Без козиря (збірка)
Шрифт:
До цієї телеграми осавул Жиров, нагадуючи і про свою владу, уже від себе додавав: «За останні дні в Юр'ївці і в районі виникли заколоти серед робітників. Попереджаю, щоб уникнути пролиття зайвої крові, що я категорично заборонив різні мітинги та збори і що мною наказано командирам сотень і бронепоїзда — різні зборища негайно розстрілювати. Закликаю всіх жителів до чесної праці, до спокою і виконання свого обов'язку перед замученою вітчизною. Нагадую, що час більшовиків минув (хтось позаду
Семен Сухий з сумом в прозорих очах дивився у вікно, за яким завивав вітер. Маруся, яка забігла в кімнату на хвилину і на круглих щоках якої вигравав рум'янець, збагнувши, що чекає на неї, коли в селище вдеруться білі козаки, зблідла і злякано втупилася в Мостового.
У кімнаті запанувала важка тиша. На посірілих обличчях була розгубленість, яка межувала вже зі страхом, з панікою. Максим Мостовий теж сидів похмурий і нервово дріботів пальцями по столу. Нарешті він звівся і постукав олівцем:
— Значить, контрреволюція об'єднує сили! Ну що ж, це тільки зобов'язує нас бути ще стійкішими. У мене буде така пропозиція, товариші. Страйковий комітет мусить працювати й далі, самоохороні бути напоготові. Мало буде козаків — дати відсіч, багато — не встрявати в бій. А щоб знати наперед, послати людину на четвертий номер. Туди вони першими навідаються. Коли можна буде, дати звістку по телефону. Всім, хто не бажає зустрічі з козаками, пошукати більш затишного місця. Довкола селища вистачить старих шахт. А козаки довго не затримаються — не одні калинівці взялися за розум.
— Ох, сумніваюсь, товаришу Мостовий, — сказав, глибоко зітхнувши, конторник Погода, — щоб вони залишили нас так хутко. — Він був блідий і переляканий більше за всіх. — Сумніваюсь, кажу…
— Нам нема чого сумніватись, — сказав Мостовий, спалахнувши. — Нехай вороги наші сумніваються, чи втримаються вони на багнетах. Наша сила росте з землі, политої потом і кров'ю, а буржуй найманою силою орудує.
Поступово Мостовий урівноважився, і його впевнений голос впливав заспокоююче на присутніх:
— За нами правда, товариші! У нас сила! І ніякі генерали Каледіни, Краснови й Денисови революції вже не зупинять, ми переможемо!
Від його слів у всіх аж прояснились обличчя. Навіть Погода схвально закивав головою.
Ілько, що провів ніч у державній варті, висиплявся дома. Гвинтівка з широким німецьким багнетом стояла в кутку, а Харита, вже готова до нового лиха, сиділа в кухоньці і сама з собою розмовляла:
— Як горох при дорозі — хто не йде, той і вщипне.
До хати увійшов Байда:
— Журишся, пролетарія?
— А ти щось дуже веселий. Мабуть, і цю ніч не спав?
У Байди від безсоння дійсно очі були червоні, як у кроля, щоки запали й посіріли.
— Зараз підемо в проходку. Збирайся, Ільку, та хутко!
— Хіба що? — сполошилася Харита.
— Гості йдуть. По телефону передавали. Одягайся тепліше, бо задуло таке, що й світу не видно.
Ілько спросоння відказав:
— Ну й ідіть, коли вам хочеться.
— Козаки скачуть на Калинівку, дурню! І не десять, і не сто.
— Боявся я тих козаків.
Його нерозважність починала дратувати батька:
— Ану не балакай!
— Ну чого ви, встигну ще втекти!
Гордій Байда враз заплющив очі. Його скам'яніле обличчя стало страшним. Ілько знав уже, що більше він нічого не скаже, і треба, як робив у дитинстві, ховатися або під ліжко, або за матір. Але він уже виріс з того віку і тому похапцем почав одягатися.
Харита нав'язала їм вузлик з хлібом, а Ількові всунула в кишеню ще пару печених картоплин, і вони подалися в степ. Дув зустрічний вітер і гострячками колов обличчя. Гордій Байда, що весь час стурбовано озирався, нарешті зупинився й похитав головою:
— Треба б було таки забігти до Гната. Іди собі потихеньку, я нажену, — і повернувся назад.
— Стукніть у вікно й до… — Ілько хотів сказати «й до Марусі», але посоромився батька.
Все ще переживаючи радість перемоги над бунчужним, за що його навіть старі шахтарі похвалили, Ілько йшов, не помічаючи дороги, навіть не чув пострілів, які долітали з сусідньої шахти, занесені вітром.
— От і вісточку вже посилають!
Захеканий Байда нагнав його сам.
— А твій Гарасько, мабуть з великої хоробрості, заховався на піч, і хоч би, чортяка, гвинтівку віддав. — Вуси у батька обернулись у крижані бурульки і за кожним словом загрозливо ворушились.
Тривога за Гната Убогого була задаремна: вони нагнали його у балці. Убогий, почуваючи ніяковість, що вискочив із селища раніше за інших, сердито блимав своїм більмом.
— Біда з цими бабами, — пробурмотів він закляклими губами, — причепилась: тікай та й тікай. А я тих слів не можу чути. А Семена не бачив?
Байда ворухнув своїми бурульками:
— Семен білявий, на снігу непримітний. А чи воно ж таки правда про козаків?
Гнат Убогий знизав плечима. В цей час від селища почулися постріли.
— От тобі й відповідь!
Ілько, жалкуючи, що не побачить козаків, навіть зупинився.
— Нанюхаєшся ще пороху, дурнику, — відгадавши його настрій, пробубонів Байда. — Ти думаєш, козаки прискакали антимонію розводити? Німців підкололи — раз, роботу кинули — два, державну варту розбили — три. Це вже тобі війна, а не іграшки.