Без козиря (збірка)
Шрифт:
— Не про Карпати й не про німців, про Юр'ївку мені кажи! — починав дратуватися Байда. — Знаєш, де стоять їхні застави, кулемети, які там частини, як краще підійти? Бував тепер на заводі?
— Та які б там не були частини, тільки скажи хлопцям, що там офіцери добра навезли…
Гордій Байда відірвався від карти, здивовано глянув на нього й затарабанив пальцем по столу. Микита захвилювався. Байда, мабуть, чекав від нього не такої поради, не такої допомоги, а він уже бачив, що практика Карпатського походу нічим тут прислужитися не може. І сам він з одною ногою теж, мабуть, нікому не потрібний. Байда сидів похнюплений. Микиті стало
— Дай коня! — якось з одчаєм сказав він.
— Навіщо тобі кінь?
— Піду в розвідку. Я людина калічна: мені не страшно й у самі зуби їм влізти.
Байда відповів не зразу. Тримаючись за кінець довгого вуса, він пригадував у Юр'ївці рівні вулиці, або, як там вони звалися, лінії, околиці заводу, слобідку, базарний майдан, ставок і поступово склав уже собі план. Коли б тільки він удався (Байда поворушив посмішкою вуси), білі довго пам'ятали б цей рейд. Помітивши Микитин настрій, він уже без вагання погодився з його пропозицією. Другу розвідку Байда вирішив послати на станцію Іловайську, підірвати динамітом колію, щоб не пустити собі в тил ворожого бронепоїзда.
— А за барахольство у мене суд короткий. — І він ляпнув рукою по кобурі нагана. — Про нову жизнь треба думати, про всіх пролетарів, а не про барахло!
Микита винувато скривився і зітхнув з полегшенням на всі груди, тільки аж коли виприснув з-під Байдиного докірливого погляду.
На майдані заходив вечір. Попід шахтними будівлями стояли черідкою підводи. Коні з розпущеними на хомутах супонями й послабленими черезсідельниками все-таки залишалися запряженими, готовими кожну хвилину винести загін із села і глухими дорогами перекинути його куди завгодно. Щойно скінчився мітинг, і люди від трьох ящиків, з яких промовляв Гриць Духота, гомінкими потоками розтікалися в різні кінці. Купками, оточені рубанівцями, ходили партизани. Окремо стояв гурт жінок; серед них про щось запально говорила молода дівчина з круглими сірими очима. Микита зупинився й собі. Дівчата дивилися на неї заздрими очима; жінки слухали поблажливо, а то й скептично:
— Хіба це бабська справа?
— А як баба, так не може бути й командиром? Товариш Ленін сказав, що і куховарка мусить уміти правити державою.
— То ж, може, коли куховарка письменна, а в нас і чоловіки тільки хрестики ставлять на списках.
— Панам з хрестиками легше жилося, а радянська влада в хрестики не вірить, хоче, щоб усі були письменні.
Дівчина з сірими очима розчервонілася. Вона ще, мабуть, не звикла до таких виступів і не знала, що б ще сказати такого, щоб викликати в жінок інтерес до розмови. Одкатниця Орина, відчуваючи в ній товаришку, щоб допомогти, намагалася перевести балачки на хатні справи, більш зрозумілі, але Палажка, що торгувала насінням, покриваючи всіх своїм хрипким, схожим на звук розбитого горщика голосом, єхидно запитала:
— А ти, дівонько, як — полковником чи під полковником працюєш?
— Я на шахті працюю, лампівницею, — щиро відповіла дівчина, але, почувши загальний регіт, зметикувала й почервоніла.
Безногому Микиті після Палажчиної репліки рубанівські жінки — серед них була і його Фійона — видалися тупими й затурканими. Чимсь новим, свіжим, весняним повіяло від цієї незнайомої дівчини, хоч і була вона у звичайній стьобаній ватянці. З таким настроєм він пошкандибав додому готуватися до розвідки. Розвідає до ниточки, потім прийде до Байди і скаже: «Як хочеш, товаришу Байда, а я з твого загону вже додому не піду. Тоска мене душить, як придивлюся сам до себе. Для чого ми живемо? Аби тільки дотягти до ями. А що потім скажуть про нас діти, онуки? Який приклад для них буде? Палажка чи я? Ні, не годиться наша жизнь. Ти правильно, Байда, кажеш. Про нову жизнь усім треба думати».
У бік Ясинуватої небо палахкотіло полисками пожеж, і грім артилерії потрясав вечірню тишу. Від станції Рутченково долітали рідкі постріли з гвинтівок. Тепер стрілянину Микита уже сприймав не як переляканий обиватель, а як учасник цього бою. Зараз він витягне з-під порога свій куцак і розрядить його не на вітер, а в голову справжнього ворога.
Певний, що в його хаті, мабуть, повно диму від махорки, він, наперед зморщившись, переступив поріг. Але в кімнаті був тільки один хлопець. Поклавши засмагле обличчя з русявим пушком собі на зігнуту руку, він розмірено дихав. По другий бік столу, туго натягши на колінця сорочечки, сиділи разком замурзані, золотушні Микитині діти. Вони йому й розповіли, що «чужого дядю» звати Ілько і що він показував їм німецьку гвинтівку.
— Ільку, чуєш, товаришу Ільку, чого ж ти не лягаєш на лаву? — гукнув Микита, торкаючи хлопця за рукав.
Але Ількові, певно, вже щось снилось, він чомусь посміхався й солодко плямкав губами. До хати зайшов Гарасько, і Ілько прокинувся. Безногий чоловік, якого він бачив уперше, підмощував йому під голову подушку, а біля порога стояв Гарасько і кивав головою до дверей. Зваливши на долижу подушку, Ілько, з перележаною щокою, з червоними очима, весь в'ялий, підвівся, потягся і сердитий пішов за Гараськом. Поглядаючи скоса на господаря, що порався вже біля порога, Гарасько щось прошепотів Ількові на вухо, і в того вже жвавіше запрацювали ноги.
Коли Микита зі своїм куцаком збирався вже виходити, щоб їхати в розвідку, до хати забіг Василь Моренко:
— Де ваші постояльці?
— Це ти про Ілька? А другого я й не знаю.
— Нема?
— Уже з годину як вийшли кудись.
Старший розвідник сердито зашкріб під шапкою і вилаявся.
— Хіба що?
— Треба в розвідку. Може, знаєш, куди вони пішли?
Микита знизав плечима:
— Отой, другий, кудись потяг. Мабуть, у карти пішли грати, так мені щось почулось.
— Це все Гарасько!
Василь Моренко знову зашкріб під чубом лоба, потім рішуче прибив на потилиці шапку й повернув до штабу.
— Нехай ще їх Байда провчить!
— Той провчить, — проговорив до себе Микита, почуваючи й досі на собі важкий Байдин погляд. — Провчить! А я такий, хоч і зараз у розвідку, — і собі пошкандибав з куцаком за Моренком.
Над Рубанівкою вже сутеніло, небо було хмарне, на півночі схоплювались тривожні спалахи.
Рейд уночі
Ноги сковзалися по мокрій дорозі й чвакали в багні. На плечі мрячив дошкульний дощ. Калинівський партизанський загін, поповнений рубанівцями, залишивши підводи в балці, яром підкрадався до Юр'ївки. Попереду темну ніч розривали окремі постріли. Можливо, ними тільки страхали обивателів, принишклих у своїх норах, а може, й збільшували кількість трупів, щоб звільнити місце в тюрмі для наступних арештів. Микита безногий, повернувшись із Юр'ївки, приніс певні відомості, що в селі, по дорозі на фронт, зупинився на північній окраїні полк піхоти, а на базарному майдані розташувалась батарея.