Без козиря (збірка)
Шрифт:
— Я піду; чого мені боятися, раз нічого не знайшли.
Але Сидір, старий робітник, цілком резонно порадив нікуди не рипатися до ранку.
— А там видніше буде.
— Хлопця ж можуть понівечити.
— Нехай звикає. Уже недовго, кажуть.
— Вони все на телеграму чекають, а мені вже здається, що то тільки одна вигадка. Навмисне, щоб робітники не спробували самі збунтуватися.
— Треба знати, коли жати, Гордію.
— Важко ждать, як нічого не видать!
До самого ранку вони вже не спали, і гудок застав їх за сніданням. Він шматував нічну тишу якось особливо тривожно. Вони обережно, ніби щоб не сполохати уже поміченого злодія, повернули ложки до миски, зцідили назад юшку і тільки після цього втупились очима один в одного.
Першим у вікно визирнув Сидір і помітив рожеві відблиски на стінах сусідньої хати.
— Горить щось! — Він похапцем почав одягатись. Гордій Байда й собі схопився за шапку.
— Ти краще посидь у хаті, — зупинив його Сидір. — Я, коли що, прибіжу.
Гудок все ще стогнав і стогнав так, як і минулої зими, коли підіймав людей на повстання. Не знаючи, що діється в нього дома, де горить, що горить і чому так тривожно кличе всіх гудок, Гордій Байда, залишившись сам у хаті, бо слідом за господарем вискочила і його молодиця, не знаходив собі місця. Нарешті наважився і визирнув за двері. Туманний ранок усе ще кутав землю в сіре хутро. Червоні відблиски на стінах уже погасли, а гудок все ще не переставав скликати людей до шахти. «Яка ж це пожежа! Це, брат, не пожежа…» — подумав Байда про себе. Далі він не міг уже сидіти в хаті, причинив за собою двері й в одному піджачку та в чунях на босу ногу просто по вулиці побіг до шахти.
На подвір'ї шахти стояв збуджений, тривожний гомін. Зграйки вогників, схожих на зірки, відбиті в застиглій воді озера, коливались на дні чорного двору. Один по одному вони котилися під естакаду і збивались у ясне сузір'я. На самій естакаді теж миготіли й коливалися жовті вогники. Під електричним ліхтарем Гордій Байда побачив Семена Сухого, Василя Моренка, Гната Убогого і Власова, вперше без гармонії. Вони поспішно про щось радились. Навколо штовхалися шахтарі і задерикувато позирали вниз, до паровичні, де бігав роздратований, у розхристанім кожушку Ігор Болеславович і переляканий штейгер Варивода. Надибавши вартового, інженер схопив його за комір і затряс з такою силою, що у того злетіла з голови, мов червива слива, його сива шапка. Облишивши вартового, він знову загримав кулаками в зачинені двері паровичні. Отетерілий вартовий стояв, ніби чимсь подавившись, і злякано лупав очима. Із надшахтної будівлі вискочив розхристаний технік Сивокіз. Він поспішно щось доповів інженерові, розпачливо зирнув на тугу щіточку білої пари, що все ще вихоплювалась із свистка і тривожно голосила, і знову зник у будівлі.
— Гордію, де ти ходиш? — Семен Сухий смикнув Байду за рукав. — Збирай самоохорону! Револьвери роздав?
— Ще!
— Біжи зараз же! Мостовий наказав обеззброїти варту, як з'явиться.
— От би й давно так! Я в одну хвилину. Тільки ж це аж на збойку треба бігти.
— Біжи, біжи!
Коли нарешті гудок розтанув у тумані і по балках завмерла його луна, на подвір'ї з'явився з гайдамаками Кіт-Котенко. На його обличчі проступала розгубленість, але він намагався вдавати грізнішого, ніж будь-коли начальника державної варти.
— Хто розпорядився дати тривожний гудок?
У нього втупилися сотні пар очей. У них уже й сліду не було страху перед гайдамаками. Коли б Кіт-Котенко придивився до цих поглядів уважніше, він би, не гаючися, забрався з двору і більше не дратував шахтарів своєю присутністю. Але начальник варти, мабуть, уже втратив здоровий глузд.
— Хто дав гудок, питаю? — знову крикнув він грізно.
Довкола мовчали, але це мовчання було красномовніше за слова.
— Де завідувач шахти, де адміністрація?
Інженер і технік Сивокіз, безсилі відчинити двері в паровичню, зачувши голос начальника варти, з піною на губах кинулися до нього. Решта адміністрації ховалась у затінках.
— Хто тут старший? — запитав Кіт-Котенко так, ніби бачив Дзіковського вперше. Техніка Сивокоза він зовсім не помічав, навіть, коли той одкрив був рот, щоб сказати щось, одіпхнув його ліктем. — Пане інженер, яке ви мали право дозволити тривожний гудок?
Інженер, вражений його тоном і безглуздим запитанням, спересердя не міг зв'язати трьох слів, але сипав ними, як горохом:
— Ага, ось де ви! Ідіот!.. Дубина! Двері перед самим носом… Ви за чим дивитеся? Де охорона? Чому раніше німці…
Ошелешений і принижений, начальник варти стояв з одкритим ротом, аж доки інженер Дзіковський не захлинувся словами.
— Так ви не хочете говорити, пане інженер? — знову сказав він з тупою впертістю.
У притишеному натовпі почулося заворушення, потім рука одхилила одного гайдамаку, і перед Котом-Котенком зупинився все в тій же потертій шкіряній куртці Максим Мостовий. Він збив назад кепку й зміряв начальника варти глузливим поглядом:
— Не з тим хазяїном балакаєш, пане сотнику! Ми тут хазяї, робітники! У нас питай, хто дав гудок.
— Ага, почув, почув? — схопилось над головами. — Котись звідси, пане Котенко!
Такий тон у балачках з ним начальник варти почув уперше. Він скривився, позеленів і враз заверещав, ніби його штрикнули в бік вилами:
— Взяти його! Заарештувати! Розійдись!
Гайдамаки кинулись до Мостового, але в цей час увесь натовп подався на захист, і варта, охоплена залізним кільцем із чорних шахтарок, відчула нарешті нікчемність своєї сили. Її відвага випарувалась так само хутко, як збудилась наказом свого начальника. Орудуючи прикладами, гайдамаки почали відступати. Кіт-Котенко теж уже намагався скоріше опинитися поза цим страшним кільцем. І вже машинально викрикнув: «Розійдись, розійдись!» Добігши до воріт, він набрав повні легені повітря і викрикнув:
— Я вам, шельми, покажу. Всіх перестріляю!
Мостовий збентежено озирався на всі боки, шукаючи Байду: це був найзручніший момент обеззброїти варту, але Байди не було. Із охорони з револьверами з'явилось тільки троє. А Кіт-Котенко кричав уже за ворітьми: «Повішаю! У тюрмі згною!»
Шахтарі, хапаючи грудки вугілля, кинулись услід за вартою. Кіт-Котенко зміркував, що тепер досить ще одного слова, і в голову йому, як град, полетить гостре груддя. На варту, що так полохливо вискочила з двору, він покладатися вже не міг, але, щоб не подати вигляду, все ще голосно вигукував: