Без козиря (збірка)

Панч Петро

— І ти йому не набив ряшки? — здивувався Кирик.

— Щоб зразу довести, що ми воюємо за «недоторканність особи»? Як написано в програмі.

— То потім буде. Мужика ще треба навчити сякатися в хустку. А без батога він ніякої науки не розуміє. Я наших дядьків добре знаю.

— Дядьки, дядьки, — перекривив Курибіда. — І дядьки не однакові. Перед тепер ведуть не дядьки, а робітники, а вони знають ціну таким програмам.

Павлюк зміряв Курибіду з голови до ніг:

— Та ти й сам, може, більшовик? Ти дивись, а то Удалов хутко накине петельку. Робітниками лякаєш. Ось заберемо Харків, а там Москву — і кінець.

Все буде по-старому. Ex, Москва! Сорок сороків зустрінуть дзвонами. Люблю ж я дзвони, друзі мої, плачу, як гарно дзвонять, а в Москві сорок сороків, Цар-колокол, Цар-пушка, панночки з квітами, радість, сльози і дзвони, дзвони! На дзвіниці Івана Великого тільки — бов, бов, бов… Потім — Христа Спасителя — бов, бов, бов, потім маленькі: тілінь-тілінь-бов… тілінь-ті-лінь-бов… І чути далеко-далеко.

— По всій Росії буде чути, — захопився й Кирик. І вони заспівали:

Вечірній дзвін, вечірній дзвін, Багато дум наводить він…

Курибіда мовчав. Нагадування про Удалова його перелякало. Може, він справді наговорив сьогодні зайвого, а коли довідається Удалов, напевно, захоче на ньому заробити хрест. Удалов був тільки розвідником, але, певне, працював і на контррозвідку. Курибіда пам'ятає, як він спровокував одного хлопця на відвертість. А на другий день його забрали в контррозвідку і більше вже не бачили. Може, й за ним уже стежить Удалов? Курибіда почав уже шукати порятунку на випадок, коли б справді над ним нависла небезпека. Перебігти до червоних? А чим він виправдає своє перебування у білих, хоч би й короткий час?

Шукаючи на виправдання різних причин, Курибіда не почув початку фрази Павлюка і схопив тільки кінець: «…з Англії аероплани і важка артилерія».

— У нас?

Павлюк сказав ухильно:

— У червоних теж, кажуть, з’явились аероплани.

— А ти бачив їх?

— Я не бачив, а в штабі чув.

— Звідки вони можуть знати? — наївно запитав Кирик.

— Що ж ти думаєш, у нас там немає своїх, чи що? У них теж колишні офіцери служать.

— І передають?

— Знаєш що, облишмо ці балачки. Підеш чергувати в штаб, може, й сам почуєш. Раз ціла наша бригада врятувалась тільки тому, що один попередив звідти.

Полк підходив уже до Долинського, і вони почали чепуритися. В’їзд у великі міста чи слободи був для полку приємним святом. Попереду вже гримів мідними трубами полковий оркестр. Під командирами, увішаними хрестами, загарцювали коні, солдати вдарили підошвами об каміння, і полк, як поїзд у тунелі, загуркотів по вузькій вулиці міста. Мов кінь перед атакою, Павлюк теж напружився на своєму сидінні і, готовий приймати подяку від вдячного населення, розчулено, з поблажливою посмішкою на устах озирався навколо. Навіть похмурий Кирик витяг свою довгу шию і на вугруватому обличчі зобразив щось подібне до усмішки.

По вулиці тяглися довгі паркани, на які злягали буйні дерева.

Довкола будиночків цвів бузок, і на білі стіни падала прозора тінь від листя. Сонце багровим колом опускалося до обрію, і вся вулиця палахкотіла бузковим прозорим полум’ям. Квіти вже розкривали свої пелюстки, й голова дурманіла від пахощів.

— Чуєте, які аромати? Це спеціально для нас, — сказав Павлюк, не опускаючи й не повертаючи голови. Проти сонця його

кругле обличчя горіло, мов півонія. Говорив він особливо урочисто, ніби відповідав уже на привітання населення. Але вікна в усіх будинках були позачиняні на віконниці, у дворах тільки тявкали стривожені собаки та де-не-де на парканах сиділи верхи замурзані дітлахи. Захоплені таким видовищем, діти прикладали до вицвілих на сонці голів малі рученята й кричали:

— Честь… Благородіє, честь!

Враз гримнула пісня:

Соловей, соловей, пташечка, Канареечка жалобно поет…

Пісня схоплювалась у кожній роті, і злива звуків завихрилась над вулицею:

Гей Дуня, Дуня-я, Дуня, ягодка моя…

Кожен із солдатів переживав піднесення. Можливо, і вони, як Павлюк, були впевнені, що всі погляди будуть звернуті тільки на них, і тому співали всі роти голосно й загонисто. Діти підхоплювали пісню і, мов разки дзвіночків, підвішених на парканах, дзвеніли по боках колони:

Гей, Дуня, Дуня-я, Канареечка… моя!..

— Честь. Благородіє, честь!

У Павлюка від хвилювання дрижали й пітніли пухкі руки, а очі, затуманені насолодою, зовсім стулились і ледь блищали крізь щілинки. Проте будинки, навіть і в центрі міста, ще не виявляли радості й залишалися мовчазними. Тільки з соборної огради вийшов назустріч із хрестом і кропилом піп. Біля нього, ніби рештки розбитого полку, топталося кілька збентежених лисих громадян з ланцюжками на животах та з десяток метушливих, чорних, як мухи, і таких же в'їдливих, перестарілих жінок.

Командир полку, нахмурений, приклався до хреста. Не на таку зустріч він сподівався і, від'їхавши від церкви, процідив крізь зуби:

— От де осине гніздо!

Ці слова хутко перелетіли од голови колони до хвоста, і солдати теж нахмурились.

Полк у Долинському мав відпочивати кілька днів, тому від школи по парканах в різні кінці потяглися чорні нитки телефонних дротів. Перевіряючи лінію до штабу батальйону, Курибіда на глинищах помітив купку солдатів. Вони ніби борюкалися. Між ними хтось кричав, але голосом, який зовсім не походив на жарти. Курибіда випустив з рук дріт і через бур'яни перебіг до солдатів. Їх було четверо, а на землі, закриваючи руками голову, лежав, скоцюрбившись, п'яний. Він був у засмальцьованому піджаку; поруч валялася така ж засмальцьована кепка. Солдатам, мабуть, набридло вже частувати його чобітьми, і один, оскаливши зуби, вдарив прикладом у бік. Чоловік відняв руки від голови, схопився за бік і глухо застогнав.

Курибіда не знав провини цього чоловіка, але бачив, що це звичайний робітник. Йому навіть це довгасте, сухе обличчя видалося ніби знайомим. Він згадав, як пороли козаки шахтарів, як бив його начальник варти Кіт-Котенко і торопко спитав:

— За віщо ви його б'єте?

Солдати озирнулися. Головаті, з тупими, невиразними обличчями і з мстивими вогниками в очах, вони нічим не відрізнялися від тих, що були в державній варті або в красновських козаках. Його втручання розгнівало солдатів: