Без козиря (збірка)
Шрифт:
— Я собі балакаю, як умію. Нехай Вариводи «позаякають».
— А землю будуть давати?
Ілько тут же біля каганця лагодив матері черевики і на останні її слова чмихнув.
— Чого ти смієшся?
— Та то я… Вчора верблюд цей, Пантелеймон Петрович, вичитував з газети, що Петлюра відбирає землю від усіх поміщиків, а Вася Моренко й спитав: «Чого ж не забирають землі у пана Семиренка?» — «Бо то, — каже, — наш пан, український».
До хати зайшов Гриць Духота. Він помітно
Заставши всіх біля каганця над «Кобзарем», Духота вдоволено посміхнувся:
— От добре — учітеся, читайте, як сказав Тарас Григорович. — Привітавшись з усіма за руку, він затримав Хариту і передав їй маленький клуночок.
— Та що ти, Грицю, — не бажаючи брати, відказала Харита, — вам же й самим нема що їсти!
Духота відповів їй щось пошепки, поклав клуночок на ослін і звернувся вже до Гордія:
— Що ви там вичитали цікавого?
— Шпичку в ніс Вариводі вичитав. Чув? Нову владу проповідує. Петлюру вже вигадав замість гетьмана. І все віршиками, віршиками підбива. Я теж знайшов, чим його припечатати. Теж про владу, яка людом торгує.
— Треба вам Леніна почитати. Я дам таку книжечку, там ясно сказано, що зараз можлива й потрібна одна влада: робітничо-селянська влада більшовиків.
— А Варивода плеще, чув оце, що й Петлюра проти панів.
— А ви б йому сказали: «Бреши, та знай міру». Петлюрівська армія повна царських офіцерів. А з кого раніше виходили офіцери?
— З кого ж, як не з поміщиків.
— Так чого ж вони будуть іти проти себе? Тільки іншим прапором прикрились, та й усе.
— Ну а селяни як? Варивода співа, що вдоволені.
— Куркулі, звичайно, вдоволені. Самі настановили Петлюру, а бідняки вже розбивають економії, отак вони вдоволені!
— А що я чула, ніби й до нас іде Петлюра, — сказала Харита.
— Кажуть! Вже на Мандриківці стоїть ешелон з його військом. От де, мабуть, до біса зброї. — І Духота по-змовницькому підморгнув Байді. — Ви підете в Платонівку, дядьку Гордію?
— Завтра ховатимуть старого Панасенка. Десять років разом працювали. Обов'язково піду.
— Розкажете й мені, що там буде.
— А ти не збираєшся?
— Маю тут дещо зробити. Максим же поїхав.
— Як ти гадаєш, надовго його забрали від нас?
— Та, мабуть, в губернії залишать.
У неділю вранці в Платонівку із станції Мандриківки приїхав невеликий загін вершників у сивих шапках з червоними шликами. Люди зацікавились і вийшли на вигін, до обмерзлої криниці. Під вершниками гарцювали невиморені коні. Шахтарі, яких багато жило в Платонівці, запитливо дивилися на непрошених гостей.
Прийшло багато шахтарів і з Калинівки попрощатися з небіжчиком. Вони теж вийшли на вигін. Дівчата, запнуті картатими хустками, стояли окремо купкою, лускали насіння і пересміювались. Кілька сільських парубків наблизились до вершників і хазяйновито, з виглядом знавців, почали ляскати коней. Козаками верховодив сотник у добрій бекеші, з кривою шаблею при боці. Чорняве його обличчя вигравало усмішками, а тонкі козацькі вуси п'явками ворушилися під горбатим носом. З-під шапки, над правим вухом, оселедцем звисав чуб.
— Здоровенькі були, добродії!
Не раз уже шмагані й биті шахтарі, та й платонівські дядьки, топталися на снігу без особливого бажання поділяти сотників настрій. Але й серед них знайшлись такі, що й собі посміхались до сотника.
— Чого це ви смутні-невеселі? Хіба сьогодні не неділя? Коли ж і поспівати, як не в свято, у неділю. Ану, дівчата! Тільки нашу, українську.
— А таку можна: «Бас гуде, скрипка грає, Іван мовчить, та все знає»? Це теж українська! — сказала одна дівчина.
— Або: «Дорогі гості, та в середу трапились», — додав шахтар.
Сотник закашлявся і зробив вигляд, що не розчув.
— А скажіть, товаришу, ви… — почав Байда, але сотник, враз нахмурившись, перебив його:
— Який я тобі товариш?
— Я про це й хотів довідатись, а ти й сам здогадався.
— Про «товаришів» забудьте! А тобі, старий, треба було б про штани подумати. Голим тілом світить, а й собі про політику. — І задоволений сотник згорда позирнув на дівчат.
Але його дотеп ні в кого не викликав посмішки: не один Байда світив грішним тілом. Тільки сам Байда зніяковів і криво посміхнувся:
— Отож я весь час і думаю про штани, а виходить — політика.
— Ну, а яка ж ваша політика, пани-добродії? — спитав Гнат Убогий.
— Україна для українців. Зрозуміло?
— Зрозуміло, тільки не зовсім. Значить, ви й пана Розаліон-Сошальського збираєтесь виселяти, і княгиню Браніцьку, і нашого Дзіковського чи тільки робітників?
— Не твого розуму діло! — огризнувся сотник. — Який грамотний знайшовся.
— А приміром, шахти, то ість усяка недвижимость, як земля, так яка об них ваша програма? — спитав Кіндрат Сусідка, сховавшись перед цим за людські плечі.
— І ти, діду, далеко забігаєш. Дай попереду ворога подолати, а потім подивимось.
— Що ж то за ворог такий — чи німець, чи француз? Так німців же прогнали. І гетьман накивав п'ятами.
— Накивають і Петлюри, — буркнув Байда.