Без козиря (збірка)
Шрифт:
Максим Мостовий повернувся до Калинівки і зразу ж скликав підпільний ревком.
— Нарешті, товариші, — сказав він, незвичайно збуджений, — рудничний комітет ухвалив загальний страйк в Донбасі!
— Додумались-таки! — сказав Семен Сухий.
— Примусили додуматись. Червона армія перейшла в наступ по всьому українському фронту!
— Ура! — закричав Гнат Убогий, схопившись на ноги. — Гили варту! Гили гетьмана!
— Я ще не все сказав. Утворена Реввійськрада України! Он що!
— Ну, значить, капут гетьманові!
— Так, уже проголошена радянська влада, і на чолі уряду — Ворошилов і Артем!
—
— А тепер щодо варти. Рудничний комітет ставить тільки економічні вимоги. Більшовики з цим не згодні. Будемо вимагати негайного вигнання з шахти державної варти!
— Правильно!
— От і давайте обговоримо план. Я пропоную: перше — підняти загальний страйк проти повернення старого режиму, друге — страйк не припиняти, доки адміністрація шахти не погодиться на колективну умову, підписану товаришем Артемом, і третє — обеззброїти державну варту. Є ще які пропозиції? Нема? Тепер давайте визначимо страйковий комітет. Від ревкому, я вважаю, треба буде ввести Семена Сухого, Байду і третього…
— Конторника Погоду, — підказав Убогий.
— Правильно! Порядний хлопець і не з боязких.
— Або інженера Малахова.
— Іще краще! Наша людина.
— А на коли ж думають оголосити страйк? — спитав Семен.
— Поки що невідомо. В районному ревкомі чекають на умовну телеграму: «Книги распечатывай».
— Може, вони розпечатуватимуть ще місяць?
— Тоді й без них обійдемося. Зброю привіз Байда?
— Привіз десять револьверів. Що, їх роздати зараз чи заховати?
— А чого ж, чекати, доки варта витрусить?
— Побоїться. Вона тепер ходить, як скупана в мертвій воді.
— А ще які новини, вояки? — І Убогий, і Сухий розуміли, що Мостовий натякає на невдалу операцію з обеззброєнням німців, і винувато опустили голови.
— Маруся-лампова одержала писульку від Клима.
— Що пише?
— Я ось переписав, — сказав Семен Сухий, дістаючи клаптик паперу. — Нам це як прокламація. «Люба Марусино! — ну, це безпартійні чувства. — Зовсім не маю уяви, що там діється у вас на шахті. Стороною чув, що німецькі окупанти та гайдамаки знущаються над робітниками, які повірили меншовикам і есерам і залишилися вдома. Може, хоч тебе не чіпали ці наймити світового капіталу. Ну, тепер уже недовго залишилось знущатись катам над пролетаріатом Донбасу. Не сьогодні-завтра ми прийдемо визволяти його з пазурів світових хищників, буржуїв і саботажників. Бережіть, не давайте руйнувати шахт, ми повернемось!..» Ну, тут далі про те, що його призначили політруком роти, і різні сімейні справи. Виходить, правда, — Клим теж пише, що хутко додому приїде.
Близько півночі Гордій Байда прокинувся від тяжкого сну. Щойно він заснув, як до нього з'явився, як живий, Гирич і почав дорікати йому, що він не зумів обеззброїти німців.
«Не зумів, — погоджувався Байда, важко зітхаючи. — І тебе підвів, і Кіндрата, і Лі. Ну, ці вже виходились».
«І з гайдамаками й досі панькаетесь».
«Панькаємось!»
«Чого ви потураєте їм? По селах і по містах женуть їх утришия».
— Того ж вони такі й смирні стали. Нам уже й газетку свою не важко пронести. А Ілько мій так під самим носом у варти читає людям більшовицьку агітацію. Скажу тобі по правді, мало хлопця не збили куці з пуття, а побачив, куди вони гнуть, і за розум узявся.
Перевертаючись
«Чи не захворів ще? — І в ньому прокинулась батьківська тривога. — А може, від тих клятих оселедців?»
Від згаги після іржавих оселедців, якими вони повечеряли, Байда й сам мучився. Намацавши кухля, він пішов до діжки, але вона була порожня. Тепер йому захотілося пити вже нестерпуче. Вступивши в чуні й накинувши на плечі піджак, він з цеберкою вийшов до колодязя, що був у сусідньому завулкові, позаду його землянки. Надворі бралося на мороз. У небі миготіли золоті павучки. Напившись студеної води, з повною цеберкою він повертався назад, незграбно підтягуючи голі ноги в чунях, що їх гостро щипав холодний вітер.
Підходячи до землянки, Байда немало здивувався, побачивши у своєму віконці світло. Здивування його зросло ще більше, коли, спустивши на землю цеберку з водою, він намацав у кишені сірники. Другої коробки в хаті не залишалося. У голові майнула підозра, і він насторожився. Покинувши просто серед вулиці цеберку, Гордій Байда навшпиньки, хоч чуні й без цього ступали м'яко, як лапи ведмедя, підійшов ближче і, ховаючись за маленький хлівець, зазирнув до себе у вікно. На столі полохливо колихався жовтий язик каганця, освітлюючи сірі шинелі й жовті плями під папахами.
Чорні волохаті тіні повзали по стінах і кривій стелі, від чого вся хата схожа була на печеру, в якій біля вогню радилися розбійники. По шинелях і папахах Гордієві Байді нетрудно було догадатися, хто завітав до його хати.
Із темного кутка до світла виступила налякана постать Ілька. Розкуйовджена голова, розхристана сорочка і сонні ще очі нагадали Байді картину, що йому колись показував Клим і пояснював: «Це трус поліція робить».
«Що ж вони в мене знайдуть? — збентежено подумав Байда. Рушницю, відбиту Ільком у німців, він заховав у хлівці. — Десять наганів, які два дні тому привіз із Горлівки? Ага, пронюхали, значить. Ну нехай шукають». Він задерикувато посміхнувся і переступив на закляклих ногах.
Від розпарених у шинелях людей шибки у віконці зовсім запітніли, і тепер уже Байда бачив тільки силуети і чув змішані роздратовані голоси. Ілько, напевно, сам здивований, уперто викрикував:
— Вони ж ось спали… Я хіба знаю?
Голосу Харити він не міг розібрати, але, певно, й вона була щиро здивована, і, мабуть, гризлася від думки, що він, Байда, може скоро повернутися у хату і вскочити в лапи варті, як курка в борщ.
«Аякже! — посміхнувся знову про себе Байда. — Так я їм і дамся. Старий революціонер, що ви думаєте!»
Чути було, як гайдамаки шарпали ліжко, потім стіл, заглянули, напевно, і в шухлядку, бо хутко всі голови схилились над чимсь біля каганця. Деякий час було тихо, потім враз усі зареготали. Гордій Байда наморщив чоло. Здавалося, що в нього там нічого не могло бути такого веселого, але коли один протяг голос на зразок гугнявого дячка, він враз згадав про «Акафіст новоявленому угодникові Григорію Распутіну, казнокрадові новому».
Списаний Климом у когось ще за війни, акафіст цей валявся у трудовій розрахунковій книжці. Його тепер з насолодою, артистично і виконував один гайдамака. Гордій Байда хоч і закляк уже, хоч і був стурбований цими непрошеними гостями, проте не міг не посміхнутися, вслухаючись, як вичитував гайдамака: