Без козиря (збірка)
Шрифт:
— Геть варту! — викрикнув Кіндрат Сусідка і втяг голову в плечі.
— Сусідка! Правильно, правильно!
Тоді він знову крикнув:
— Геть варту! — і переможно озирнувся на шахтарів.
Коли закляклі шахтарі вже почали, щоб зігрітися, дріботіти ногами, збори ухвалили три пункти:
1. На шахті оголошується страйк, доки адміністрація не погодиться на умови роботи за колективним договором, підписаним товаришем Артемом, і не прийме нашого робочого контролю.
2. Переговори доручається вести страйковому комітету.
3. Охорону ладу на шахті нести своєму загонові з робітників, а варту обеззброїти.
Більшість жінок, не насмілюючись висловити і свою думку, юрбою топталася біля двору. Почувши вирішення зборів, вони валом посунули назустріч чоловікам, і натовп обернувся в клекочучий вир. Знаючи, що уже за день-два почнуться справжні тяжкі злидні, більшість жінок тут же дала волю своїм сльозам.
Дитячий вереск і жіночі сльози збільшували у чоловіків лють. Робітники, щулячись від холоду, гомінким, бурхливим потоком ринулися з двору на майдан. На другому боці майдану було приміщення державної варти з трьома вікнами і кам'яним ґанком.
Відведена начальником варти команда заховалася вже в казарму, а на ґанку стояв у кожусі, з гвинтівкою лише один вартовий. Побачивши, з яким настроєм наближаються шахтарі, вартовий заступив двері й загрозливо виставив наперед гвинтівку.
— Не підходь, буду стріляти! — викрикнув він злякано. Гвинтівка, наведена в натовп, дрижала в його руках, як запущений у породу пневматичний молоток.
Перша перемога
Максим Мостовий хоч і розумів, що тепер важче буде обеззброїти гайдамаків, які заховались у приміщенні варти, але, бачачи настрій шахтарів, вирішив довести справу до кінця сьогодні. До того ж є й ухвала зборів. Зібравши охорону, він теж підійшов до будинку варти.
— Виклич начальника! — сказав Мостовий гостро до вартового.
Гайдамака виставив проти нього гвинтівку:
— Одійди!
— Ти не тицяй цією забавкою, коли тобі життя не набридло. З тобою народ говорить, робочий люд. Роби що сказано!
Гайдамака торопко позадкував до дверей і постукав прикладом. За дверима хтось обізвався. Вартовий переказав слова Мостового. За дверима щось забубоніли.
— Пан сотник не вийде, доки ви не розійдетесь. А коли що треба, нехай двоє зайде.
— Не дуже з хоробрих твій сотник. Хто ще хоче зі мною піти? Ми перекажемо ухвалу зборів.
Але шахтарі запротестували, щоб ішов Мостовий. Вони не вірили словам Кота-Котенка. Може, він тільки й чекає, щоб заманити Мостового. Обрали двох тихих, малопомітних шахтарів.
Натовп продовжував терпляче чекати. Але минуло п'ять хвилин, минуло й десять, посланці не повертались.
— Може, їх заарештували?
У цей час прибігла жінка шахтаря з відрами на коромислі:
— Чого ви тут стовбичите? Кіт-Котенко подавсь уже на бричці!
Ворота із двору варти виходили на другий завулок. Кілька чоловік кинулись за ріг. Десь справді було чути, як торохтіла бричка кованими колесами, але її вже не видно було.
— Догнати, догнати! — кричали на всі голоси.
— Один чи скільки втекло?
— У бричці сиділо двоє, — сказала жінка, — я саме дорогу переходила. Мало не переїхали.
Через майдан проїздив селянин возом, запряженим одною шкапиною. Байда штовхнув у плечі двох, потім ще й третього із загону самоохорони:
— Сідайте на підводу, доганяйте. Це вони за підмогою гайнули.
Віз із самоохоронцями задеренчав шалівками і довго ще тягся через майдан.
— Такою шкапою доженеш!
— Я ж казав, що заарештують посланців!
Але посланці в цей час вийшли із дверей варти.
— Не буде діла, хлопці! — гукнув один.
— Миром не хочуть і слухати, — додав другий.
— А начальник навіть і носа не показав!
— Значить, таки справді втік!
— А ще сказали: коли надумаємо обстрілювати, поставлять перед вікнами арештованих.
— А ти Ілька там не бачив мого? — спитав збентежено Байда.
— Не бачив!
Максим Мостовий слухав мовчки. «Коли втекло двоє, — думав він, — то в приміщенні не більше тринадцяти гайдамаків. Який настрій у шахтарів, вони добре розуміють і стріляти не насміляться. Не такі вже вони хоробрі, а знаючи, що приходить їм край, і поготів не будуть ризикувати головою».
— Тоді ще раз піди скажи тим дурням, — звернувся він до вартового, — чекаємо п'ять хвилин. Не викинуть зброї у вікна, нехай на себе пеняють.
Вартовий слухняно пішов у приміщення, але назад не повертався. У всіх кімнатах враз погасло світло.
— Зрозуміло! Товаришу Байда, будемо приступом брати будинок. Розпоряджайся.
Байда хутко визначив, кому де стати і що робити. Усім іншим звелів залишити майдан або заховатися за хати. Сам він став під крамницею.
— Гордію, Гордію, — почув він несподівано збоку Харитин голос, — ой уб'ють Ілька, уб'ють.
— Мовчи, стара, мовчи! — Він і сам розгубився. Біля вікон дійсно ніби маячили якісь тіні. — Мовчи, мовчи, стара!
Із темного закапелка виринув Задоя. Йому були, мабуть, непереливки. Він вертівся перед самим носом то у Семена Сухого, то у Гната Убогого, ніби щоб вони запам'ятали і його участь у роззброєнні варти. Побачивши Гордія Байду, Задоя крикнув:
— Такий з тебе командир! Я б їх голими руками забрав. — Потім, мабуть злякавшись своїх слів, уже полохливо додав: — Тільки хто перший почне, з того й спитають. Хай би ще побалакали делегати.
— От і піди побалакай, вони ж тобі як родичі!