попростував утоптаною стежкою, що вела в степ.
На сусідній рудні в шахтах працювали тільки помпи. Під естакадами, на путях, заржавілі рейки заростали бур'яном. У мертвих шківах свистів вітер, а копри в сяйві золотого павутиння стояли, мов забуті на баштанах курені. По селищу проходили поодинокі люди. Вони з жалем озиралися на сторонню людину, що даремно забилася сюди, і зникали в своїх похмурих землянках. У сухотних деревах цвіркали синиці. Але Гордій Байда зустрів і тут знайомого вибійника. Він теж уже другий місяць сидів без роботи і мріяв про той щасливий день, коли роздобуде шкапину, складе на воза своє збіжжя і помандрує, за прикладом багатьох, на село, до себе в Росію.
— Щоб хоч цих пикатих не бачити.
— Ти поїдеш, я поїду, а вони нехай грабують? Не діло, Степане. Знаєш, що мій Клим казав: «Революцію хочуть задушити, тату». Взяв рушницю й пішов обороняти. Ото правильно! І нам про це треба подумати.
Він пошарив по кишенях і дістав засмальцьований клапоть газети «Донецкий пролетарий».
— Чув, скільки їх напосіло на совєцьку власть?
Скоро біля них зібрався невеличкий гурт. Діти задирали на нього голови, як на терикон, жінки, склавши руки під сухими грудьми, прислухалися здаля. На прогнилих дошках даху сидів кіт і, не спускаючи очей з заклопотаної синиці, грівся під блідим промінням осіннього сонця.
Лягавий
У хаті було темно. Гасові лампи давно вийшли із вжитку, а маленький каганець ледь освітлював понівечені ревматизмом пальці та сухе Харитине обличчя, схилене над шитвом.
— Перестань бренькати. Краще б послухав, що батько говорить.
Ілько повернув голову, зневажливо скривив губи і знову забренькав на балалайці:
Я на бочці сиджу — Ходить збоку качка, Мій муж більшовик, А я гайдамачка…— Краще б у книжку заглянув.
— А раніше? От у Митька Куцого є книжка — про розбійника Чуркіна, ото книжка!
Харита звела на сина стомлені очі:
— Він таки доведе тебе до ума.
— А вам що?
Гордій Байда тільки зирнув на сина — і той знітився.
— А чого ж вони в'язнуть зі своїми книжками? Он Маруська дочиталася, що вже дьогтем ворота вимазали. Тепер уже мовчить, а то: «Що таке експлуатація, знаєш?» Думає, тільки вона й знає. Політичеська яка стала. А ми й без політики укоцали німця. У Гараська тепер хіба ж такий годинник — на п'ятнадцять каменів.
Гордій Байда смоктав цигарку. Від Ількових слів він одкрив рот, і засмалений недокурок із газетного паперу повис на губі.
— Кого?
— Німця.
Байда притишив голос:
— Якого німця! Не базікай.
— Не вірите? Спитайте в Гараська. Того, що з варти щез. Аж у шурфі опинився!
Полювання на німецьких окупантів по всій Україні було на той час явище поширене. Трупи знаходили в полі, на вулиці, на стійках, а то й на цвинтарі. На Калинівській рудні останній випадок трапився тиждень тому. Поставлений на варту біля динамітного складу солдат на ранок зник безслідно. Винних, звичайно, не знайшли, і постраждали за це двоє випадкових шахтарів, що вранці на тому місці зупинилися запалити цигарки. Гордій Байда догадувався, хто приклав рук до цієї ризикованої справи: Семен Сухий якось натякнув, що добули одну рушницю, і тому на Ількове зухвальство він тільки посміхнувся:
— Ой глядіть, хлопці, кому змелеться, а вам скрутиться, як будете отак базікати!
Збентежений Ілько змовк і знову забренькав на балалайці.
— А мені ото, хоч і другої вони віри, а шкода. — Харита заморгала віями.
— Все одно колись доведеться їх бити. Думаєш, сюди нашого брата, пролетаря, прислали? Аякже! Щоб на революцію захворів? Може, один-два такі, як ото трус робили, а решта все: о-о! — І для ілюстрації Байда стиснув кулак. — Як не буржуй, так куркуль. Ану замовкни, Ільку.