Без козиря (збірка)
Шрифт:
Думаючи спочатку заховатись тільки від роздратованого батька, зараз перевівши дух, Ілько зрозумів — тепер йому можуть не повірити. Гарасько мертвий. Скажуть: на нього все тепер можна звертати. Він не може тепер показатися на очі не тільки батькові чи партизанам, а й рубанівцям. А щоб утекти непомітно, треба пересидіти тут до ночі.
Але надворі ще сяяло сонце, і Ілько почав обдумувати своє становище. Винна у всьому була Маруся, якій він подарував перстень і яка, напевно, розповіла про все батькові. Невже вона могла подумати так погано про нього? Ілька взяло зло. Він ненавидів уже Марусю всім своїм єством.
Нагнічуючи себе зненавистю,
Гадаючи знайти якусь крихту, він почав нишпорити по кишенях шинелі. Крихт не знайшов, а наткнувся на кисет з тютюном. У другій кишені були сірники. Не було тільки паперу. Але в спідній кишені шинелі він намацав якийсь слизький, обтертий папірець, відірвав від нього шматок, скрутив цигарку й запалив.
При світлі сірника Ілько побачив на цигарці якісь літери, але дим махорки був такий їдкий і гострий, що Ілько закашлявся і з серцем кинув її в провалля. Решту папірця всунув у кисет і почав обдумувати свій стан. У цей час почулись якісь глухі удари, ніби на бляшаний дах посипалось каміння. Ілько догадався, що це ховали Безуглого і над ямою стріляли партизани. Значить, загін зараз піде і він залишиться тут один. Почуття незаслуженої образи й сиротливості огорнуло його. Спазми здушили йому горло.
Він знову зиркнув догори. Над головою світло було вже ледь помітне. Ілько подерся назад. Обережно висунувши голову з шурфу, він побачив на заході червоне небо; на ньому гострим клинцем чорнів оповитий бузковою імлою терикон, а поруч, схожий на голуб'ятню, маячив головастий копер. У крайніх хатках на шибках пломенів вогняний захід. Над Рубанівкою стояла могильна тиша, тільки з півночі, ніби вже зовсім близько, гриміла канонада.
Ілько глянув у балку, сповнену легеньким туманом. Там теж була тиша. По оксамитовій ріллі, високо підкидаючи зад, стрибав заєць. Ілько, просякнутий вогкістю, від якої злипалися руки, вужем виповз із шурфу й простягся на теплій землі.
Все ще роз'ятрюючи в собі образу на Марусю і жаль до себе, Ілько пролежав, аж доки на небі не проступили зірки. Тоді він устав і підтюпцем побіг по балці.
Він біг поки що з одною думкою — скоріше втекти від Рубанівки. Але коли Рубанівка залишилась уже далеко позаду, Ілько зупинився, щоб перевести дух, і тільки зараз задумався, куди йому тепер подітись. На півночі небо блимало червоними віями і гуркотів грім канонади.
Ілько дивився на спалахи і уявляв гарячий бій. Червоні посуваються вперед, а попереду, напевно, Клим. Поступово у нього запалюється бажання й собі бути поруч з Климом. Два брати, про яких слава полетить по всьому фронту, і білі дрижатимуть від самого їхнього імені. Тоді він поверне до свого загону й скаже: «А ви гадали, що Ілько злодій. Дивіться тепер, і нехай вам буде соромно!»
Гнаний новим хвилюючим почуттям, яке вже розпирало йому груди, Ілько поспішно пішов на грім канонади. Довкола в полі свистіли байбаки, від землі здіймався запашний теплий дух, а над головою випиналася покраплена золотою росою синя баня.
Але з кожним кроком віддаль до фронту ніби не зменшувалась, проте втома помітно збільшувалась.
У нього вже туманіла голова, плутались ноги, і нестерпуче мучив голод. Коли б він міг десь наїстись, а потім дістати ще й гвинтівку, тоді б уже напевно він продерся крізь фронт
З кожним кроком таке бажання збільшувалось, а вранці він почав уже розпитувати у пастухів дорогу на Калинівку. Боячись на шляхах здибатися з денікінцями, а може, і зі своїм загоном, Ілько пробирався балками, ярами. До крові збив собі ноги, і коли прибився другої ночі до Калинівки, то уже ледь тримався на ногах.
У Калинівці була могильна тиша. Для Ілька, звиклого з дитинства чути на шахті чохкання паровика й бачити над ним клуби білої пари, теперішня тиша видалась моторошною. Ніби не тільки на шахті, а і в маленьких хатках, схожих на курники, вимерли всі люди. Таке враження було і від інших шахт, повз які доводилося йому шкутильгати. Навіть у інженерській колонії, з сизими молодими деревами, будинки були похмурі й глухі. Крадучись, мов злодій, попід хлівцями й парканчиками, Ілько дійшов до своєї землянки. Вона ще більше вгрузла в землю, здавалася ще меншою, проте серце його враз затрепетало від якоїсь дитячої радості. На такий довгий час він ще ніколи не залишав своєї Калинівки, і тепер йому хотілось приторкнутися руками до кожного стовпчика, до кожного іржавого цвяшка, між якими він виріс. Ілько оглянувся довкола. На місці хлівця, де він колись ховав свою гвинтівку з трьома патронами, стирчали тільки самі стояки. Його вже зруйнували, може, якраз шукаючи зброї. Ілько занепокоївся: могло статися, що й землянка вже порожня. Від одної такої думки йому навіть потемніло в очах. Він тихенько постукав. У землянці було тихо. Маленьке віконце дивилося на нього своїми зацвілими шибками холодно й непривітно. Ілько загримав дужче:
— Відчиніть!
До горла підкочувався клубок і заважав дихати.
— Хто там?
— Мамо!
До шибки наблизилася жовта пляма. Він кинувся до вікна, потім знову до дверей.
— Це я, мамо, відчиніть! — Йому здавалося, що кричить на всю Калинівку, але від хвилювання він втратив голос і тепер тільки хрипів:
— Мамо!
— Тут не заїзд… Жили вимотали, — говорила, прочиняючи обережно двері, Харита.
Побачивши сиву материну голову, Ілько зразу не знайшовся, що сказати. До горла все більше підступали сльози. В передсвітанкових сутінках Харита його не впізнала. Вона довго придивлялася до скоцюрбленої постаті і враз сплеснула руками:
— Господи! Госпо… — Відсахнулася, потім кинулася вперед, простягла до його розпатланої голови руки і, відчувши якусь біду, похапливо втягла в сіни. — Господи!.. Ільку… Іди… Чи, може, й батько?..
Ілько, почувши на собі ласкаві материні руки, схлипнув і припав до теплого плеча.
— Та що з тобою, сину?.. Я зараз засвічу…
Він, не одриваючись од плеча, заперечливо захитав головою.
— Сядь, сядь, дитино. Чи тебе порубано, чи тебе постріляно? Чуло-таки моє серце… А батько ж де?
Ількові було соромно своїх сліз, але й зупинити їх зразу він уже не міг. Харита зрозуміла це по-своєму.
— Убито, убито його? Гордію! — вона впала головою на стіл і тужно заголосила. — Та чого ж ви так далеко ходили по смерть? Та чого ж не взяли мене з собою? Хто ж тепер піде на могилку, поговорить з тобою, твої рани загоїть, душеньку розрадить…
— Мамо!
Вона звела голову, сплеснула руками:
— Не прийде, не побалака, порадоньки не дасть…
Ілько перестав схлипувати, він уже спохватився і сказав навіть роздратовано: