Без козиря (збірка)
Шрифт:
— «Отче Григорію, новий угодниче сатанин.
Віри Христової огульнику, руської землі руйнувателю.
Жінок і дітей огидителю, того ради смерть сприявший.
Як віддячимо тобі, як восхвалимо тебе, оспіваємо тя, хіба тільки глаголяще тобі ще:
…Радуйся, розсудку царевого потьмарення. Радуйся, царицина насолода, радуйся, царівен розтління, радуйся, царевича розпутність.
Радуйся, Григорію, розпутниче великий!..»
Дослухавши до кінця акафіст, Гордій Байда єхидно проговорив:
— От і розберіться тепер, для кого ви стараєтесь.
Потім, злякавшись, що варта може кинутися шукати як не його, то хоч зброї до хлівця, він хутко юркнув у темний закапелок, дістав з бантини рушницю і, коли за запітнілими шибками захиталися тіні, перейшов на другий бік вулички, звідки непомітно можна було забігти хоч і на край селища.
Варта зробила так, як він гадав. Нічого не знайшовши в хаті, вона з шахтарською лампочкою в руках, притишено розмовляючи, обдивилась порожній хлівець і, напевно розчарована й роздратована, гримнула благенькими дверцями. Від холоду й хвилювання Гордій Байда починав уже цокотіти зубами. Гадаючи, що варта могла залишити засідку, він не міг наблизитися до вікна, в той же час його мучив страх за Ілька, якого могла забрати з собою варта.
Коли голоси поступово завмерли і темні силуети вийшли на майданчик проти освітленого вікна комітету, Гордій Байда нарахував тільки трьох гайдамаків, тоді як у хаті в нього було їх четверо. Могло трапитися, що один повів заарештованого Ілька до приміщення варти, якого за хатою не було видно, а могло бути, що четвертий десь чекає на нього.
У самих благеньких штанях і в піджаку на спідню сорочку Гордій Байда зовсім закляк, проте думати про ночівлю дома не доводилося. Залишалось тільки піти до сусіди і звідти послати на розвідку кого-небудь додому. Найзручніше було зайти до кума Сидора, молодиця якого була вхожа до Харити. Гордій Байда, обережно ховаючись попід хлівцями, рушив на кінець селища. У його хаті все ще світилося, а три постаті вартових, то зникаючи в темряві, то знову потрапляючи на білу смугу від вікна з рудничного комітету, нарешті остаточно розтанули десь біля цього будинку.
Ще вдосвіта, до гудка, по селищу рознеслася чутка, що цієї ночі державна варта погромила рудничний комітет «Горнотруд», заарештувала інструктора Курибіду, який тільки звечора приїхав із Харкова. Ще з більшим страхом говорили про Гордія Байду, який ніби вистрибнув голий і босий у вікно і тим урятувався від арешту.
— А чим їм Байда не вгодив?
— Як чим? А хто командував, як німців хотіли обеззброїти?
— Так це й інших заберуть?
— Як будемо дивитися в зуби варті, то й заберуть.
По селищу снували постаті, зупинялися, збиралися групами. В голосі робітників, що не бачили кінця-краю щоденним тривогам, клекотало обурення. Важке зітхання падало на облисілу під шахтарськими лампочками землю.
— Ходиш мов неприкаяний.
— Казав: тікаймо в Росію.
— Ну, повтікали б усі, а чим би паровози топили? Без вугілля й революція не поїде.
— Їде, їде, — і все на одному місці.
— Триста років, брат, та де — тисячі років коріння пускали. Думаєш, легко виривати? Тут не один надірветься.
У вікнах блимали каганці, жовті цяточки літали по майданчику і разками блимали за селищем на стежках, утоптаних шахтарями. В кінці майдану дражливо світилися вікна в приміщенні державної варти. На селищі знали про телеграму, послану Котом-Котенком до повітового старости з проханням надіслати в Калинівку каральний загін. Хтось навіть запевняв, що телеграфіст ніби приховав цю телеграму і його вже заарештовано.
На глиняних стінках з'явився рожевий відблиск, ніби десь з-за обрію з натугою вибивалося сонце, і на Калинівку вже падав відблиск зорі. Шахтарі здивувалися: біля приміщення державної варти гайдамаки розкладали вогонь. З вогню зривалися вахлаті чорні кужелі соломи й плавали в густому молочному тумані. Сивий дим, намагаючись пробитися крізь пелену туману, ворушився обпаленими клубами.
Купка гайдамаків готувалася до чогось веселого і збуджено бігала від вогню до ґанку. Потім із приміщення почали виносити якісь папери й кидати їх у вогонь. Дим над язиками полум'я підносився вище, за ним, як білі голуби, злітали клаптики паперу. На вогонь з різних кінців почали стягатися поодинокі глядачі. У відблисках червоного полум'я чорні постаті робітників скидалися на грізні символічні фігури, вилиті з чавуну.
— Папери палять!
— Таке, як криси, збираються тікати.
Повз них хутко пройшли до шахти Максим Мостовий і Гнат Убогий. Від Гордієвої землянки підтюпцем біг Семен Сухий.
— Ви не знаєте, де подівся Байда? — спитав він захекавшись.
— Нема дома? Мабуть, десь ховається. А хіба що?
— Шукайте його! Нехай негайно на шахту йде… Та щоб хлопці із самоохорони збирались. І ви всі збирайтесь. — І він побіг наздоганяти Мостового.
Кіт-Котенко стояв на ґанку зі скам'янілим обличчям і маленькими очицями очманіло дивився на вогнище. В цю хвилину він переживав, мабуть, почуття найвищої сили за весь час своєї служби у державній варті. Перед ним палала праця довгих ночей робітників професійної спілки «Горнотруд». Захотів — і знищив профспілку. Він ще добереться й до більшовиків. Він виведе будь-яку крамолу!
Кіт-Котенко ширше розставив ноги. Вартової залоги — тільки п'ятнадцять гайдамаків, а проти них сотні. Він розумів, що шахтарські руки розірвали б його на маленькі шматочки і підсмажували б на цім вогні, коли б у нього здригнувся хоч один м'яз на обличчі. Кіт-Котенко ще твердіше впирався ногами і ще міцніше зціплював свої щелепи. Ні, тепер він покаже, на що здатна ще державна варта. Не сьогодні-завтра він примусить тремтіти всю шахту, цілий повіт.
Він так захопився своїми майбутніми планами, що не звернув навіть уваги, коли навколо вогню зібрався натовп.
Враз розлігся переривчастий гудок. Його гудіння змусило здригнутися не тільки шахтарів, а й Кота-Котенка. Він уперше чув, щоб цей мелодійний звук заголосив ураз так тривожно.
Натовп розтривоженим мурашником заметушився по майданчику, потім, ніби підхоплений протягом вітру, полинув на гудок до шахти.
Три пункти
Гордій Байда, опинившись у свого кума, за годину вже мав докладні відомості з дому. Варта, нічого не знайшовши, розлютована пішла потім до рудничного комітету. Ніякої засідки ніби не було видно, а Ілька, як він і гадав, доки не з'явиться батько, варта взяла заложником. Гордій Байда захвилювався: