Без козиря (збірка)
Шрифт:
— Скільки? — лаконічно запитав осавул, зупинившись над розпластаним на землі шахтарем.
— Троє, пане осавуле, — відповів урядник, тримаючи руку біля папахи. Нагайка, мов гадюка, стиснута за головку, в'юнилась у нього під ліктем.
— Дівку цю саму… — він добавив брутальне слово, — знайшли?
Урядник шмигнув навкруги очима і збентежено відповів!
— Шукають.
— А цей герой де?
Задою випхали наперед. Він знов упав на коліна і зняв догори руки. Біляве осавулове обличчя з пухнастими вусами скривилось від гримаси.
— Гарний по шкоді! Усі ви такі! Нехай
Задою підхопили під руки й поволокли, мов лантух з картоплею, до стіни. Позаду за ним на снігу залишалось дві борозни від ніг, озутих у добротні чоботи. Він, напевно, зразу не зрозумів, до якої кари його засудив осавул, але коли козаки вдарили його спиною об камінну стіну й наказали стояти, Задоя з очима, що вилізли на лоб, з перекривленим ротом почав присідати, потім коліна підігнулись і він незграбно упав на землю. За десять кроків троє козаків цілились йому просто в голову.
Пострілів у старій шахті не змогли б почути, а тому про все це там довідались тільки через два дні, коли каральний загін з рештками державної варти, захопивши з собою двох хлопців, від'їхав на сусідню рудню.
У Калинівці запанував гнітючий настрій: робота на шахті припинилася, навіть невсипущий паровик перестав чохкати, і вода безборонно заливала вибої і штреки. Шахтарі відсиджувались у своїх закамарках, бо довкола все ще сновигали козаки й полювали на людей.
Ще одна влада
Калинівська шахта, утопаючи в темряві, лежала як труп. Руднична адміністрація, почуваючи за своєю спиною донських козаків, тепер не йшла на жодні уступки. Навпаки, щоб зламати опір шахтарів, вона припинила підвозку до робітничих квартир вугілля й води, а службовців, які не противилися страйкові, оштрафувала кожного на шістдесят карбованців.
Шахтарі терпіли злидні, але до роботи не ставали. Гордій Байда тепер почував себе в однаковому стані з іншими — його зараз не гризло вже безробіття, не гризла заздрість, що доводилось тільки дивитись, як працюють інші. Ілько теж мав тепер досить вільного часу. Відчувши свою зверхність над Гараськом, він уже не бігав за ним, став навіть приятелювати з Василем Моренком. Батько помічав цю зміну і радів про себе, а коли одного вечора Ілько приніс газету і вмостився з нею біля каганця, Гордій Байда по-змовницькому підморгнув до Харити:
— Що то ти читаєш, Ільку?
— Газету. «Трибуна» називається. Ви ще, мабуть, не бачили такої — по-українському написано.
— А де ти її дістав?
— Штейгер Варивода дав. Він уже й вуса козацькі відпустив собі.
— А про те, що в нас виробляють козаки, пише?
Генерал Краснов ще восени запропонував військовому міністерству Донської області викоренити в Донбасі до ноги більшовицький дух.
З того часу не було такого дня, щоб не висіли на телефонних стовпах трупи робітників, а в балці біля станції Мушкетової їх розстрілювали сотнями. Страйк, пронизавши всю Україну, обернувся на повстання і змив, як злива бруд, і гетьманську владу, і німецьку окупацію. Але по Донбасу все ще гасали загони Краснова і намагалися терором примусити гірників до покори.
З кожним днем Донбас усе більше обертався на кладовище з непохованими мерцями, з розкритими могилами.
Скуті боротьбою з красновцями, донбасівські робітники не змогли своєчасно подати допомогу Києву, і владу після гетьмана захопила в свої руки буржуазія, оголосивши Директорію. На горизонті знову з'явився Симон Петлюра.
У Центральній Раді він був тільки військовим міністром і разом з німецькими окупаційними загонами нищив червоногвардійські загони, тепер Петлюра очолив Директорію. І хоч на місці повітових старост сіли повітові комісари, але життя від цього не змінилось.
Гордій Байда з усіх боків обдивлявся нову газету «Трибуна», і коли набрів на статтю про те, що росіяни чужі українцям, що вони мусять забиратися геть з України, бо «Україна — для українців», він здивовано звів очі на Ілька. Ілько не знав, як батько поставиться до цієї газети, і, бажаючи показати, що й він уже розуміється в політиці, сказав:
— Це ж і Варивода тепер вигукує: «Геть кацапів!»
— Дурна газета, і Варивода твій дурень.
Ілько і собі пхекнув і посунув газету до матері:
— Нате, мамо, оселедці буде в що загортати.
Другого дня Гордій Байда сам зустрівся зі штейгером Вариводою. Штейгер був уже в сивій шапці, а на грудях його красувалась жовто-блакитна розетка. Таку ж розетку носив уже й бухгалтер Пантелеймон Петрович, а поверх кожушка ще й червоний пояс.
Вариводу оточувала група робітників, яким він читав щось із знайомої вже Байді газети «Трибуна», а від себе додавав ще й якісь віршики. Виходило влад і ніби правдиво. Дехто схвально хитав головою, дехто іронічно посміхався.
Байда розумів, що Варивода бреше, але довести не міг і, мабуть уперше за все життя, пошкодував, що він малописьменний. «Якби його віршиком, якби приказкою, люди б скоріше повірили». Байда знав, що у Гриця Духоти є «Кобзар» Тараса Шевченка, і попросив собі на кілька днів.
Читав Байда вголос, виспівуючи кожне слово, як дячок. Хариті вірші здавались молитвою, і вона слухала їх, побожно склавши на грудях руки.
Ви — розбійники неситі, Голодні ворони. По якому правдивому, Святому закону І землею, всім даною, І сердешним людом Торгуєте?— Чи ти чуєш, Харито?
І землею, всім даною, І сердешним людом Торгуєте?Що далі він читав, то частіше кивав головою. А прочитавши сатиру «Юродивий», Байда стукнув кулаком по столу:
— От, сучий син, Варивода!
— А я що чула, — сказала Харита, рада, що до неї так щиро заговорив Гордій. — Уже тепер усіх нас охрестять у самостійників. Оця Петлюра ніби хоче зовсім відділити нас од Росії, і тоді не можна вже буде й балакати по-нашому, а тільки так, як у книжках друкують.