Без козиря (збірка)
Шрифт:
— Revolution!
— Виїздите?
Гордій Байда знав із німецької мови тільки слово «щорік» і вирішив з ним добитися потрібних йому відомостей.
— Виїстіте! — повторив солдат, як папуга.
— Куди виїздите?
— Куди виїстіте? Nach Haus. То тома!
— Додому. Зараз, чи що?
— Ніхт зараза. Морген, морген!
Останніх слів Гордій Байда не зрозумів і знову спитав:
— Так коли назад, значить, цюрік? Сьогодні, завтра, темно, цюрік, — і для пояснення заплющив очі і, мов сліпий, витяг уперед руки.
Солдат довго морщив лоба, нарешті прояснів:
— Ніхт темно, ніхт, морген, — і махнув рукою в бік станції.
— Ну, їдьте до біса. А приїдете в свою Німеччину…
— Дойчланд!
— Я ж і кажу — Німеччину, так і Вільгельма вашого, як ми Миколу, до стінки — і пах, пах!
Німецький солдат від слів «Німеччина» і «Вільгельм» розплився в посмішці, але, зрозумівши Байдину пораду, злякано закипав сорочачими очима:
— Wilhelm ist Keiser.
— А що ж, як кайзер? У нас був справжній цар, і того не злякались.
Від шахти йшов Семен Сухий з перев'язаним оком.
— Чого ти витріщився? Ячмінь вирядився! Так от з кого лягавих набирали! А скільки ще їх вештається між нами.
— Якби знав, язика б йому вирвав.
Сухий запитливо й здивовано втупився в Байду. Байда, щоб перевести балачку на інше, кивнув на телефонний стовп, де дятлом лазив телефоніст:
— Виїздять!
— Ніби…
— Навіть сьогодні, чи що? Я тут балакав з ним.
— Завтра. Один приносив до мене маузер. Завтра, каже.
«Оце добре!» — Гордій Байда сказав це до себе. До завтрього він ще встигне переговорити з Гнатом, а Гриць Духота і Власов нароблять списів.
— Ти як думаєш, Семене? — І він розповів йому про свій план захоплення у німців зброї.
Семен Сухий пожував кінчик солом'яного вуса і знизав плечима:
— Мені теж здається, що німці не будуть ув'язуватися в бій. Додому повертають!
— Кому охота буде ризикувати, раз він їде вже додому? Ото й приходь вдосвіта в лазню, а я піду ще де з ким побалакаю.
Телефоніст, як жук рогатий, уже сповзав униз. На землю сипалась, мов вишневий цвіт, паморозь.
Байда знову кивнув у бік німецького солдата й додав:
— Щоб і дітям своїм заказали ходити по легкий хліб на Україну.
Вони торкнулися пальцями посивілих шапок. Байда переступив рівчачок і пішов навпростець через майдан, прокладаючи по білому снігу перший слід.
Засідка
Було ще темно, коли до лазні почали сходитись шахтарі — поодинці, по двоє. Щоб не привернути будь-чиєї уваги, світла не світили. Всі відчували серйозність справи і говорили схвильованим шепотом. У темряві Гордій Байда вгадував, коли зайшов Люй Лі, Семен Сухий, Кіндрат Сусідка. Власов прийшов, як завжди, з гармонією і привів чоловік десять хлопців із Платонівки. Потім забряжчало залізо.
— Списи? — теж пошепки запитав Байда.
— Принесли. Розбирайте!
Гирич запропонував, за його власним винаходом, імітувати торохкалом у порожній бочці кулемет.
— Що це тобі — маневри? — сказав Байда, побачивши в цьому несерйозне ставлення до такої важливої справи. — Можуть так торохнути, що й ноги витягнеш.
— Треба, треба, — настоював Гирич. — Доки розкумекають — злякаються, а тут зразу в штики. Інакше, що ти зробиш з п'ятьма гвинтівками?
Зброї, звичайно, було мало. Це добре розумів Байда. Доводиться розраховувати більше на раптовість наскоку і на списи. Гирич вирішив, що переконав Байду, і вже розповідав про механізм свого «кулемета».
Тим часом прийшли майже всі, хто погодився взяти участь у цій ризикованій операції. Можна було б уже вирушати, але Ілько, посланий наглядати за зборами німецької команди, і досі не повернувся. Збиті докупи люди, чоловік тридцять, простоявши на ногах більше години, почали нервуватись:
— Може, він там у коника грає?
— Знайшов на кого звіритись! — говорили по кутках. — Ану нехай збігає хтось інший.
Затримка починала вже нервувати й Байду, але, ображений за сина, він гостро відказав:
— Значить, якась причина на те є. Що ж, Ілько без голови? По Климовій стежці хлопець іде.
У хаті запанувала важка тиша: не таким був Клим, але і в багатьох присутніх були свої діти, і вони розуміли Гордія. Нарешті під вікнами почулися кроки.
— Біжить хтось.
— Ото він і біжить, а ви — в коника…
Захеканий Ілько вскочив до лазні і ще з порога гукнув:
— Збираються запрягати!
— Багато? — запитало разом кілька голосів.
— Шість возів і дві тачанки, а солдатів налічив у дворі чоловік тридцять.
— Я на себе двох беру, — сказав Власов.
Хтось крякнув, хтось зітхнув, а один сказав:
— Навкулачки то я б і трьох викликав, а з цією штрикачкою проти кулемета…
— А кулемети в чохлах?
— Познімали, — сказав Ілько.
— Не бачив, на якому возі набої, гвинтівки? — спитав Байда.
— Усі вози були вже ув'язані.
— Ну то будемо рушати!
— А мені що робити? — спитав Ілько, на якого навіть списа не вистачило.
— Будеш за розвідника. Виходьте, та не всі зразу. Грицю, веди частину через Бабачку, а ти, Власов, своїх поза шахтою.
— Чекайте, — сказав Гриць Духота, — а що, коли вони поїдуть не на Мандриківку, а на Оленівку?